Визнання доказів недопустимими

Обшук є процесуальною дією, що проводиться з метою виявлення та фіксації відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна, яке було здобуте у результаті його вчинення, а також встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб.

Обшук проводиться виключно на підставі ухвали слідчого судді.

Адвокатам завжди слід звертати увагу суду на порядок та законність отримання доказів, на повноваження суб’єктів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а у разі порушення визнавати такі докази отриманні законним шляхом та недопустимими.

Так, статтею 89 Кримінального процесуального кодексу України  (далі – КПК України) встановлено, що сторони кримінального провадження мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими. У разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате.

Статтею 86 КПК України, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Згідно із статтею 87 КПК України, недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

В Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначаються основні права та свободи людини.

Так, в статті 62 Конституції України «Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.».

Рішенням Конституційного Суду України від 20.10.2011 № 1-31/2011 визначено, що «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах,  одержаних

незаконним шляхом» дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні  злочину  не  може  бути  обґрунтоване фактичними  даними,  одержаними  в  незаконний спосіб,  а саме:  з порушенням конституційних прав і свобод людини  і  громадянина;  з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо.

В підтвердження зазначеного, наведу рішення ВСУ.

Правовим висновком ВСУ щодо дослідження доказів у кримінальній справі Суд уважає за необхідне зазначити, що безпосередність дослідження доказів означає звернену до суду вимогу закону про дослідження ним всіх зібраних у конкретному кримінальному провадженні доказів шляхом допиту обвинувачених, потерпілих, свідків, експерта, огляду речових доказів, оголошення документів, відтворення звукозапису і відеозапису тощо. Ця засада кримінального судочинства має значення для повного з’ясування обставин кримінального провадження та його об’єктивного вирішення. Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити і перевірити їх (як кожний доказ окремо, так і у взаємозв’язку з іншими доказами), здійснити їх оцінку за критеріями, визначеними у ч.1 ст.94 КПК, і сформувати повне та об’єктивне уявлення про фактичні обставини конкретного кримінального провадження.
Недотримання засади безпосередності призводить до порушення інших засад кримінального провадження: презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини, забезпечення права на захист, змагальність сторін та свобода в поданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пп.10, 13, 15 ст.7 КПК). Тому засада безпосередності виступає необхідним елементом процесуальної форми судового розгляду, недотримання її судом, виходячи зі змісту ч.2 ст.23 та ст.86 цього кодексу, означає, що докази, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, не можуть бути визнані допустимими і враховані при постановленні судового рішення судом, крім випадків, передбачених зазначеним кодексом, а отже, судове рішення, відповідно до ст.370 цього кодексу, не може бути визнано законним і обгрунтованим і, згідно з ч.1 ст.412 КПК, підлягає скасуванню.
Відповідно до ст.2 Протоколу №7 до конвенції, ратифікованого законом від 17.07.97, кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесення йому вироку.
Наведені положення протоколу узгоджуються з вимогами закону щодо права на справедливий судовий розгляд, змагальності сторін, безпосередності дослідження доказів, їх допустимості. Дотримання цих правил вимагає: а) якщо апеляційний суд фактично виступає останньою інстанцією у реалізації цього права особи, тоді, очевидно, в апеляційній процедурі не допускаються будь-які спрощення, а стандарти доказування повинні бути найвищими; б) якщо в апеляційному суді постає питання про встановлення певного факту в інший спосіб, ніж це було здійснено у суді першої інстанції, тоді повнота дослідження доказів щодо цього факту має бути забезпечена у повному обсязі. Кожний випадок порушення цих положень є порушенням права особи на справедливий суд у розумінні ст.6 конвенції, а відтак і істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке перешкодило суду ухвалити законне і обгрунтоване рішення.

Відповідно до вироку Жовтневого міського суду Днепропетровської області від 27.03.2017  у справі №0414/1544/2012 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/65552134), з метою належного виконання вимог Закону, що регламентує проведення обшуку, судам доцільно керуватись правовими позиціями Європейського суду з прав людини. Так, ЄСПЛ у своєму рішенні від 7липня 2007 року у справі «Смирнов проти Росії» вказав, що невизначене формулювання обсягу обшуку дало органу влади на власний розсуд вирішувати, які матеріали підлягають вилученню, що призвело до вилучення, крім документів, які стосуються справи, деяких особистих речей. ЄСПЛ зазначив, що відсутність вказівки на конкретну мету обшуку є порушенням ст. 6 Конвенції.

Аналогічна позиція ЄСПЛ міститься в рішенні від 15 липня 2003 року у справі «Ернст та інші проти Бельгії», де вказано, що ордер на проведення обшуку не містив інформації щодо мети проведення обшуку та про предмети, що підлягають вилученню. Таким чином, слідчих було наділено широкими повноваженнями, обшуки не були пропорційними.

Чітке визначення речей, для виявлення яких надається дозвіл на обшук, має істотне значення для забезпечення гарантій при проведенні обшуку.

