Глава 10 СК «ШЛЮБНИЙ ДОГОВІР»
Стаття 92. Право на укладення шлюбного договору
1. Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.
2. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом.
Коментар: 1. У коментованій статті розвинуто диспозитивні положення, закріплені у ч. 2 ст. 7 та ст. 9 СК України щодо можливості регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) сторін. Подружжя наділене свободою вибору варіанта поведінки, має можливість здійснювати свою правосуб’єктність та реалізовувати свої суб’єктивні права на власний розсуд. Дана стаття розкриває питання, хто саме має право на укладення шлюбного договору: особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, та подружжя. Отже, до цього кола осіб належать лише ті особи, які відповідно до сімейного законодавства можуть бути подружжям (див. коментар до ст. ст. 21, 22, 23, 24, 25, 26).
Законодавство багатьох країн світу містить положення про можливість укладення шлюбного договору (контракту). В різних країнах інститут шлюбного договору (контракту) має свої особливості. Основною ж метою шлюбного договору є надання подружжю досить широкого кола можливостей для визначення своїх майнових відносин для того, аби воно мало змогу відступити від правового режиму майна, який встановлюється законом і починає діяти автоматично з моменту укладення шлюбу.
На жаль, український законодавець не закріпив у СК України дефініції шлюбного договору. Легальне визначення цього виду договору сприяло би більш чіткому розумінню його сутності та специфіки. Адже цей інститут є відносно новим для українського законодавства. Вперше його законодавче закріплення відбулося у КпШС 1969 р., який було доповнено у 1992 р. ст. 271 “Право подружжя на укладення шлюбного контракту”. В ній, зокрема, зазначалося, що особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань життя сім’ї (шлюбний контракт), в якій передбачити майнові права і обов’язки подружжя.
У новому кодексі дана стаття отримала якісно нового звучання. По-перше, відбулося приведення термінологічного апарату у відповідність до ЦК України, а саме, термін “контракт” було замінено на “договір”.
По-друге, змінилися суб’єкти права укладення шлюбного договору. Нині таким правом наділені не лише особи, які вже перебувають у шлюбі, а й особи, які ще не є подружжям, але подали заяву про реєстрацію шлюбу.
Більш вдалою, на нашу думку, є формулювання аналогічної норми у ст. 40 СК РФ, в якій дається визначення шлюбного договору через поняття “домовленість”: “шлюбним договором є домовленість осіб, які вступають до шлюбу, або домовленість подружжя, яка визначає майнові права та обов’язки подружжя під час шлюбу та (або) у випадку його розірвання”.
Стаття 626 ЦК України наводить поняття договору, і хоча шлюбний договір є сімейним договором, до нього можуть бути застосовані загальні положення про цивільний договір. Так, ст. 8 СК України передбачена можливість субсидіарного регулювання сімейних майнових відносин ЦК України. Отже, під шлюбним договором слід розуміти домовленість осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу або подружжя, спрямовану на встановлення, зміну або припинення їх майнових прав та обов’язків під час шлюбу та (або) у випадку розлучення.
2. У ч. 2 коментованої статті передбачений порядок укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа. Відповідно до ст. 32 ЦК України неповнолітньою є особа у віці від 14 до 18 років. У такому випадку на укладення шлюбного договору необхідна письмова згода батьків або піклувальника неповнолітньої особи, засвідчена нотаріусом. Батьки або піклувальник можуть заперечувати проти укладення шлюбного договору в цілому або щодо окремих його положень.
Варто погодитись із думкою деяких науковців і практиків щодо певної непослідовності законодавця у даній статті. Так, ч. 2 ст. 23 СК України передбачена можливість надання права на шлюб з 14 років за рішенням суду, а не за згодою батьків. Тому логічним було би у випадку ч. 2 ст. 92 СК України не батькам чи опікуну надавати письмову, нотаріально засвідчену згоду на укладення шлюбного договору, а суду одночасно надати право на шлюб і на посвідчення цього договору.
