ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-106цс12
Суд касаційної інстанції, установивши, що спірний жилий будинок є об’єктом спільної сумісної власності, безпідставно застосував до спірних правовідносин ст. 114 ЦК Української РСР 1963 року як правову підставу для визнання договору купівлі-продажу зазначеного жилого будинку недійсним.
Норми ст. ст. 113, 114 ЦК Української РСР 1963 року регулюють правовідносини щодо спільної часткової власності (з визначенням часток) та не поширюються на правовідносини, що виникли з права спільної сумісної власності.
Невиконання вимог ст. 114 ЦК Української РСР 1963 року в разі продажу частки сторонній особі не є підставою для визнання правочину недійсним. У такому випадку власник у межах установленого законом строку може вимагати в судовому порядку переведення на нього прав і обов’язків покупця за вчиненим правочином.
ПОСТАНОВА ВСУ від 10 жовтня 2012 року № 6-106цс12
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Жайворонок Т.Є., Патрюка М.В., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_2, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_3, ОСОБА_4, до ОСОБА_5, ОСОБА_1, треті особи: Головне управління юстиції у м. Києві, орган опіки і піклування Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації, про визнання права власності та визнання договору купівлі-продажу жилого будинку недійсним,
в с т а н о в и л а :
У грудні 2008 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_1 про визнання права власності та визнання договору купівлі-продажу жилого будинку недійсним.
Зазначала, що з липня 1996 року перебуває у фактичних шлюбних відносинах (без реєстрації шлюбу) з ОСОБА_5. Вони мають дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 року народження.
6 серпня 1998 року ОСОБА_5 придбав жилий будинок АДРЕСА_1 в м. Києві, у рахунок вартості якого нею внесено 5 тис. грн.
З 1998 року вона разом із дітьми проживає в указаному жилому будинку.
Посилаючись на те, що в 2006 році дізналася, що за договором купівлі-продажу від 15 березня 2002 року ОСОБА_5 здійснив відчуження зазначеного будинку ОСОБА_1 та що вказаний договір купівлі-продажу укладено з порушенням вимог ст. 114 Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК Української РСР) 1963 року, ст. 17 Закону України «Про власність» та ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства», у процесі розгляду справи змінивши позовні вимоги, ОСОБА_2 просила визнати недійсним зазначений договір купівлі-продажу та визнати за нею право власності на S_1 частину цього будинку.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 17 червня 2011 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково: визнано за ОСОБА_2 право власності на S_2 жилого будинку АДРЕСА_1 в м. Києві, визнано договір купівлі-продажу вказаного жилого будинку від 15 березня 2002 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_1, недійсним у частині S_2 зазначеного жилого будинку, і стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 8 172 грн 59 коп. вартості S_2 указаного жилого будинку; вирішено питання розподілу судових витрат; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішенням апеляційного суду м. Києва від 11 жовтня 2011 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 червня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2012 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 червня 2011 року змінено; рішення апеляційного суду м. Києва від 11 жовтня 2011 року скасовано; позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково: визнано договір купівлі-продажу спірного жилого будинку від 15 березня 2002 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_1, недійсним; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначеного рішення та прийняття нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції ст. ст. 48, 114 ЦК Української РСР 1963 року та ст. 17 Закону України «Про власність», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
В обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав рішення колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 травня 2007 року та ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 жовтня 2007 року, від 2 квітня 2008 року, від 17 вересня 2008 року, від 26 листопада 2008 року та від 11 лютого 2009 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені правові норми.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 серпня 2012 року цивільну справу за позовом ОСОБА_2, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_3, ОСОБА_4, до ОСОБА_5, ОСОБА_1, треті особи: Головне управління юстиції у м. Києві, орган опіки і піклування Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації, про визнання права власності та визнання договору купівлі-продажу жилого будинку недійсним допущено до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:
1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;
2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.
За змістом ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається, з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
Судами встановлено, що з липня 1996 року до теперішнього часу ОСОБА_2 та ОСОБА_5 проживають однією сім’єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі.
ОСОБА_2 і ОСОБА_5 мають дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 року народження.
6 серпня 1998 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7 і ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу жилого будинку, згідно з яким ОСОБА_6, ОСОБА_7 передали у власність ОСОБА_5, а ОСОБА_5 прийняв у власність жилий будинок АДРЕСА_1 в м. Києві, сплативши за нього 11 969 грн.
