ПОСТАНОВА від 7 липня 2015 року № 21-334а15
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Кривенка В.В., суддів: Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі управління Пенсійного фонду України в Бабушкінському районі м. Дніпропетровська (далі – управління ПФУ, ПФУ відповідно) до публічного акціонерного товариства (далі – ПАТ) «Юніон стандарт банк» (далі – Банк) про стягнення заборгованості,
в с т а н о в и л а:
У січні 2011 року заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі управління ПФУ звернувся до суду з позовом до ПАТ «Єкатеринославський комерційний банк», правонаступником якого є Банк, про стягнення заборгованості зі сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування у сумі 1 733 399 грн 96 коп., нарахованої за період з 1 січня по 25 листопада 2009 року.
Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що у відповідача існує заборгованість зі сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, тому просив суд її стягнути.
Відповідач зазначив, що придбання іноземної валюти без нарахування, утримання та сплати збору мало місце внаслідок виконання рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу від 18 квітня 2007 року у справі № 2-1775/07, на підставі якого відповідач за дорученням підприємства-нерезидента – компанії «Axley Developments LLP» (далі – Компанія) здійснював операції з придбання іноземної валюти без утримання суми збору на обов’язкове державне пенсійне страхування з коштів, що перераховувались Компанією, яке надійшло до Банку з відміткою про те, що назване рішення набрало законної сили.
Як зазначає Банк, він звертався до прокуратури Дніпропетровської області з приводу правомірності дій щодо виконання вищевказаного рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу від 18 квітня 2007 року.
Перевіркою, проведеною прокуратурою Дніпропетровської області, порушень чинного законодавства з боку банківської установи при виконанні рішення суду не встановлено, що підтверджується повідомленням від 18 вересня 2009 року № 07/01-864 вих-09.
А отже, дії Банку під час купівлі валюти для Компанії є наслідком висновків та обов’язкових до виконання суб’єктами підприємництва рішень названих органів.
Так, та обставина, що рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу від 18 квітня 2007 року через 2 роки було скасовано постановою апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2009 року, на думку відповідача, не свідчить про наявність неправомірної поведінки банку.
Суд установив, що управління ПФУ провело планову та позапланову перевірки закритого акціонерного товариства (далі – ЗАТ) «Фінансовий Союз Банк» з питань дотримання вимог законодавства щодо нарахування, обчислення та сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, інших платежів та надання достовірних відомостей до органів ПФУ, про що складено акти від 11 грудня 2009 року № 135 та 17 листопада 2010 року № 22.
З актів перевірки вбачається, що в період з 1 вересня по 25 листопада 2009 року відповідач здійснив купівлю-продаж іноземної валюти для Компанії, яка є нерезидентом, під час якої Банк всупереч вимогам статей 1, 2 Закону України від 26 червня 1997 року № 400/97-ВР «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) та Порядку сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1998 року № 1740, не здійснив нарахування збору, утримання його з коштів клієнта та сплату до бюджету, у зв’язку з чим утворилася недоїмка у сумі 1 733 399 грн 96 коп.
Згідно із зареєстрованими змінами до установчих документів відповідача найменування ЗАТ «Фінансовий Союз Банк» було змінено на ПАТ «Єкатеринославський комерційний банк».
Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 11 лютого 2013 року позов задовольнив: постановив стягнути з ПАТ «Єкатеринославський комерційний банк» на користь управління ПФУ заборгованість зі сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування в сумі 1 733 399 грн 96 коп.
Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 30 липня 2014 року рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нове, яким відмовив у задоволенні позовних вимог.
Суд апеляційної інстанції також встановив, що управління ПФУ дій, передбачених статтею 106 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (далі – Закон № 1058-IV), не вчиняло й не надсилало відповідачу вимогу про сплату недоїмки.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 17 грудня 2014 року рішення суду апеляційної інстанції скасував, а рішення суду першої інстанції залишив у силі.
