Відповідно до Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” тимчасово окупованою територією визначається:
1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій;
2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України;
3) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини, і повітряний простір над цими територіями.
Датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року.
Відповідно до Закону України “Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях” тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях визначається:
1) сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей;
2) внутрішні морські води, прилеглі до сухопутної території, визначеної пунктом 1 цієї частини;
3) надра під територіями, визначені пунктами 1 та 2 цієї частини, та повітряний простір над цими територіями.
За фізичними особами незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального правового статусу та за юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, якщо таке майно набуте відповідно до законів України. Визначений Законом України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” порядок регулювання правочинів та реалізації прав суб’єктів поширюється з урахуванням необхідних змін (mutatis mutandis) на тимчасово окуповані території України у Донецькій та Луганській областях.
Правовий режим тимчасово окупованої території передбачає особливий порядок забезпечення прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території Закон України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”.
Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.
За заявами громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території України або переселилися з неї, державну реєстрацію актів цивільного стану, внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання здійснюють відділи державної реєстрації актів цивільного стану за місцем звернення заявника (наказ Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5 “Про затвердження Правил державної реєстрації актів громадянського стану в Україні”).
Спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.
Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна – місцезнаходження основної частини рухомого майна.
Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Статтею 11-1 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” забезпечено реалізацію права на спадкування відповідно до якого: у разі якщо останнім місцем проживання спадкодавця є тимчасово окупована територія, місцем відкриття спадщини є місце подання першої заяви, що свідчить про волевиявлення щодо спадкового майна, спадкоємців, виконавців заповіту, осіб, заінтересованих в охороні спадкового майна, або вимоги кредиторів. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, а нерухоме майно або основна його частина, у разі відсутності нерухомого майна – основна частина рухомого майна знаходиться на території, передбаченій частиною першою цієї статті, місцем відкриття спадщини є місце подання першої заяви, що свідчить про волевиявлення щодо спадкового майна, спадкоємців, виконавців заповіту, осіб, заінтересованих в охороні спадкового майна, або вимоги кредиторів. Спадкова справа підлягає реєстрації у Спадковому реєстрі в Порядку реєстрації деяких спадкових справ у Спадковому реєстрі, затвердженому постановою Кабінетом Міністрів України від 15 квітня 2015 р. № 210.
Свідоцтво про право на спадщину видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини (нотаріусом, якому було подану заяву про прийняття спадщини) стаття 66 Закону України “Про нотаріат”.
Для того, щоб звертатись до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, необхідно отримати свідоцтво про смерть спадкодавця.
Проте нерідко спадкоємцям у зв’язку з різними життєвими ситуаціями потрібно звертатись до суду для отримання рішення суду про встановлення факту смерті спадкодавця (Встановлення факту смерті на тимчасово окупованих територіях).
При цьому, рішення суду за результатами розгляду справи не замінює собою свідоцтва про смерть, а є лише підставою для його отримання.
Для отримання свідоцтва про смерть особі необхідно подати до найближчого відділу державної реєстрації актів цивільного стану копію судового рішення про встановлення відповідного факту та свій паспорт громадянина України.
Статтею 317 Цивільного процесуального кодексу України визначає особливості провадження у справах про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України.
Заява про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана родичами померлого або їхніми представниками до суду за межами такої території України.
Справи про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України розглядаються невідкладно з моменту надходження відповідної заяви до суду.
Ухвалене судом рішення у справах про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, підлягає негайному виконанню. Аналогічна норма викладена і в п.8 ч.1 ст.430 ЦПК України.
Рішення у справах про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути оскаржено в загальному порядку. Оскарження рішення не зупиняє його виконання.
Копія судового рішення видається учасникам справи, негайно після проголошення такого рішення або невідкладно надсилається судом до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення для державної реєстрації смерті особи.
У заяві про встановлення факту смерті особи повинно бути зазначено:
1) який факт заявник просить встановити та з якою метою;
2) причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт;
3) докази, що підтверджують факт.
До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів.
Практика Європейського суду з прав людини в даному випадку ґрунтується на Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії (Namibia case), та наголошує, що першочерговим завданням щодо прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони. Зокрема, недійсність не може бути застосована до таких дій, як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів, невизнання яких може завдати лише шкоди особам, які проживають на території, контрольованій не визнаним на міжнародному рівні державним утворенням (це зокрема висновки у справах проти Туреччини («Loizidou v. Turkey», «Cyprus v. Turkey»), а також Молдови та Росії («Mozer v. The Republic of Moldova and Russia», «Ilascu and Others v. Moldova and Russia»).