Скасування постанови нотаріуса та зобов’язання вчинити дії

Нещодавно Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 01 березня 2021 року у справі № 473/1878/19 зробив важливі висновки, які полягають в наступному.

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов). Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов’язків.

Тлумачення статті 216 та 1254 ЦК України свідчить, що частина четверта статті 1254 ЦК України стосується тільки тих випадків, за яких новий заповіт визнано недійсним через дефект волі заповідача на підставі статті 225 ЦК України (заповідач у момент вчинення заповіту не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними) чи статті 231 ЦК України (заповіт вчинено під впливом насильства), дія попереднього заповіту відновлюється; частина четверта статті 1254 ЦК України розрахована тільки на визначення правових наслідків недійсності оспорюваного заповіту (відповідно до статей 225 і 230 ЦК України) і не регулює впливу нікчемності заповіту на відновлення попереднього заповіту; частина четверта статті 1254 ЦК України не може регулювати правові наслідки нікчемності заповіту, оскільки нікчемний заповіт не породжує будь-який правовий результат. При нікчемності другого заповіту слід вести мову не про відновлення чинності першого заповіту, а про те, що вчинення наступного нікчемного заповіту, не може скасовувати попередній заповіт; положення частини четвертої статті 1254 ЦК України є виключенням із загального правила про наслідки недійсності правочину, а отже, за аналогією застосовані бути не можуть. Також немає підстав застосовувати аналогію закону (частина перша статті 8 ЦК України), оскільки питання наслідків нікчемності правочину (у тому числі й заповіту, як одностороннього правочину) врегульовані частинами першою та другою статті 216 ЦК України.

Короткий зміст позовних вимог у справі № 473/1878/19.

У травні 2019 року особа звернулась до суду з позовом до приватного нотаріуса районного нотаріального округу, в якому просила визнати незаконною та скасувати постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії  та зобов`язати останнього видати їй свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Свої вимоги особа мотивувала тим, що вона є спадкоємцем за заповітом від 18 квітня 2003 року. У встановлений законом строк вона звернулась до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини. Проте постановою від 09 квітня 2019 року нотаріус відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, мотивуючи тим, що існує інший заповіт, який складений пізніше – 19 червня 2015 року та рішенням суду визнаний нікчемним, однак ця обставина чинність попереднього заповіту на користь позивача не відновлює.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням міськрайонного суду від 12 серпня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що заповіт від 19 червня 2015 року є нікчемним, але визнання його нікчемним чинність попереднього заповіту не відновлює. Доказів визнання цього заповіту недійсним відповідно до положень статей 225, 231 ЦК України, які давали б підстави для відновлення попереднього заповіту суду не надано, тому немає обов’язку для нотаріуса видати особі свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Постановою апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року рішення міськрайонного суду від 12 серпня 2019 року залишено без змін.

Мотиви передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Передаючи справу на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 23 січня 2019 року в справі № 755/15670/16-ц (провадження № 61-27010св18), від 30 жовтня 2019 року в справі № 695/506/13-ц (провадження № 61-21968св18) та від 19 червня 2019 року в справі № 98/3558/16-ц (провадження № 61-19671св18), щодо застосування частини четвертої статті 1254 ЦК України у подібних правовідносинах.

У зазначених постановах Верховний Суд зробив висновок, що на підставі частини четвертої статті 1254 ЦК України нікчемний заповіт не відновлює чинність попереднього заповіту.

Так, у постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року в справі № 755/15670/16-ц (провадження № 61-27010св18) вказано, що постановою нотаріуса від 30 квітня 2013 року № 1699/02-14 відмовлено особі у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, посвідченим 14 листопада 2005 року нотаріусом.  Відмова мотивована тим, що заповіт складений 01 вересня 2006 року, скасував попередній заповіт, складений 14 листопада 2005 року.

Наявність судового рішення про визнання останнього заповіту нікчемним не відновлює дію попереднього. Відповідно до положень частин першої – четвертої статті 1254 ЦК України заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт. Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед цим. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу.