У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), Банк просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 17 грудня 2014 року, а справу направити на новий касаційний розгляд.
На обґрунтування заяви надав копії рішень Вищого адміністративного суду України від 10 березня та 15 вересня 2011 року (справи №№ К-21596/08, К-44/09 відповідно), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме статті 106 Закону № 1058-IV.
Заявник вважає, що під час постановлення рішення у справі, яка розглядається, та рішень, наданих для порівняння, суд касаційної інстанції по-різному визначив документ, який є підставою для стягнення заборгованості зі сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування. Акт перевірки без формування вимоги про сплату боргу є недостатньою підставою для стягнення заборгованості зі страхових внесків або збору на обов’язкове державне пенсійне страхування.
Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява Банку про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 17 грудня 2014 року підлягає задоволенню.
У наданому для порівняння рішенні Вищого адміністративного суду України від 10 березня 2011 року (справа № К-21596/08) касаційний суд погодився з висновком апеляційного суду про те, що акт перевірки правильності повноти нарахування, своєчасності сплати страхових внесків не є ні нормативно-правовим актом, ні правовим актом індивідуальної дії, оскільки сам по собі він не породжує прав та обов’язків в особи, щодо яких їх складено, а може бути лише доказом вчинення порушення законодавства у сфері правильності повноти нарахування, своєчасності сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування.
У рішенні Вищого адміністративного суду України від 15 вересня 2011 року (справа № К-44/09), доданому до заяви на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах, касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в позові, оскільки управління ПФУ не надало доказів про надсилання відповідачу вимоги про заборгованість зі сплати страхових внесків та даних про отримання відповідачем цієї вимоги.
У справі, що розглядається, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, касаційний суд виходив із того, що чинний на час виникнення спірних правовідносин законодавством України передбачено два можливих шляхи розв’язання спорів щодо стягнення заборгованості зі сплати страхових внесків: досудовий (у вигляді надсилання органом ПФУ платнику вимоги, яку може бути оскаржено в судовому порядку) та судовий, які одночасно застосовуватись не можуть. Тому у разі звернення суб’єкта владних повноважень до суду про стягнення спірної суми недоїмки зі сплати страхових внесків заходи досудового врегулювання у вигляді направлення вимоги про сплату тієї ж суми заборгованості застосовуватися не можуть. Під час розгляду такого спору орган ПФУ зобов’язаний довести обґрунтованість заявленої до стягнення суми недоїмки платника зі сплати страхових внесків (збору на обов’язкове державне пенсійне страхування). Тобто, суд дійшов висновку про те, що на підставі акта перевірки управління ПФУ в судовому порядку має право стягнути зі страхувальника виявлену суму недоїмки зі сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування.
Вирішуючи питання про усунення неоднакового застосування зазначених норм матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Відповідно до статті 17 Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР державний нагляд у сфері загальнообов’язкового державного соціального страхування здійснює уповноважений Президентом України центральний орган виконавчої влади.
Положенням про Пенсійний фонд України, затвердженим Указом Президента України від 1 березня 2001 року № 121/2001 (чинним на час виникнення спірних відносин), передбачено, що ПФУ є центральним органом виконавчої влади.
Відповідно до частини другої та абзаців першого, восьмого частини третьої статті 106 Закону № 1058-IV (чинних на час виникнення спірних відносин) суми страхових внесків, своєчасно не нараховані та/або не сплачені страхувальниками у строки, визначені статтею 20 цього Закону, в тому числі обчислені територіальними органами ПФУ у випадках, передбачених частиною третьою статті 20 цього Закону, вважаються простроченою заборгованістю із сплати страхових внесків (далі – недоїмка) і стягуються з нарахуванням пені та застосуванням фінансових санкцій.
Територіальні органи ПФУ за формою і у строки, визначені правлінням ПФУ, надсилають страхувальникам, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.
