ВСУ про визнання договору недійсним за позовом особи, яка не була стороною цього договору

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-107цс12

Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності. Зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.
При встановленні наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов’язальний спосіб захисту. У зобов’язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв’язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред’явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

ПОСТАНОВА ВСУ від 7 листопада 2012 року 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Патрюка М.В., Гуменюка В.І., Онопенка В.В., Романюка Я.М., Жайворонок Т.Є., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., за участі представника позивача – ОСОБА_5, розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 грудня 2011 року та заяву ОСОБА_4, який діє від імені ОСОБА_2 і ОСОБА_3, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2012 року у справі за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю “Розвиток нерухомості”, про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2010 року Львівська міська рада звернулася до суду з зазначеним позовом, посилаючись на те, що 4 жовтня 2010 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_2, ОСОБА_3 купили будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1 га, що розташована за цією самою адресою, цільове призначення якої – обслуговування житлового будинку. Відчужувана земельна ділянка належала продавцю ОСОБА_1 на підставі державного акта на право приватної власності на землю, виданого управлінням Держкомзему у м. Львові 26 січня 2010 року на підставі ухвали Львівської міської ради від 9 липня 2009 року № один та рішення Галицького районного суду м. Львова від 30 жовтня 2009 року й рішення Галицького районного суду м. Львова від 21 грудня 2009 року. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 30 жовтня 2009 року в подальшому скасовано ухвалою цього самого суду від 2 грудня 2010 року у зв’язку з нововиявленими обставинами й за результатами розгляду ухвалено рішення Галицького районного суду м. Львова від 5 квітня 2011 року про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову. На думку позивача, зазначений правочин у частині продажу земельної ділянки суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки спірна земельна ділянка відноситься до земель комунальної власності та належить територіальній громаді м. Львова. Крім того, Львівська міська рада зазначає, що згідно із чинним законодавством до виключної компетенції органу місцевого самоврядування належить право здійснювати розпорядження землями комунальної власності, у тому числі передавати їх у власність або користування фізичним та юридичним особам. Тому ОСОБА_1 не міг здійснювати розпорядження спірною земельною ділянкою, оскільки не набув право власності на неї в установленому законом порядку. Ураховуючи викладене, Львівська міська рада просила задовольнити її позовні вимоги й визнати частково недійсним договір купівлі-продажу від 4 жовтня 2010 року в частині продажу земельної ділянки площею S_1 га, що розташована за адресою:АДРЕСА_1.
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 12 квітня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 14 листопада 2011 року, позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі – продажу, укладений 4 жовтня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_3, у частині продажу земельної ділянки площею S_1 га, що зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення якої – обслуговування житлового будинку. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 грудня 2011 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження в зазначеній справі.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2012 року відмовлено ОСОБА_2, ОСОБА_3 у відкритті касаційного провадження в зазначеній справі.
У березні 2012 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 грудня 2011 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. У своїй заяві ОСОБА_1 зазначає, що, відмовляючи йому у відкритті касаційного провадження, суд касаційної інстанції, установивши, що спірна земельна ділянка неправомірно вибула із земель комунальної власності у власність ОСОБА_1, дії щодо її відчуження порушують вимоги чинного законодавства та суперечать моральним засадам суспільства, а договір купівлі-продажу в частині продажу землі підлягає визнанню недійсним із підстав, передбачених статтями 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення з додержанням вимог закону.
У квітні 2012 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_4, який діє від імені ОСОБА_2 та ОСОБА_3, із заявою про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2012 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. У заяві ОСОБА_4 зазначає, що, відмовляючи ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у відкритті касаційного провадження, суд касаційної інстанції виходив із того, що скарга заявника є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності оскаржуваних судових рішень, суди попередніх інстанцій, вирішуючи справу, правильно застосували норми матеріального права, а саме статті 203, 215 ЦК України.