Стаття 93. Зміст шлюбного договору
1. Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки.
2. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов’язки подружжя як батьків.
3. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми.
4. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.
5. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Коментар: 1. Шлюбний договір направлений на визначення майнових прав та обов’язків подружжя. В шлюбному договорі може визначатися право власності на майно чоловіка і дружини, що належало їм до шлюбу та набутого за час перебування у шлюбі. Іноді передбачаються фінансові санкції на випадок розлучення. Також допускається вирішення питання про порядок погашення боргів за рахунок спільного чи роздільного майна. При вирішенні в подальшому спору між подружжям суд буде керуватися не приписами закону, а положеннями шлюбного договору.
2. Подружжя може передбачити у шлюбному договорі положення про те, з ким залишаться проживати діти у випадку розлучення або окремого проживання батьків. Відповідно може збільшуватися і розмір частки при розподілі спільного майна на користь того із подружжя, з ким проживатимуть діти. Може також бути визначене положення про передачу дитині у користування певного майна, у тому числі й нерухомого, про розмір та порядок стягнення аліментів. Водночас не можуть передбачатися у договорі будь-які умови, які суперечать правам дитини.
3. Варто відзначити, що на відміну від законодавства деяких зарубіжних країн світу українське законодавство передбачає можливість укладення шлюбного договору лише щодо майнових прав та обов’язків. Положення такого договору щодо особистих немайнових прав подружжя будуть недійсними. Недійсними будуть також і положення шлюбного договору щодо особистих немайнових прав у відносинах між подружжям та їх дітьми.
4. Незважаючи на те, що шлюбний договір укладається особами за їх власним бажанням, законодавець передбачив умову щодо неможливості погіршення матеріального становища будь-кого із подружжя порівняно із законодавством України. Основний Закон України наголошує на вільному статусі всіх людей, на їх рівності у своїй гідності та правах (ст. 21). Саме тому шлюбний договір не може містити умов про відмову подружжя від майна, від права на одержання аліментів тощо. Адже у такий спосіб одне із подружжя може опинитися у надзвичайно невигідному матеріальному становищі. В даному договорі можуть бути закріплені лише умови щодо обох з подружжя в рівних частках, що мають відповідати загальним принципам співжиття.
5. Щодо положення, закріпленого у ч. 5 коментованої статті, то ми поділяємо думку фахівців щодо певної її нелогічності і мотивація законодавця щодо її формулювання залишається незрозумілою. Це є новела СК України, у Порядку укладення шлюбного контракту, затвердженому Кабінетом Міністрів України, була передбачена можливість зазначати у шлюбному контракті умову про передачу за цим договором права власності на нерухоме майно. На нашу думку, дане положення було цілком логічним і відповідало умовам і загальним принципам сімейного права. Отже, дана новела не слугуватиме полегшенню договірних сімейних відносин, а лише ускладнюватиме їх шляхом укладення додаткових договорів.
Стаття 94. Форма шлюбного договору
1. Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.
Коментар: 1. Коментована стаття встановлює обов’язкову письмову форму для шлюбного договору. З буквального тлумачення положення цієї статті щодо нотаріального посвідчення даного договору не випливає, що воно є обов’язковим. Так, у ст. 209 ЦК України передбачено, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Натомість термінологічний зворот, що вживається в аналізованій статті “…нотаріально посвідчується” сприймається як такий, що залежить від волі сторін, що навряд чи відповідає реальним намірам законодавця. Більш вдалою видається формулювання ч. 2 ст. 41 СК РФ, в якій зазначається, що шлюбний договір укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Отже, укладення шлюбного договору здійснюється не при реєстрації шлюбу в органах РАЦСу, а до чи після цього в нотаріальній конторі у присутності кожного із подружжя особисто. Укладення даного договору із порушенням зазначених вимог щодо його форми має наслідком його нікчемність. Нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання його недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України).