У разі якщо страхувальник, який одержав вимогу територіального органу ПФУ про сплату недоїмки і протягом десяти робочих днів після її отримання не сплатив зазначену у вимозі суму недоїмки разом із застосованою до нього фінансовою санкцією, включеною до вимоги, або не узгодив вимогу з відповідним органом ПФУ, або не оскаржив вимогу в судовому порядку, а також у разі якщо страхувальник узгодив вимогу, але не сплатив узгоджену суму недоїмки протягом десяти робочих днів після отримання узгодженої вимоги, відповідний орган ПФУ звертається в установленому законом порядку і подає вимогу про сплату недоїмки до відповідного підрозділу державної виконавчої служби. У зазначених випадках орган ПФУ також має право звернутися до суду чи господарського суду з позовом про стягнення недоїмки. У разі звернення органу ПФУ з позовом про стягнення недоїмки до суду передбачені законодавством заходи досудового врегулювання спорів не застосовуються.
Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що вимога про сплату недоїмки зі страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування є рішенням, на підставі якого орган ПФУ, у передбачених статтею 106 Закону № 1058-IV випадках, має право звернутися до суду з позовом про стягнення недоїмки.
Суд установив, що за результатами проведених планової та позапланової перевірок з питань дотримання вимог законодавства щодо нарахування, обчислення та сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, інших платежів та надання достовірних відомостей до органів ПФУ управління ПФУ склало акти від 11 грудня 2009 року № 135 та 17 листопада 2010 року № 22, у яких вказало суми недоїмки.
Загальне поняття акта перевірки наведено у підпункті 2.4 пункту 2 Порядку оформлення результатів перевірок платників з питань дотримання чинного законодавства щодо нарахування, обчислення та сплати страхових внесків до Пенсійного фонду України, затвердженого постановою правління ПФУ від 1 грудня 2008 року № 21-1 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 24 грудня 2008 року за № 1226/15917; чинного на час виникнення відносин; далі – Порядок), згідно з яким акт – це документ, який стверджує факт проведення перевірки з питань дотримання чинного законодавства платниками страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування.
Відповідно до пункту 2.5 Порядку акт повинен містити систематизований виклад виявлених під час перевірки фактів порушень норм законодавства щодо нарахування та сплати страхових внесків та інших платежів, а також щодо формування та надання відомостей про застрахованих осіб, детальний опис виявлених порушень з посиланням на відповідну вимогу законодавства, а також невиконання платником законних вимог посадових осіб органів ПФУ, які проводили перевірку. За результатами перевірки в акті викладаються всі суттєві обставини, які мають відношення до фактів виявлених порушень законодавства. Факти виявлених порушень законодавства викладаються в акті чітко, об’єктивно та повною мірою, з посиланням на первинні або інші документи, які зафіксовані в бухгалтерському обліку, що підтверджують наявність зазначених фактів.
У цьому випадку акт перевірки, в якому відображено узагальнений опис виявлених перевіркою порушень законодавства, що, у свою чергу, відповідає встановленим правилам складання акта перевірки, не є правовим документом, який встановлює відповідальність суб’єкта господарювання та, відповідно, не є актом індивідуальної дії у розумінні статті 17 КАС.
Отже, предметом оскарження в суді відповідно до статті 106 Закону № 1058-IV є вимога про сплату недоїмки зі страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування.
Враховуючи викладене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України на підставі аналізу зазначених норм права дійшла висновку, що акт перевірки не є рішенням суб’єкта владних повноважень у розумінні статті 17 КАС, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов’язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися, тому його висновки не можуть бути предметом спору. Відсутність спірних відносин, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту. Акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства суб’єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу, а тому оцінка акта, в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акта.
Ураховуючи наведене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що стягнення страхових внесків має відбуватися згідно з положеннями статті 106 Закону № 1058-IV з урахуванням правових позицій, висловлених Верховним Судом України у постановах від 15 травня 2012 року та 3 жовтня 2013 року (справи №№ 21-51а12, 21-359а13 відповідно).