Разом із тим 12 березня 2008 року колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, ухвалюючи рішення про скасування рішення Оболонського районного суду м. Києва від 13 березня 2007 року та ухвали апеляційного суду м. Києва від 9 липня 2007 року й відмовляючи в задоволенні вимог К.Р.В. про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири у справі за позовом К.Р.В. до К.І.В., К.Г.Є., З.О.Є., Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна, Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві, третя особа – Орган опіки та піклування Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, виселення, зобов’язання вчинити певні дії, виходила з того, що на момент вчинення договору купівлі-продажу продавці за договором були власниками квартири, яка була предметом договору, і мали право на розпорядження нею на свій власний розсуд, у тому числі й на продаж.
Колегія суддів Судової палати Верховного Суду України, постановляючи 11 березня 2009 року ухвалу про відхилення касаційної скарги заступника прокурора м. Києва та Подільської районної у м. Києві ради й залишення без змін рішення апеляційного суду м. Києва від 23 червня 2008 року, яким відмовлено прокурору Подільського району м. Києва, що діяв в інтересах Подільської районної у м. Києві ради, у задоволенні вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна із чужого незаконного володіння у справі за позовом прокурора Подільського району м. Києва, який діяв у інтересах Подільської районної у м. Києві ради, до ТОВ “Сімха”, Л.О.С. про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна із чужого незаконного володіння, виходила з того, що Подільська районна у м. Києві рада не була стороною спірного договору і вважає себе власником спірного майна, а права такої особи не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 203, 215 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 цього Кодексу, які дають право витребувати майно від добросовісного набувача.
Таку саму позицію висловлено й у рішенні колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 січня 2011 року, у рішенні колегії суддів Верховного Суду України від 6 липня 2011 року, у рішеннях колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2011 року, від 30 листопада 2011 року, від 14 грудня 2011 року, від 11 січня 2012 року, в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2012 року та в постанові Верховного Суду України від 3 жовтня 2011 року, що ухвалені у справах, предметом позовів у яких є визнання недійсним договору купівлі-продажу на вимогу особи, яка вважає себе власником майна й не була стороною оспорюваного договору.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши доводи заявників, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заяви підлягають задоволенню з таких підстав.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
За змістом статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається, з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
Судові рішення обґрунтовувались тим, що ОСОБА_1 не мав права відчужувати земельну ділянку ОСОБА_2 та ОСОБА_3, оскільки вона неправомірно вибула з володіння Львівської міської ради. Львівська міська рада, вважаючи себе власником землі, подала позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу в частині продажу земельної ділянки, за умовами якого продавцем виступав ОСОБА_1, який, за твердженням Львівської міської ради, не мав права її відчужувати.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, зокрема статей 203, 215, 216, 387, 388, 392 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
У силу частини шостої статті 118, частини першої статті 122 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) до відання сільських, селищних, міських рад належить право надання земельних ділянок у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Громадяни, зацікавлені в одержанні у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для будівництва і обслуговування житлового будинку, подають клопотання до відповідної міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
Виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішується питання регулювання земельних відносин (підпункт 34 пункту 1 статті 26 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”).
Отже, вирішення питань щодо надання у власність земельних ділянок належить до виключної компетенції територіальної громади в особі місцевих рад. Розмір земельної ділянки, що передається безоплатно громадянину у власність, визначається з урахуванням положення статті 121 ЗК України.
Установлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 21 березня 2008 року ОСОБА_1 на праві власності належав будинок АДРЕСА_1. Розмір земельної ділянки, яка була у фактичному користуванні ОСОБА_1 у зв’язку з обслуговуванням цього будинку, становив S_1 га.
На підставі ухвали Львівської міської ради від 9 липня 2009 року № один “Про передачу громадянам у власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок у м. Львові” ОСОБА_1 передано у власність для обслуговування житлового будинку земельну ділянку площею S_2 га.
30 жовтня 2009 року Галицьким районним судом м. Львова ухвалено рішення, яким розмір земельної ділянки, переданої ОСОБА_1 у власність для обслуговування житлового будинку, збільшено до S_1 га.
Згідно з державним актом на право приватної власності на землю, виданим управлінням Держкомзему у м. Львові 26 січня 2010 року на підставі ухвали Львівської міської ради від 9 липня 2009 року № один та рішення Галицького районного суду м. Львова від 30 жовтня 2009 року й рішення Галицького районного суду м. Львова від 21 грудня 2009 року, ОСОБА_1 на праві власності належала земельна ділянка площею S_1 га.