У п. 4 Порядку укладення шлюбного контракту, затвердженому КМУ від 16 червня 1993 р. N 457, передбачалося, що шлюбний договір укладається за місцем проживання однієї із сторін або за місцем реєстрації шлюбу. Нині цей Порядок втратив свою силу і фактично дана вимога була скасована. Притримуємося позиції тих авторів, які вважають, що потрібно застосовувати виключну територіальну компетенцію нотаріусів, тобто посвідчувати шлюбні договори лише за місцем реєстрації шлюбу та створити Єдиний реєстр шлюбних договорів. Це сприятиме уникненню проблем із з’ясуванням їх місця знаходження.
Зважаючи на те, що СК України не містить положення про сам порядок укладення шлюбного договору, при його укладанні слід застосовувати загальні положення про порядок укладення договорів (ст. 638 ЦК України).
Порядок укладення шлюбного договору в зарубіжних країнах, як правило, вимагає дотримання письмової форми та присутності подружжя (наприклад, у Франції). В Італії він підлягає реєстрації у місцевому органі влади, а якщо предметом договору є нерухоме майно, то він підлягає реєстрації в органах, що реєструють правочини із нерухомістю.
Крім того, в багатьох зарубіжних країнах існує практика вільного доступу зацікавлених осіб до ознайомлення зі змістом шлюбного договору. Як правило, це здійснюється в інтересах кредиторів подружжя і характерне для відносин у сфері підприємницької діяльності.
Стаття 95. Початок дії шлюбного договору
1. Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу.
2. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.
Коментар: 1. Коментована стаття закріплює положення щодо початку дії шлюбного договору та набрання ним чинності. Адже момент укладення цього договору і початок його дії може не збігатися у часі. Відповідно до ч. 1 ст. 212 ЦК України ці договори належать до категорії правочинів, щодо яких правові наслідки пов’язуються з настанням певної обставини. Тобто, особи, які вчиняють даний договір, мають право обумовити настання або зміну прав та обов’язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина). Такими відкладальними обставинами можуть бути розірвання шлюбу, народження дитини, окреме проживання тощо.
Отже, початок дії шлюбного договору залежить від обставин, за яких він укладається: до чи після реєстрації шлюбу. У першому випадку він набирає чинності з моменту реєстрації шлюбу.
Такий договір може не набрати чинності взагалі, якщо подружжя не зареєструє шлюб або якщо один чи двоє із подружжя неповнолітні та їм, відповідно до ст. 23 СК України, судом не буде надано право на шлюб.
2. Частина друга коментованої статті встановлює час початку дії шлюбного договору у випадку його укладення подружжям. Він набирає чинності з дня його нотаріального посвідчення. При цьому діє даний договір протягом усього подружнього життя. А у випадку припинення шлюбу в договорі можуть бути встановлені умови чинності окремих його положень (ч. 2 ст. 96 СК України).
Стаття 96. Строк дії шлюбного договору
1. У шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов’язків.
2. У шлюбному договорі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу.
Коментар: 1. Існування надійного та функціонального механізму правового регулювання і захисту сімейних прав неможливе без урахування фактору часу. Легальне визначення строку міститься у ст. 251 ЦК України: строк – це певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення. Може бути визначений актами українського законодавства, правочином або рішенням суду. Строк позначається роками, місяцями, тижнями днями або годинами.
Шлюбний договір може бути укладений на певний строк або безстроково. Зазвичай сторони не обумовлюють строк дії шлюбного договору. Однак законодавець у коментованій статті надає сторонам право встановлювати як загальний строк дії договору, так і строки тривалості окремих прав та обов’язків. Загальний строк дії такого договору обмежується тривалістю існування шлюбу. Водночас, в договорі може бути передбачено строки дії окремих прав та обов’язків, виникнення яких залежить від певних обставин, наприклад, народження дітей.