Крім того, суд касаційної інстанції не надав належної правової оцінки тій обставині, що відповідач здійснював операції з придбання іноземної валюти без утримання суми збору на обов’язкове державне пенсійне страхування на підставі рішення суду, яке надійшло до Банку з відміткою про те, що воно набрало законної сили, і, як убачається з матеріалів справи, строк на його оскарження за заявою прокурора Дзержинського району м. Кривого Рогу поновлено лише 4 листопада 2009 року відповідно до ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області.
Отже, висновок Вищого адміністративного суду України у справі, що розглядається, не ґрунтується на правильному застосуванні ним норм матеріального права, а тому його судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Ураховуючи наведене та керуючись підпунктом 2 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
Заяву публічного акціонерного товариства «Юніон стандарт банк» задовольнити.
Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 17 грудня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий В.В. Кривенко, Судді: М.І. Гриців П.В. Панталієнко, О.А. Коротких О.Б. Прокопенко, О.В. Кривенда О.О. Терлецький, В.Л. Маринченко
ПОСТАНОВА від 3 листопада 2015 року № 21-99а15
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Кривенка В.В., суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю., за участю представників заявника – Павловича Д.М., Харка Д.М., Деревцова С.І., – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Регіональна агенція по обслуговуванню рекламоносіїв» (далі – Товариство) до Кременчуцької об’єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міністерства доходів і зборів України у Полтавській області (далі – ОДПІ) про визнання протиправними дій, зобов’язання вчинити дії,
в с т а н о в и л а:
У червні 2013 року Товариство звернулось із позовом до ОДПІ про: визнання неправомірними дій щодо складання акта ОДПІ від 22 січня 2013 року № 473/222-09/3741/226 «Про результати документальної позапланової невиїзної перевірки ТОВ «Регіональна агенція по обслуговуванню рекламоносіїв» (далі – акт від 22 січня 2013 року); визнання протиправними дій щодо зміни показників податкового кредиту та податкових зобов’язань Товариства в Інтегрованій автоматизованій інформаційній системі «Податковий блок» (далі – Інтегрована система) на підставі акта від 22 січня 2013 року за період з 1 липня по 30 вересня 2011 року; зобов’язання відновити в Інтегрованій системі даних показники податкової звітності Товариства, що зазначені у податкових деклараціях та додатку № 5 за вказаний період, та видалити акт від 22 січня 2013 року з Інтегрованої системи.
На обґрунтування позову Товариство послалося на те, що ОДПІ під час проведення документальної позапланової виїзної перевірки порушила вимоги Податкового кодексу України (далі – ПК), у зв’язку з чим податковий орган дійшов необґрунтованих висновків, які покладені в основу акта перевірки та за результатами яких були внесені зміни до показників Інтегрованої системи без прийняття податкового повідомлення-рішення.
Суди встановили, що 21 січня 2013 року посадові особи ОДПІ провели документальну позапланову невиїзну перевірку Товариства з питань дотримання податкового законодавства при визначенні податку на додану вартість (далі – ПДВ) за період з 1 липня по 30 вересня 2011 року, за результатами якої складено акт від 22 січня 2013 року.
У ході перевірки встановлено порушення вимог податкового законодавства, що призвело до завищення валових доходів на загальну суму 3 626 235 грн, які підлягають коригуванню в частині відсутності об’єкта оподаткування по нікчемних правочинах, та до завищення валових витрат на загальну суму 3 626 235 грн, які підлягають коригуванню в частині відсутності об’єкта оподаткування по нікчемних правочинах, завищення податкових зобов’язань на суму 724 518 грн 67 коп. та завищення податкового кредиту на суму 724 518 грн 67 коп.
На підставі зазначеного акта ОДПІ внесла зміни показників податкового кредиту та податкових зобов’язань Товариства до Інтегрованої системи.