Встановивши, що рішенням районного суду визнано нікчемним заповіт, посвідчений нотаріусом 01 вересня 2006 року, у зв`язку з тим, що оспорюваний заповіт було вчинено з порушенням, а саме: його посвідчено свідком, яка є близьким родичем спадкоємця. Чинність попереднього заповіту не відновлюється у випадку, коли новий заповіт був визнаний недійсним, за виключенням випадків, коли недійсність нового заповіту зумовлена вчиненням його заповідачем у момент, коли він не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними (стаття 225 ЦК України), або якщо новий заповіт визнаний судом недійсним як такий, що було вчинено під впливом насильства (стаття 231 ЦК України). Існування таких винятків обумовлено відсутністю волі спадкодавця на складання нового заповіту, а отже – презумпцією волі на збереження чинними умов попереднього заповіту.

У постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року в справі № 695/506/13-ц (провадження №61-21968св18) зазначено про нікчемність заповіту на підставі частини першої статті 1257 ЦК України, оскільки він складений з недодержанням положень частини четвертої статті 207, статті 1249, частини першої статті 1253 ЦК України. Установивши, що заповіт не був визнаний недійсним на підставі статей 225, 231 ЦК України, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для відновлення чинності попереднього заповіту, складеного на ім’я позивача.

При цьому статтею 1254 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав, за наявності яких чинність попереднього заповіту відновлюється. До цього переліку входять заповіти, нікчемність яких пов’язана з дефектом волі заповідача і не входять заповіти, нікчемність яких встановлена на підставі частини першої статті 1257 ЦК України і пов’язана з дефектом форми заповіту та порядку його посвідчення. Отже, такого наслідку, як відновлення чинності попереднього заповіту, як того вимагає позивач, зазначене положення не передбачає, тому безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що юридичним наслідком встановлення нікчемності заповіту з підстав, передбачених частиною першою статті 1257 ЦК України, є відновлення чинності попереднього заповіту.

У іншій постанові Верховного Суду від 19 червня 2019 року в справі № 98/3558/16-ц (провадження № 61-19671св18) вказано, що нотаріус двічі відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Відмова нотаріуса мотивована тим, що визнаний недійсним наступний заповіт на підставі судових рішень не відновлює чинність попереднього заповіту. Рішенням районного суду відмовлено особі у задоволенні його вимог про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування. При цьому встановлено, що в силу частини першої статті 1257 ЦК України заповіт є нікчемним, оскільки складений всупереч вимогам щодо його посвідчення. За висновком судів, з огляду на положення частини другої статті 215 ЦК України нікчемний правочин є різновидом недійсного правочину.

Відповідно до положень частин другої – четвертої статті 1254 ЦК України заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу. Доказів визнання заповіту недійсним з підстав, передбачених саме статтями 225, 231 ЦК України, суду не надано.

Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що є підстави для відступу від висновків Верховного Суду, викладених у вищевказаних постановах, з огляду на те, що положення статті 1254 ЦК України не застосовуються до випадків нікчемності наступного заповіту та при нікчемності наступного заповіту слід вести мову не про відновлення чинності попереднього заповіту, а про те, що вчинення наступного нікчемного заповіту, не може скасовувати попередній заповіт.

Таким чином, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку щодо іншого підходу до розуміння та тлумачення норм цивільного права щодо застосування частини четвертої статті 1254 ЦК України до нікчемних заповітів.

Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду вирішив, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (справа «Воловік проти України», заява № 15123/03, від 06 грудня 2007 року).

Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов’язків.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Частиною першою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

Згідно з частиною четвертою статті 1254 ЦК України, якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що:

– частина четверта статті 1254 ЦК України стосується тільки тих випадків, за яких новий заповіт визнано недійсним через дефект волі заповідача на підставі статті 225 ЦК України (заповідач у момент вчинення заповіту не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними) чи статті 231 ЦК України (заповіт вчинено під впливом насильства), дія попереднього заповіту відновлюється;

– частина четверта статті 1254 ЦК України розрахована тільки на визначення правових наслідків недійсності оспорюваного заповіту (відповідно до статей 225 і 230 ЦК України) і не регулює впливу нікчемності заповіту на відновлення попереднього заповіту;

– частина четверта статті 1254 ЦК України не може регулювати правові наслідки нікчемності заповіту. Це обумовлено тим, що нікчемний заповіт не породжує будь-який правовий результат;

– при нікчемності другого заповіту слід вести мову не про відновлення чинності першого заповіту, а про те, що вчинення наступного нікчемного заповіту, не може скасовувати попередній заповіт;

– положення частини четвертої статті 1254 ЦК України є виключенням із загального правила про наслідки недійсності правочину, а отже, за аналогією застосовані бути не можуть. Також немає підстав застосовувати аналогію закону (частина перша статті 8 ЦК України), оскільки питання наслідків нікчемності правочину (у тому числі й заповіту, як одностороннього правочину) врегульовані частинами першою та другою статті 216 ЦК України.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, від 28 жовтня 1999 року).

За таких обставин Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що наявні підстави для відступлення від правового висновку Верховного Суду, викладеного у постановах колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року в справі № 755/15670/16-ц (провадження № 61-27010св18), від 30 жовтня 2019 року в справі № 695/506/13-ц (провадження № 61-21968св18) та у постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 червня 2019 року в справі № 98/3558/16-ц (провадження № 61-19671св18).

 

Щодо позовної вимоги про визнання незаконною та скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 09 квітня 2019 року

Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

Верховний Суд у постанові від 13 лютого 2019 року у справі № 473/1584/16-ц (провадження № 61-8101св18) зробив висновок, що заповіт, складений 19 червня 2015 року, є нікчемним на підставі частини першої статті 1257 ЦК України, оскільки складений з порушенням порядку його посвідчення, а саме підписаний від імені заповідача особою, яка не мала права на вчинення таких дій.

За таких обставин, оскільки вчинення наступного нікчемного заповіту від 19 червня 2015 року, не може скасовувати попередній заповіт від 18 квітня 2003 року, особа має право на спадкування на підставі заповіту від 18 квітня 2003 року.

Оособа звернулася до приватного нотаріуса за місцем відкриття спадщини з метою отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 18 квітня 2003 року.

Нотаріальні дії повинні вчинятись відповідно до встановлених для нотаріуса або посадової особи, яка вчиняє нотаріальні дії, компетенцією і порядком їх вчинення.

Підстави для відмови у вчиненні нотаріальних дій, нотаріусом або посадовою особою, яка вчиняє нотаріальні дії, визначені статтею 49 Закону України «Про нотаріат».

Відповідно до частини першої статті 49 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо:

  • 1) вчинення такої дії суперечить законодавству України;
  • 2) не подано відомості (інформацію) та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії;
  • 3) дія підлягає вчиненню іншим нотаріусом або посадовою особою, яка вчиняє нотаріальні дії;
  • 4) є сумніви у тому, що фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, усвідомлює значення, зміст, правові наслідки цієї дії або ця особа діє під впливом насильства;
  • 5) з проханням про вчинення нотаріальної дії звернулась особа, яка в установленому порядку визнана недієздатною, або уповноважений представник не має необхідних повноважень;
  • 6) правочин, що укладається від імені юридичної особи, суперечить цілям, зазначеним у їх статуті чи положенні, або виходить за межі їх діяльності;
  • 7) особа, яка звернулася з проханням про вчинення нотаріальної дії, не внесла плату за її вчинення;
  • 8) особа, яка звернулася з проханням про вчинення нотаріальної дії, не внесла встановлені законодавством платежі, пов`язані з її вчиненням;
  • 8-1) особа, яка звернулася з проханням про вчинення нотаріальної дії щодо відчуження належного їй майна, внесена до Єдиного реєстру боржників, зокрема за виконавчими провадженнями про стягнення аліментів за наявності заборгованості з відповідних платежів понад три місяці;
  • 9) в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до підпункту 5.1 пункту 5 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595 (далі – Порядок), при оформленні спадщини за заповітом нотаріус має надати правову оцінку заповіту, перевірити його реєстрацію у Спадковому реєстрі та чинність на момент смерті заповідача. Якщо наданий спадкоємцем заповіт не відповідає вимогам законодавства, нотаріус відмовляє в його прийомі.