2. У договорі можуть бути обумовлені строки дії певних прав і обов’язків подружжя, які існуватимуть і після припинення шлюбних відносин, наприклад, строк проживання в житловому приміщенні дружини або чоловіка після розірвання шлюбу, строк чинності права на аліменти одного із подружжя. Також умова договору, за якою надається одному із подружжя право довічного проживання в помешканні (особистий сервітут) у разі смерті іншого з подружжя, накладає відповідний обов’язок на спадкоємця померлого.
Стаття 97. Визначення у шлюбному договорі правового режиму майна
1. У шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім’ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв’язку з реєстрацією шлюбу.
2. Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.
3. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу.
4. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб.
5. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
Коментар: 1. У коментованій статті передбачається, що у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім’ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв’язку з реєстрацією шлюбу. Акцент законодавець зробив власне на праві користування даним майном, право власності на нього не переходить до іншого із подружжя. Не поширюється на нього й правовий режим спільної власності. Це є особиста власність одного із подружжя (див також коментар до ст. 98 СК України). Положення статті щодо правового режиму майна, подарованого подружжю у зв’язку із реєстрацією шлюбу, може тлумачитись по-різному, і на практиці, зазвичай, новостворена сім’я вважає це майно спільною сумісною власністю. Однак, у випадку розлучення і розподілу майна виникають проблеми щодо визначення обдарованої особи. Тому у даній статті і передбачена можливість сторін врегулювати це питання у шлюбному договорі задля уникнення спірних ситуацій у майбутньому.
2, 3. Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. У ст. 60 передбачене загальне правило, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю. Однак свобода шлюбного договору дозволяє сторонам по-іншому, на їх власний розсуд врегулювати дане положення. Так, сторони можуть передбачити, яка частка у разі поділу належить кожному з них, можуть домовитись про виплату дружині грошової компенсації без виникнення у неї права на майно, набуте за час шлюбу за доход чоловіка. Отже, сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу.
4. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. Такими іншими особами можуть бути, наприклад, батьки одного із подружжя, діти від попереднього шлюбу, утриманці одного із подружжя.
5. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
Стаття 98. Визначення у шлюбному договорі порядку користування житлом
1. Якщо у зв’язку з укладенням шлюбу один із подружжя вселяється в житлове приміщення, яке належить другому з подружжя, сторони у шлюбному договорі можуть домовитися про порядок користування ним. Подружжя може домовитися про звільнення житлового приміщення тим з подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу, з виплатою грошової компенсації або без неї.
2. Сторони можуть домовитися про проживання у житловому приміщенні, яке належить одному з них чи є їхньою спільною власністю, їхніх родичів.
Коментар: 1. У коментованій статті законодавець закріпив право одного із подружжя користуватися житловим приміщенням, що належить на праві власності іншому із подружжя. При цьому право власності до іншого із подружжя не переходить. Подружжя може передбачити у шлюбному договорі положення про режим користування даним житловим приміщенням та визначити порядок і строки його звільнення у випадку розлучення. За взаємною згодою сторони мають право встановити у договорі, що дане виселення буде відбуватися з чи без виплати грошової компенсації. Якщо сторони закріплять положення щодо виселення із виплатою грошової компенсації, то їм варто також передбачити суму такої компенсації та порядок і строки її виплати, а також санкції за невиконання чи неналежне виконання цього положення.
Житло – це житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них фізичних осіб. Житло фізичної особи є недоторканим.
Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (ст. 383 ЦК України). ЦК України не дає визначення поняття членів сім’ї.
СК України визначає, що сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки (ст. 3). Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.
Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім’ї має й одинока особа. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
ЖК УРСР у ч. 2 ст. 64 до членів сім’ї наймача включає його дружину, дітей і батьків та інших осіб, якщо вони постійно проживають із наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Наголошуємо, що ЦК України та СК України визначають права членів сім’ї власника житлового приміщення, а ЖК УРСР – як особи-власника, так і особи, що наділена обмеженим речовим правом – правом користування житлом, наймача. ЖК УРСР визначає, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші, не заборонені законом, угоди.
