ВСУ про визнання договору удаваним

Правова позиція у справі № 6-133цс12

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Таким чином, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягав встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та з’ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме.
Враховуючи, що при укладенні удаваного правочину волевиявлення учасників правочину (як зовнішній прояв волі) не відповідає їх внутрішній волі, суд касаційної інстанції безпідставно не взяв до уваги юридичні факти, з якими закон пов’язує певні правові наслідки, а саме: укладення ОСОБА_1 і ОСОБА_2 договору позики на суму 950 400 грн з метою купівлі спірного нерухомого майна; передача 90 тис. доларів США ОСОБА_1 ОСОБА_3 – онуці власниці будинку і присадибної ділянки ОСОБА_4 у момент укладення договорів дарування й визнання цього факту продавцем; відсутність у дорученні ОСОБА_4 імені обдарованого й уповноваження нею ОСОБА_5 на вчинення саме договору купівлі-продажу; визнання ОСОБА_4 факту укладення договору купівлі-продажу й відсутності у неї волі на укладення договору дарування нерухомого майна, в той час як відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі вважаються встановленими й не підлягають доказуванню.
Оскільки на відміну від договору купівлі-продажу, договір дарування є безоплатним, встановлення судами вищенаведених фактів не давали касаційному суду підстав для висновку про укладення сторонами договору дарування.
Таким чином, встановивши зазначені факти суд касаційної інстанції дав їм неправильну юридичну оцінку та неправильно застосував до спірних правовідносин ст. 235 ЦК України, внаслідок чого помилково дійшов протилежних висновків, ніж ті, які покладені в основу судових рішень у справах, наданих для порівняння.

ПОСТАНОВА ВСУ від 14 листопада 2012 року № 6-133цс12

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І, Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Жайворонок Т.Є., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 червня 2012 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про встановлення (визнання) укладення договору купівлі-продажу та визнання права власності на частку в спільній сумісній власності подружжя,

в с т а н о в и в:

У травні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 2 квітня 2004 року його колишня дружина ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_3 договори дарування 65/100 частин незавершеної будівництвом житлової прибудови з підвалом за адресою: АДРЕСА_1 та присадибної земельної ділянки площею ІНФОРМАЦІЯ_1 за тією ж адресою. Вказував, що фактично це майно ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу під час шлюбу з ним за їхні спільні кошти – за 90 тис. доларів США, оскільки ОСОБА_3 є чужою людиною і не мала наміру безоплатно передавати зазначене майно його дружині. Просив визнати спірний договір удаваним, встановивши, що фактично сторонами укладено договір купівлі-продажу, визнати за ним право власності на Ѕ частину спірного майна набутого в шлюбі як частку в спільній сумісній власності подружжя.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 грудня 2011 року позов задоволено.

Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 1 березня 2012 року рішення міськрайонного суду скасовано, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 червня 2012 року рішення апеляційного суду залишено без змін.
У заяві про перегляд судових рішень заявник порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 червня 2012 року й рішення апеляційного суду Тернопільської області від 1 березня 2012 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ст. 235 ЦК України та залишення в силі рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 грудня 2011 року.
Як на підставу для перегляду зазначеного рішення заявник послався на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2011 року, від 11 лютого 2011 року та ухвалу Верховного Суду України від 19 січня 2009 року.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2012 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України.
Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи Судова палата у цивільних Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
У справі, що переглядається судами встановлено, що з 1995 року до 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.

Під час перебування у зареєстрованому шлюбі 2 квітня 2004 року ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_4, який діяв за довіреністю в інтересах ОСОБА_3, договір дарування 65/100 частини незавершеної будівництвом прибудови з підвалом літ. “А” до жилого будинку за адресою: АДРЕСА_1. Цього ж дня сторони уклали договір дарування земельної ділянки площею ІНФОРМАЦІЯ_1, яка розташована за тією ж адресою.
Відповідно до цих договорів ОСОБА_2 безоплатно отримала у власність зазначене майно.
Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що сторонами фактично укладено договори купівлі-продажу, у зв’язку з чим набуте ОСОБА_2 за договорами від 2 квітня 2004 року майно є спільною сумісною власністю подружжя, в якому ОСОБА_1 належить Ѕ його частина.
При цьому судом встановлено, що в день укладення ОСОБА_2 та ОСОБА_4 договорів дарування – 2 квітня 2004 року, згідно з розпискою від 2 квітня 2004 року ОСОБА_5, яка є онукою ОСОБА_3, отримала від ОСОБА_6 – батька ОСОБА_1, 90 тис. доларів США за продаж її чоловіком ОСОБА_4, (який діяв від імені ОСОБА_3), ОСОБА_2 будинку та земельної ділянки, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 вересня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_2, про стягнення боргу встановлений факт укладення ОСОБА_1 29 березня 2004 року договору позики зі своїм батьком ОСОБА_6 на суму 950 400 грн для купівлі незавершеного будівництвом будинку АДРЕСА_1 та присадибної земельної ділянки площею ІНФОРМАЦІЯ_1, яка розташована за тією ж адресою.