Полтавський окружний адміністративний суд постановою від 2 серпня 2013 року, яку залишив без змін Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 4 грудня 2013 року, позов задовольнив частково: визнав протиправними дії ОДПІ щодо зміни показників податкового кредиту та податкових зобов’язань Товариства в Інтегрованій системі та зобов’язав ОДПІ відновити в цій системі показники податкової звітності Товариства, що зазначені у податкових деклараціях та додатку № 5 за період з 1 липня по 30 вересня 2011 року; у задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Суд першої інстанції, задовольняючи частково позов Товариства, дійшов висновку, що перевірку Товариства проведено з дотриманням вимог податкового законодавства, порушень у діях відповідача щодо порядку та підстав проведення перевірки суд не встановив.
Суд зазначив, що за наслідками перевірки відповідачем на підставі висновків акта від 22 січня 2013 року податкове повідомлення прийнято не було. Разом з тим відповідач вніс зміни стосовно податкової звітності позивача з ПДВ, які знайшли своє відображення в Інтегрованій системі. Враховуючи те, що дані з цієї системи використовуються в подальшому податковими органами при обчисленні податкових зобов’язань як самого позивача, так і інших платників ПДВ, які мали з ним правовідносини, а також при здійсненні перевірок інших платників податків, суд дійшов висновку, що здійснене ОДПІ коригування у вищевказаній системі призвело до настання для позивача негативних наслідків.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 13 жовтня 2014 року рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін.
Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, ОДПІ звернулась із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій просить скасувати зазначену ухвалу Вищого адміністративного суду України, посилаючись на неоднакове застосування цим судом одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, а саме: положень статті 74, пункту 78.4 статті 78, пункту 86.1 статті 86 ПК.
На обґрунтування заяви додано копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 1 липня 2014 року, яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах.
В ухвалі від 1 липня 2014 року Вищий адміністративний суд України зазначив, що обов’язковою ознакою дій суб’єкта владних повноважень, які можуть бути оскаржені до суду, є те, що вони безпосередньо породжують певні правові наслідки для суб’єктів відповідних правовідносин і мають обов’язковий характер. Викладення податковим органом в акті перевірки суб’єктивного оціночного судження щодо наявності з боку товариства порушень податкового законодавства є правом податкового органу, а отже, прав позивача, які підлягають захисту, порушено не було. Права позивача можуть бути порушені відповідачем внаслідок прийняття за результатами перевірки податкових повідомлень-рішень, які можуть бути оскаржені в судовому порядку. Оскільки за результатами перевірки податкове повідомлення-рішення не виносилось, то позовні вимоги в частині визнання протиправними дій податкового органу при формуванні акта про завищення товариством податкових зобов’язань та податкового кредиту є необґрунтованими. Щодо внесення податковим органом до Інтегрованої системи інформації, отриманої внаслідок проведення зустрічної перевірки товариства, то, в цьому випадку, це є лише службовою діяльністю працівників податкового органу з виконання обов’язків зі збирання доказової інформації про наявність чи відсутність документального підтвердження господарських операцій. Оскільки права позивача оскаржуваними діями відповідача не порушуються, то позовні вимоги в цій частині є безпідставними.
Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що він неоднаково застосував одні і ті самі норми матеріального права у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, щодо компетенції контролюючих органів, повноважень і обов’язків їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, урегульовані ПК.
У пункті 61.1 статті 61 цього Кодексу визначено, що податковий контроль – це система заходів, що вживаються контролюючими органами з метою контролю правильності нарахування, повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.
Способом здійснення такого контролю є, зокрема, інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів (підпункт 62.1.2 пункту 62.1 статті 62 ПК).
Відповідно до статті 71 ПК інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів – це комплекс заходів щодо збору, опрацювання та використання інформації, необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій.