Якщо для оформлення спадщини надано кілька заповітів спадкодавця, нотаріус повинен надати їм правову оцінку, керуючись положеннями статті 1254 ЦК України (підпункт 5.2 пункту 5 глави 10 розділу ІІ Порядку).

Згідно з частиною третьою статті 49 Закону України «Про нотаріат» нотаріусу або посадовій особі, яка вчиняє нотаріальні дії, забороняється безпідставно відмовляти у вчиненні нотаріальних дій.

Аналіз вищезазначених норм права свідчить, що нотаріус зобов`язаний мотивувати свої дії, направлені на відмову у вчиненні нотаріальної дії. При цьому, нотаріусу заборонено лише безпідставно відмовляти у вчиненні нотаріальної дії.

Суди попередніх інстанцій не врахували, що нікчемний заповіт не породжує настання правових наслідків, тому не впливає на попередній заповіт та не може його відновлювати чи скасовувати. Тому доводи касаційної скарги, що наступний нікчемний заповіт не скасовує попередній, є обґрунтованими.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду констатує, що постанова нотаріуса не є явно необґрунтованою, однак, враховуючи встановлені вище обставини справи та те, що нотаріус помилково відмовив у вчиненні нотаріальної дії, не звернувши увагу на положення частини четвертої статті 1254 ЦК України, які стосуються недійсності заповіту, слід дійти висновку, що постанова про відмову у вчиненні нотаріальної дії є незаконною, у зв`язку з чим наявні підстави для задоволення позовної вимоги про визнання її незаконною та скасування.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину

Особа пред`явила позов, в якому, крім вимоги визнати незаконною та скасувати постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, заявила вимогу щодо зобов’язання приватного нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Відповідно до частини першої статті 67 Закону України «Про нотаріат» свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством, на ім`я всіх спадкоємців або за їх бажанням кожному з них окремо.

Згідно зі статтею 50 Закону України «Про нотаріат» нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.

Тлумачення статті 50 Закону України «Про нотаріат» свідчить, що слід розмежовувати оскарження:

  • 1) нотаріальної дії;
  • 2) відмови у вчиненні нотаріальної дії;
  • 3) нотаріального акта.

У постанові Верховного Суду від 19 березня 2018 року у справі № 754/16825/15-ц (провадження № 61-3156св18) викладено висновок, що суд не може зобов`язати нотаріальну контору видати свідоцтво про право на спадщину, оскільки такі дії вчиняються нотаріусом відповідно до Закону України «Про нотаріат».

У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 161/9939/17 (провадження № 61-40053св18) Верховний Суд зазначив, що суд не може підміняти орган, до повноважень якого належить прийняття рішення, яке є предметом оскарження, приймати замість нього своє рішення та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта.

Тобто суд не може зобов`язувати нотаріуса вчиняти дії щодо вирішення питань, які безпосередньо належать до його компетенції.

У справі, що переглядається, суди не звернули увагу на те, що суд не може зобов`язувати нотаріуса вчиняти дії щодо вирішення питань, які безпосередньо належать до його компетенції. Таким чином, у задоволенні позовних вимог про зобов`язання нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину за заповітом слід відмовити з вказаної підстави.

Нотаріус вносить відповідну інформацію у Спадковий реєстр на підставі рішення суду про визнання його дій неправомірними чи у звязку зі скасуванням судом постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії.

Залишити коментар

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.