Крім того, із показань ОСОБА_5 суд встановив, що вона займалась продажем будинку своєї бабусі, яка в силу похилого віку не мала змоги оформити договір купівлі-продажу, у зв’язку з чим видала на ім’я її чоловіка ОСОБА_4 довіреність на продаж (дарування) будинку, в якій, разом із тим, ім’я обдарованого не зазначала, оскільки фактично мала намір продати будинок. 2 квітня 2004 року вона отримала від ОСОБА_6, який є батьком позивача, у присутності ОСОБА_2, кошти за продаж належного її бабусі – ОСОБА_3 будинку та присадибної земельної ділянки в сумі 90 тис. доларів США.
В заяві до суду від 30 травня 2011 року ОСОБА_3 підтвердила факт продажу свого будинку і земельної ділянки за 90 тис. доларів США та відсутності у неї наміру дарування цього майна людям, яких вона не знала.

З показань ОСОБА_6 та ОСОБА_7 – батьків ОСОБА_1, суд встановив, що їх син і невістка мали намір купити спірний будинок з присадибною ділянкою, однак через перебування сина в лікарні договір оформлявся на невістку, під час якого він, ОСОБА_6, згідно домовленості передав гроші продавцям.
Крім того, суд зазначив, що доручення в частині укладення договору дарування, в якому відсутнє ім’я обдарованого, є нікчемним в силу положень ч. 4 ст. 720 ЦК України, а тому не може враховуватися судом.

Скасовуючи це рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку про безпідставність вимог ОСОБА_1, який не був стороною спірних правочинів.
В той же час, в ухвалі від 26 квітня 2011 року, постановленій у справі за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_9, ОСОБА_10, треті особи: ОСОБА_11, ОСОБА_12, про визнання договору дарування удаваним, визнання укладеним договору купівлі-продажу, визнання права власності на майно, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення Миронівського районного суду Київської області від 29 червня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 15 листопада 2010 року погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що оскільки між сторонами фактично виникла домовленість саме про купівлю-продаж будинку, яка було оформлена договорами дарування, цей договір є відповідно до ст. 58 ЦК Української РСР удаваним (ст. 235 ЦК України).

Аналогічних висновків при застосуванні норм ст. 60 СК України і ст. 235 ЦК України дійшов суд касаційної інстанції й у справах про визнання договору дарування удаваним, визнання укладеним договору купівлі-продажу, визнання права власності на майно, встановивши, що воля сторін в угоді була спрямована на укладення договору купівлі-продажу, а не договору дарування (ухвала Верховного Суду України від 19 січня 2009 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2011 року).

Як у зазначених справах, так і у справі, яка переглядається, касаційними судами вирішувалось питання про недійсність договорів дарування на підставі ст. 235 ЦК України (ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР), укладених одним із подружжя під час зареєстрованого шлюбу при оспоренні цих договорів іншим із подружжя з підстав набуття майна за відплатним договором за спільні кошти подружжя та поширення на це майно правового режиму спільного сумісного майна подружжя.

Таким чином, існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні однієї і тієї самої норми права – ст. 235 ЦК України, Верховний Суд України виходить із такого.
Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Таким чином, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягав встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та з’ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме.

Враховуючи, що при укладенні удаваного правочину волевиявлення учасників правочину (як зовнішній прояв волі) не відповідає їх внутрішній волі, суд касаційної інстанції безпідставно не взяв до уваги юридичні факти, з якими закон пов’язує певні правові наслідки, а саме: укладення ОСОБА_6 і ОСОБА_1 договору позики на суму 950 400 грн з метою купівлі спірного нерухомого майна; передача 90 тис. доларів США ОСОБА_6 ОСОБА_5 – онуці власниці будинку і присадибної ділянки ОСОБА_3 у момент укладення договорів дарування й визнання цього факту продавцем; відсутність у дорученні ОСОБА_3 імені обдарованого й уповноваження нею ОСОБА_4 на вчинення саме договору купівлі-продажу; визнання ОСОБА_3 факту укладення договору купівлі-продажу й відсутності у неї волі на укладення договору дарування нерухомого майна, (в той час як відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню та вважаються встановленими).

Оскільки на відміну від договору купівлі-продажу, договір дарування є безоплатним, встановлення судами вищенаведених фактів не давали касаційному суду підстав для висновку про укладення сторонами договору дарування.
Крім того, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову про визнання договорів дарування удаваними, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, помилково виходив з того, що ст. 235 ЦК України у цьому випадку не може бути застосована через відсутність судового рішення про визнання цих договорів недійсними, оскільки для застосування зазначеної норми попереднє встановлення судовим рішенням недійсності (нікчемності) договорів не вимагається.
Таким чином, встановивши зазначені факти суд касаційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин ст. 235 ЦК України, внаслідок чого помилково дійшов протилежних висновків, ніж ті, які покладені в основу судових рішень у справах, наданих для порівняння.

За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 червня 2012 року підлягає скасуванню з передачею справи на новий касаційний розгляд.

Керуючись ст. ст. 360-2, 360-3, 360-5 ЦПК України, Верховний Суд України

п о с т а н о в и в:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 червня 2012 року скасувати, передати справу на новий касаційний розгляд.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

Головуючий А.Г. Ярема, Судді: Л.І. Григор’єва, В.І. Гуменюк, Л.І. Охрімчук, Т.Є. Жайворонок, М.В. Патрюк, Н.П. Лященко, Я.М. Романюк, Ю.Л. Сенін

Залишити коментар

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.