суд вважає, що обшук офісного приміщення ТОВ «Векта-2» та вилучення компютерної техніки проведено з порушенням вимог КПК України та Конвенції, оскільки постанова на проведення обшуку не містила інформації щодо мети проведення обшуку та про предмети, що підлягають вилученню, що, у свою чергу, наділило слідчого та прокурора широкими повноваженнями на вилучення тих речей, дозвіл на вилучення яких не було надано судом.

З точки зору практики Європейського суду з прав людини зазначені дії правоохоронних органів є наслідком порушенням ст. 6 Конвенції. З огляду на те, що обшук проведений з порушенням Закону, докази та речі, отримані під час такого обшуку, суд визнає неналежними та не допустимими і не може їх покласти в основу обвинувачення і посилатися на них як на доказ винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Вказане порушення є істотним порушенням права обвинуваченого на захист. З огляду на те, що обшук проведено з порушенням КПК України, а протокол обшуку визнано судом неналежним та недопустимим доказом, то всі інші докази, в тому числі висновки екпертиз, суд не приймає до уваги та не може покласти їх в основу обвинувачення ОСОБА_2 у вчиненні даного злочину.

Відповідно до вироку Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 24.01.2017 у справі №373/2562/15-к (http://reyestr.court.gov.ua/Review/64267284) суд визнав протоколи огляду та вручення грошових коштів визнані судом недопустимими доказами з тих підстав, що вказані попередні негласні слідчі (процесуальні) дії проводив неповноважний на те оперуповноважений СБУ ОСОБА_10, який був допитаний в даному кримінальному провадженні як свідок. Крім того, суд не визнає допустимими відомості вказані в протоколі огляду від 16.06.2015 ще й тому, що захисник обвинуваченого довів суду той факт, що на момент відкриття матеріалів кримінального провадження цей протокол не був підписаний слідчим Григоренком В.С., а отже складання (підписання) вказаного процесуального документа було завершено пізніше і додатково цей протокол стороні захисту відкритий не був, що є порушенням ч.11 ст. 290 КПК України.

На переконання суду обставини, для доведення яких законом визначені певні засоби доказування, а вданому випадку згідно ст.104-107 КПК України це: фіксування процесуальної дії у протоколі та за допомогою технічних засобів, – не можуть доводитись показаннями свідків.

Крім цього, за змістом протоколу в проведенні обшуку в службовому кабінеті 3.11 Переяслав-Хмельницької ОДПІ, в якості спеціаліста брав участь оперуповноважений ОВС ГУ БКОЗ СБУ ОСОБА_10, який раніше був допитаний як свідок у даному кримінальному провадженні, що за правилами п.2 ч.1 ст. 77 КПК України є недопустимим. Письмове доручення прокурора, слідчого на залучення його до відповідної слідчої дії, як того вимагає ч.4 ст. 40, ст. 41 КПК України в матеріалах кримінального провадження відсутнє. В протоколі є запис про проведеннявідео фіксації даної слідчої дії, однак такий носій інформації в додатках до протоколу не значиться, а тому не відтворювався в суді. Крім цього, цей протокол поєднаний з недопустимими доказами протоколом огляду та протоколом вручення грошових коштів від 28.05.2015, складеними з метою їх ідентифікації в ході негласних слідчих дій, оцінка яким надана вище.

Відповідно до вироку Словянського міськрайонного суду Донецької області від 18.04.2017 по справі №243/3592/16-к (http://reyestr.court.gov.ua/Review/66070767) суд визнає фактичні дані, зафіксовані у протоколі предявлення особи для впізнання за фотознімками від 23 березня 2016 року, проведеного із свідком ОСОБА_10 недопустимим доказом, оскільки він отриманий із порушенням порядку, встановлення КПК України, і наведена обставина підтверджується показаннями свідка ОСОБА_10, який у судовому засіданні наполягав на тому, що він ніколи не був у Стародубівці, такої слідчої дії, як предявлення особи для впізнання за фотознімками з ним не проводилося, підпис у протоколі не належить йому. Суд зазначає, що такі показання свідка не спростовані зібраними по справі доказами. Крім того, до протоколу слідчого експерименту, проведеного із ОСОБА_10, додано фототаблицю із зображенням іншої людини, водночас у надпису, який міститься під фото, зазначено, що зображений саме свідок ОСОБА_10. Отже підстав вважати, що свідок міг помилитися та не міг пригадати вказані події за давністю часу у суду немає. Суд також зважає на показання свідка, де він у своїх вільних поясненнях повідомляв, що він здавав металеві вироби у 2016 році молодій жінці, у м. Миколаївка, при цьому свідок пояснював деталі цієї події, вказуючи, які саме вироби він здавав, та за яку ціну, водночас щодо подій, інкримінованих ОСОБА_3, то свідок лише наполягав на тому, що він не знає де знаходиться с. Стародубівка, ніколи в цьому селі не бував, та нікому там металеві вироби взагалі не продавав.

Залишити коментар

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.