ОСОБА_2 внесла 5 тис. грн для придбання цього жилого будинку.
15 березня 2002 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу жилого будинку, за яким ОСОБА_5 передав у власність ОСОБА_1, а ОСОБА_1 прийняв у власність зазначений жилий будинок і сплатив за нього 19 561 грн.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_2 та визнаючи договір купівлі-продажу спірного жилого будинку недійсним, суд касаційної інстанції, установивши, що вказаний будинок є об’єктом спільної сумісної власності, виходив із того, що його відчуження за спірним договором купівлі-продажу здійснено без урахування вимог ст. 17 Закону України «Про власність», ст. ст. 113, 114 ЦК Української РСР 1963 року та з порушенням права ОСОБА_2 на привілеєву купівлю частки, передбаченого ст. 114 ЦК Української РСР 1963 року, і дійшов висновку про наявність підстав для визнання недійсним цього договору купівлі-продажу.
Разом з тим в ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 вересня 2008 року суд касаційної інстанції, установивши, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, зазначив про безпідставність застосування судами першої та апеляційної інстанцій у цьому разі ст. 114 ЦК Української РСР 1963 року як правової підстави для визнання вказаного договору купівлі-продажу квартири недійсним, оскільки норми цієї статті поширюються виключно на учасників спільної часткової власності.
Таким чином, убачається неоднакове застосування судами касаційної інстанції ст. ст. 113, 114 ЦК Української РСР 1963 року та ст. 17 Закону України «Про власність».
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
За змістом ст. 112 ЦК Української РСР 1963 року розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).
За ст. 113 ЦК Української РСР 1963 року володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди – спір вирішується судом.
Кожний учасник спільної часткової власності має право на оплатне або безоплатне відчуження іншій особі своєї частки в спільному майні.
Таким чином, режим спільної часткової власності характеризується тим, що кожному учаснику належить заздалегідь певний розмір частки в праві власності на спільну річ. Розмір цієї частки визначається розміром внеску кожного з учасників або розміром його трудової участі.
Розмір частки права власності в спільній речі при праві спільної сумісної власності заздалегідь не визначений. Право спільної сумісної власності виникає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором.
Так, ст. 17 Закону України «Про власність» передбачено, що майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, установивши, що спірний будинок придбавався за спільні кошти сторін, і визнавши цей будинок об’єктом спільної сумісної власності, безпідставно застосував до спірних правовідносин норми ст. ст. 113, 114 ЦК Української РСР 1963 року щодо привілеєвої купівлі частки в спільній власності та дійшов висновку про наявність підстав для визнання договору купівлі-продажу вказаного будинку недійсним, як такого, що укладений без урахування зазначених норм закону.
Однак за нормами ст. 114 ЦК Української РСР 1963 року при продажу частки в спільній власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частки, що продається по ціні, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім випадку продажу з прилюдних торгів.
Отже, норми ст. ст. 113, 114 ЦК Української РСР 1963 року регулюють правовідносини щодо спільної часткової власності (з визначенням часток) та не поширюються на правовідносини, що виникли з права спільної сумісної власності.
Крім того, невиконання вимог ст. 114 ЦК Української РСР 1963 року в разі продажу частки сторонній особі не є підставою для визнання правочину недійсним.
У такому випадку власник у межах установленого законом строку може вимагати в судовому порядку переведення на нього прав і обов’язків покупця за вчиненим правочином.
Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені судом касаційної інстанції в ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 вересня 2008 року, яка надана ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції ст. ст. 113, 114 ЦК Української РСР 1963 року та ст. 17 Закону України «Про власність» у подібних правовідносинах, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.
У справах, на судові рішення в яких як на приклади неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається ОСОБА_1, а саме: рішення колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 травня 2007 року й ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 жовтня 2007 року, від 2 квітня 2008 року, від 26 листопада 2008 року та від 11 лютого 2009 року, а також у справі, яка переглядається Верховним Судом України, наявні різні фактичні обставини справи, тому вони не свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права.
Ураховуючи викладене, рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2012 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Згідно із ч. 1 ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву у разі наявності однієї з підстав, передбачених ст. 355 цього Кодексу.
Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2012 року задовольнити частково.
Рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий А.Г. Ярема, Судді: Л.І. Григор’єва, В.І. Гуменюк, Т.Є. Жайворонок, Н.П. Лященко, Л.І. Охрімчук, М.В. Патрюк, Я.М. Романюк, Ю.Л. Сенін