Згідно з приписами підпункту 72.1.1 пункту 72.1 статті 72 ПК для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу використовується інформація, що надійшла, зокрема: від платників податків та податкових агентів, що міститься в податкових деклараціях, розрахунках, інших звітних документах; що міститься у наданих великими платниками податків в електронній формі копіях документів з обліку доходів, витрат та інших показників, пов’язаних із визначенням об’єктів оподаткування (податкових зобов’язань), первинних документах, які ведуться в електронній формі, регістрах бухгалтерського обліку, фінансовій звітності, інших документах, пов’язаних з обчисленням та сплатою податків і зборів; про фінансово-господарські операції платників податків.
Згідно з пунктом 75.1 статті 75 ПК контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.
Відповідно до пункту 86.1 статті 86 ПК результати перевірок оформляються у формі акта або довідки, які підписуються посадовими особами контролюючого органу та платниками податків або їх законними представниками (у разі наявності), у разі встановлення під час перевірки порушень складається акт. Якщо такі порушення відсутні, складається довідка.
Акт (довідка), складений за результатами перевірки та підписаний посадовими особами, які проводили перевірку у строки, визначені цим Кодексом, надається платнику податків або його законному представнику, який зобов’язаний його підписати.
У разі незгоди платника податків з висновками акта такий платник зобов’язаний підписати такий акт перевірки із зауваженнями, які він має право надати разом з підписаним примірником акта або окремо у строки, передбачені цим Кодексом.
Відповідно до статті 74 ПК податкова інформація, зібрана відповідно до цього Кодексу, може зберігатися та опрацьовуватися в інформаційних базах контролюючих органів або безпосередньо посадовими (службовими) особами контролюючих органів. Перелік інформаційних баз, а також форми і методи опрацювання інформації визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику (пункт 74.1); зібрана податкова інформація та результати її опрацювання використовуються для виконання покладених на контролюючі органи функцій та завдань (пункт 74.2).
Верховний Суд України уже висловлював свою позицію щодо застосування статей 71, 72, 74 ПК. Зокрема, у справі № 21-511а14, постанова в якій ухвалена 9 грудня 2014 року, він дійшов висновку, що для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу використовується інформація, що надійшла за результатами податкового контролю, і така інформація не може бути виключена з баз даних, якщо дії зі здійснення такого контролю не визнані протиправними в установленому порядку.
Тобто, висновки, викладені в акті перевірки, є відображенням дій працівників податкових органів і самі по собі не породжують правових наслідків для платника податків та, відповідно, такий акт не порушує прав останнього. Включення суб’єктом владних повноважень до бази даних інформації про таку перевірку не створює жодних перешкод для діяльності платника податку.
За таких обставин дії контролюючого органу щодо внесення до електронної бази даних інформації, отриманої внаслідок проведення податкової перевірки, у тому числі й складеного за її результатами акта, є лише службовою діяльністю працівників податкового органу на виконання своїх професійних обов’язків по збиранню доказової інформації щодо наявності чи відсутності документального підтвердження відповідних операцій, якщо дії зі здійснення такого контролю не визнані протиправними в установленому порядку. Зазначені дії самі по собі не створюють для платника податків жодних правових наслідків у вигляді зміни або припинення його прав та не породжують для нього обов’язкових юридичних наслідків.
На підставі аналізу зазначених норм права колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема щодо компетенції контролюючих органів, повноважень і обов’язків їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, урегульовані ПК. Способом здійснення такого контролю є, зокрема, інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів. Інформація, зібрана відповідно до цього Кодексу, може зберігатися та опрацьовуватися в інформаційних базах контролюючих органів або безпосередньо посадовими (службовими) особами контролюючих органів. Висновки, викладені в акті перевірки, є відображенням дій податкових інспекторів та не породжують правових наслідків для платника податків і, відповідно, такий акт не порушує прав останнього. Дії контролюючого органу щодо внесення до Інтегрованої системи змін показників податкової звітності суб’єктів господарювання в частині податкового кредиту та податкових зобов’язань на підставі акта перевірки без прийняття податкових повідомлень-рішень не породжують правових наслідків для платників податків та не порушують їхні права, оскільки розміщена в цій системі інформація є службовою та використовується податковими органами для обробки зібраної інформації в автоматичному режимі (використовуються для виконання покладених на контролюючі органи функцій та завдань) з метою здійснення податкового контролю.