Зазначений акт зареєстровано управлінням Держкомзему у м. Львові 1 липня 2010 року.
4 жовтня 2010 року ОСОБА_1, діючи як власник, право якого не оспорювалось, продав, а ОСОБА_2, ОСОБА_3 купили будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1 га, що розташована за цією самою адресою, цільове призначення якої – обслуговування житлового будинку.
Львівська міська рада не була стороною зазначеного договору купівлі-продажу.
Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу “Рисовський проти України” (№ 29979/04) 20 жовтня 2011 року, установив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зазначивши, що при вирішенні питання щодо процедури скасування ухвали органу владних повноважень не було передбачено достатніх гарантій недопущення зловживання зі сторони суб’єкта владних повноважень.
Міжнародною судовою установою встановлено порушення національним суб’єктом владних повноважень прав заявника на отримання належного відшкодування шкоди, завданої припиненням помилково наданого йому права на землю; встановлено відсутність строку, протягом якого відповідні рішення можуть бути скасовані, а також відношення суб’єктів владних повноважень до ситуації заявника було непослідовним, нескоординованим, що створило тривалий стан невизначеності щодо права заявника на земельну ділянку.
У справі, яка переглядається, рішення суду набрало чинності та було реалізовано органом владних повноважень і ОСОБА_1 у січні 2010 року.
Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 2 грудня 2010 року рішення цього самого суду від 30 жовтня 2009 року, яким збільшено розмір земельної ділянки, переданої безоплатно у власність ОСОБА_1, скасовано у зв’язку з нововиявленими обставинами й за результатами розгляду справи 5 квітня 2011 року ухвалено рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні його позову про визнання недійсною ухвали Львівської міської ради від 9 червня 2009 року “Про передачу громадянам у власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок у м. Львові” у частині пункту 29 додатку до ухвали Львівської міської ради від 9 липня 2009 року № один щодо площі земельної ділянки S_2 кв.м, що розташована за адресою:АДРЕСА_1, наданої у власність ОСОБА_1 для обслуговування житлового будинку.
Суди, розглядаючи справи цієї категорії, повинні ураховувати інтереси сторін і вирішувати такі спори залежно від установленого та на підставі закону.
Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України одна із сторін договору або інша заінтересована особа вправі заперечити його дійсність, якщо недійсність правочину прямо не встановлена.
Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, частиною першою статті 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Стаття 216 ЦК України передбачає загальні наслідки недійсності правочину, відповідно до яких недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю, а згідно зі статтею 236 ЦК України правочин є недійсним з моменту його вчинення та не породжує тих юридичних наслідків, задля яких укладався, у тому числі не породжує переходу права власності до набувача.
За загальним правилом наслідком недійсності угоди є застосування двосторонньої реституції, яка не ставиться в залежність від добросовісності сторін угоди.
Разом із тим частиною третьою статті 216 ЦК України передбачено, що загальні наслідки недійсності угоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності. Зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.
Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. При встановленні наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов’язальний спосіб захисту. У зобов’язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв’язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред’явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.
Ураховуючи викладене, Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України встановлено, що судами касаційної інстанції неоднаково застосовано статті 203, 215, 216, 387, 388, 392 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Постанова Верховного Суду України від 3 жовтня 2011 року, на яку посилаються заявники ОСОБА_2 та ОСОБА_3 як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, не є рішенням суду касаційної інстанції й не може братися до уваги як така, що подана на підтвердження підстав, установлених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, з огляду на те, що вона ухвалена у зв’язку з переглядом судових рішень Верховним Судом України.
За таких обставин ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 грудня 2011 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2012 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню на підставі пункту 1 статті 355 ЦПК України з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись статтями 355, 360 – 3, 360 – 4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_4, який діє від імені ОСОБА_2 і ОСОБА_3, задовольнити.
Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 грудня 2011 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий А.Г. Ярема, Судді: Л.І. Григор’єва, Л.І. Охрімчук, В.І. Гуменюк, М.В. Патрюк, Т.Є. Жайворонок, Я.М. Романюк, Н.П. Лященко, Ю.Л. Сенін, В.В. Онопенко

Залишити коментар

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.