Суди попередніх інстанцій встановили, що ОДПІ відповідно до вимог ПК провела документальну позапланову невиїзну перевірку за період з 1 липня по 30 вересня 2011 року, за результатами якої склала акт від 22 січня 2013 року, на підставі якого були внесені зміни до показників податкової звітності Товариства в Інтегрованій системі та зменшено податкове зобов’язання Товариства з ПДВ за серпень 2011 року (як податкове зобов’язання, так і податковий кредит) на суму 724 518 грн 67 коп. Залишаючи рішення судів попередніх інстанцій без змін, касаційний суд погодився з цими рішеннями, якими визнано неправомірними дії відповідача по внесенню змін до Інтегрованої системи на підставі висновків акта перевірки без прийняття ОДПІ податкових повідомлень-рішень.
Оскільки при вирішенні цієї справи суд касаційної інстанції допустив неоднакове та неправильне застосування норм матеріального права, то ухвала Вищого адміністративного суду України від 13 жовтня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд.
Керуючись підпунктом 2 пункту 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», статтями 157, 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
Заяву Кременчуцької об’єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міністерства доходів і зборів України у Полтавській області задовольнити частково.
Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 13 жовтня 2014 року скасувати, а справу направити на новий касаційний розгляд.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий В.В. Кривенко, Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців, О.А. Коротких О.В. Кривенда, В.Л. Маринченко П.В. Панталієнко, О.Б. Прокопенко І.Л. Самсін, О.О. Терлецький
ПОСТАНОВА від 10 вересня 2013 року № 21-237а13
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Тітова Ю.Г., суддів: Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., – розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фінансової інспекції у Волинській області (далі – Інспекція), головного контролера-ревізора відділу інспектування у сфері матеріального виробництва та послуг Інспекції ОСОБА_2 про визнання дій протиправними та зобов’язати вчинити дії,
в с т а н о в и л а:
У лютому 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправними дії службової особи щодо включення безпідставних, на його думку, висновків до акта від 28 листопада 2011 року № 040–24/029 позапланової ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності товариства з обмеженою відповідальністю «Волинь Ліс Сервіс» (далі – Товариство) та зобов’язати виключити висновки з акта ревізії.
Волинський окружний адміністративний суд ухвалою від 23 лютого 2012 року відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 26 квітня 2012 року ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 23 лютого 2012 року скасував та направив справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Волинський окружний адміністративний суд постановою від 22 червня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2012 року, позов задовольнив.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився із висновком цього суду, який визнав оскаржувані висновки такими, що не відповідають дійсності, а також зазначив, що інший судовий порядок оскарження актів ревізії фінансових інспекцій законодавством не встановлений. Разом з тим згідно із частиною першою статті 13 Закону України від 26 січня 1993 року № 2939-XII «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 2939-XII) дії або бездіяльність службових осіб державної контрольно-ревізійної служби можуть бути оскаржені в судовому порядку. Акт від 28 листопада 2011 року № 040-24/029 є актом суб’єкта владних повноважень. У ньому наведені відомості, які прямо і безпосередньо стосуються прав, інтересів та обов’язків позивача, за таких обставин цей акт є актом індивідуальної дії. Крім того, позивач не оскаржує безпосередньо сам акт від 28 листопада 2011 року № 040-24/029, а вважає неправомірними дії службової особи, яка його склала.
Вищий адміністративний суд України постановою від 12 березня 2013 року зазначені судові рішення скасував, у задоволенні позову відмовив. При цьому суд виходив із того, що висновки ревізора, викладені в акті перевірки, не породжують та не змінюють права та обов’язки позивача, а тому вимоги про визнання таких висновків неправомірними не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, ОСОБА_1 просить скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 12 березня 2013 року та прийняти нове рішення, яким залишити без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій.
На обґрунтування мотивів перегляду судового рішення заявник послався на неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 13 Закону № 2939-XII (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), а також додав постанову Вищого адміністративного суду України від 15 січня 2013 року, у якій цей суд зазначив, що прийняття акта перевірки за дорученням правоохоронних органів є остаточною дією, результатом якої є певні правові наслідки для осіб, про яких йдеться в акті.
Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що він неоднаково застосував зазначену норму права, при цьому у справі, що розглядається, – правильно.
Загальне поняття акта перевірки наведено у пункті 3 Порядку оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 22 грудня 2010 року № 984 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 12 січня 2011 року за № 34/18772), згідно з яким акт – це службовий документ, який підтверджує факт проведення документальної перевірки фінансово-господарської діяльності платника податків і є носієм доказової інформації про виявлені порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства.
У цьому випадку акт перевірки, в якому відображено узагальнений опис виявлених перевіркою порушень законодавства, що в свою чергу відповідає встановленим правилам складання акта перевірки, не є правовим документом, який встановлює відповідальність суб’єкта господарювання та, відповідно, не є актом індивідуальної дії у розумінні частини першої статті 17 КАС.
За змістом частини першої статті 13 Закону № 2939-XII дії або бездіяльність службових осіб державної контрольно-ревізійної служби можуть бути оскаржені в судовому або адміністративному порядку.
Диспозиція цієї статті передбачає оскарження дій службової особи, які пов’язані з порушенням порядку проведення перевірки (ревізії), наприклад із порушенням трудового розпорядку такою особою під час проведення ревізії; дій, які полягають у перевищенні повноважень службовою особою щодо обмеження прав у можливості ознайомлення з результатами контрольного заходу, (ревізії); дій щодо проведення ревізії без установлених законом підстав та/або з порушенням чинного законодавства тощо.
Дії службової особи щодо включення до акта певних висновків не можуть бути предметом розгляду у суді, оскільки відповідно до пункту 3 Порядку проведення інспектування державною контрольно-ревізійною службою, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2006 року № 550 (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), заперечення, зауваження до акта ревізії (за їх наявності) та висновки на них є невід’ємною частиною акта. Це свідчить про те, що дії, пов’язані з включенням до акта висновків, є обов’язковими, тоді як самі висновки такими не є.
Обов’язковою ознакою дій суб’єкта владних повноважень, які можуть бути оскаржені до суду, є те, що вони безпосередньо породжують певні правові наслідки для суб’єктів відповідних правовідносин і мають обов’язковий характер. Висновки, викладені у акті, не породжують обов’язкових юридичних наслідків. Водночас судження контролюючого органу про нікчемність окремих угод є висновками тільки контролюючого органу, зазначення яких в акті перевірки не суперечить чинному законодавству. Такі твердження акта можуть бути підтверджені або спростовані судом у разі спору про законність рішень, дій, в основу яких покладені згадувані висновки акта.
Отже, предметом оскарження відповідно до статті 13 Закону № 2939-XII є дії чи бездіяльність службових осіб, якщо вони обмежують чи порушують права, свободи чи законні інтереси особи.
Враховуючи викладене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що акт перевірки не є рішенням суб’єкта владних повноважень у розумінні статті 17 КАС, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов’язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися, тому його висновки не можуть бути предметом спору. Відсутність спірних відносин, в свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту. Акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства суб’єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу, а тому оцінка акта, в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акта.
Посилаючись на статтю 13 Закону № 2939-XII, позивач фактично оскаржує акт ревізії (висновки), що унеможливлює розгляд такого спору в судовому порядку.
Отже, висновок Вищого адміністративного суду України у справі, що розглядається, ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.
Ураховуючи наведене та керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий Ю.Г. Тітов, Судді: М.Б. Гусак, О.А. Коротких, О.В. Кривенда, В.Л. Маринченко, П.В. Панталієнко, О.Б. Прокопенко