2. Сторони можуть домовитися про проживання у житловому приміщенні, яке належить одному з них чи є їхньою спільною власністю, їхніх родичів. Після скасування інституту прописки в Україні власник житлового будинку, квартири на свій розсуд розпоряджається належним йому майном, тобто він має право вселити до належного йому приміщення будь-кого з членів сім’ї, рівно як і осіб, що такими не є.
У шлюбному договорі доцільно регламентувати питання щодо проживання неповнолітніх дітей одного із подружжя після розірвання шлюбу, адже їх вселення не потребує згоди власника житла. Відповідно наступне виселення таких дітей у випадку розлучення буде вкрай проблематичним для того з подружжя, хто є власником житла.
Стаття 99. Визначення у шлюбному договорі права на утримання
1. Сторони можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі на умовах, визначених шлюбним договором.
2. Якщо у шлюбному договорі визначені умови, розмір та строки виплати аліментів, то в разі невиконання одним із подружжя свого обов’язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.
3. Шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.
Коментар: 1. Законодавство України визначає, що утриманцями є особи, які одержують постійну матеріальну допомогу від іншої особи, і ця допомога є основним джерелом їх існування. Перебування на утриманні породжує певні правові наслідки. Так, утриманці мають право на відшкодування шкоди в разі смерті особи, яка їх утримувала. ЦК України відносить до утриманців непрацездатних осіб, які перебувають на утриманні померлого, а також дітей, які народилися після його смерті. Відповідно до ст. 1200 ЦК України утриманцями вважаються:
– діти померлого – вони отримують відшкодування шкоди до 18 років, а якщо продовжують навчання – до його закінчення, але не більш як до 23 років.
– чоловік, дружина, батьки (усиновлювачі), які досягли пенсійного віку – їм шкода відшкодовується довічно.
– інваліди – шкода відшкодовується на строк інвалідності.
– один із батьків (усиновлювачів) або другий з подружжя, або інший член сім’ї, якщо вони не працюють (незалежно від віку та працездатності), які здійснюють догляд за дітьми померлого, – одержують відшкодування до досягнення дітьми потерпілого 14 років.
– інші непрацездатні особи, які були на утриманні потерпілого, – мають право на відшкодування шкоди протягом 5 років після його смерті.
Коментована стаття визначає право сторін при укладенні шлюбного договору визначати режим утримання одного із подружжя. При цьому непрацездатність чи потреба у матеріальній допомозі такого з подружжя значення не має. Дане право на аліменти може бути обґрунтоване іншими обставинами, наприклад, наявністю дітей, продовження навчання, тривалість спільного проживання.
За будь-яких обставин шлюбний договір не може містити умови, за яких особа позбавляється того права на утримання, яке вона має відповідно до закону, або іншим чином порушують її інтереси.
2. Частина 2 коментованої статті передбачає, що якщо у шлюбному договорі визначені умови, розмір та строки виплати аліментів, то в разі невиконання одним із подружжя свого обов’язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.
На жаль, в чинному законодавстві України не визначено механізму стягнення аліментів як періодичних платежів за договором на підставі виконавчого напису нотаріуса. Погоджуємося із твердженням фахівців, що дана прогалина має бути ліквідована.
Якщо у шлюбному договорі визначено лише розмір аліментів, право на них виникає за наявності загальних підстав, передбачених ст. 75 СК України.
3. Шлюбним договором може бути також встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації. Наприклад, у випадку розірвання шлюбу або визнання його недійсним (п. 3 ч. 1 ст. 46 СК України), виїзду одного із подружжя на постійне місце проживання за кордон, шлюбним договором може встановлюватися умова виплати певної грошової компенсації. Водночас це буде підстава припинення права на утримання того з подружжя, хто отримає дану компенсацію.
Стаття 100. Зміна умов шлюбного договору
1. Одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається.
2. Шлюбний договір може бути змінено подружжям. Угода про зміну шлюбного договору нотаріально посвідчується.
3. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір за рішенням суду може бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають істотне значення.
Коментар: 1. За час дії шлюбного договору жодна із сторін не має права в односторонньому порядку змінити його умови. Заборона односторонньої зміни умов договору є запорукою забезпечення стабільності договірних сімейних відносин. Одностороння зміна умов договору допускається лише у випадках та на умовах, визначених договором або законом.
2. Зміна шлюбного договору, як і будь-якого іншого договору, можлива за наявності взаємної згоди подружжя, що відповідає принципу свободи договору.
Оскільки для укладення шлюбного договору закон передбачає письмову форму і нотаріальне посвідчення (ст. 94 СК України), то і зміна умов цього договору матиме правове значення лише при дотриманні сторонами вказаної форми.
3. У договорі варто передбачити умови, які вважатимуться істотними і можуть бути підставою для його зміни судом на вимогу одного з подружжя (див. також коментар до ст. 102). Якщо шлюбний договір змінюється у судовому порядку, зобов’язання змінюються з моменту набрання рішенням суду законної сили.
Кількість внесення змін до шлюбного договору законодавством не обмежується.
Стаття 101. Право на відмову від шлюбного договору
1. Одностороння відмова від шлюбного договору не допускається.
2. Подружжя має право відмовитися від шлюбного договору. У такому разі, за вибором подружжя, права та обов’язки, встановлені шлюбним договором, припиняються з моменту його укладення або в день подання нотаріусу заяви про відмову від нього.
Коментар: 1. За час дії шлюбного договору жодна із сторін не має права в односторонньому порядку відмовлятися від його умов. Заборона односторонньої відмови від договору є запорукою забезпечення стабільності договірних сімейних відносин. Одностороння відмова від договору допускається лише у випадках та на умовах, визначених договором або законом.
2. Відмова від шлюбного договору, як і від будь-якого іншого договору, можлива за наявності взаємної згоди подружжя, що відповідає принципу свободи договору. Зміст коментованої статті слід розуміти як право відмови від шлюбного контракту не лише особами, що вже перебувають у шлюбі, а й особами, які подали заяву про його реєстрацію (ст. 92 СК України). Отже зазначені особи мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від договору, навіть у тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.
Оскільки для укладення шлюбного договору закон передбачає письмову форму і нотаріальне посвідчення (ст. 94 СК України), то і відмова від цього договору матиме правове значення лише при дотриманні сторонами вказаної форми.
Правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін (ч. 4 ст. 214 ЦК України). Отже сторонам варто зазначити у шлюбному договорі правові наслідки можливої відмови від нього. Зважаючи на диспозитивний характер ч. 2 коментованої статті, сторонам також слід визначити й момент припинення прав та обов’язків, що встановлюються шлюбним договором: чи то з моменту його укладення, чи з дня подання нотаріусу заяви про відмову від нього.
Стаття 102. Розірвання шлюбного договору
1. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання.
Коментар: 1. Коментована стаття визначає порядок судового розірвання шлюбного договору у випадку недосягнення згоди щодо цього питання між сторонами. В даному випадку лише одне із подружжя має право пред’явити до суду зазначену вимогу. Якщо дружина або чоловік визнані недієздатними, відповідний позов буде подавати опікун або орган опіки та піклування. Інші особи не мають права заявляти подібні вимоги.
Розірвання шлюбного договору можливе через наявність різноманітних суб’єктивних та об’єктивних підстав. До першої групи підстав слід віднести, наприклад, каліцтво, важку хворобу одного із подружжя, яка унеможливлює вчинення ним дій особистого характеру. До об’єктивних підстав відносять, зокрема, смерть двох або одного із подружжя, знищення майна, яке давало дохід.
При розгляді справи суд буде керуватися положеннями ст. ст. 651 – 654 ЦК України, в яких вказано порядок і підстави розірвання договору. Так, договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
У разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, шлюбний договір може бути розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов’язання.
Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення шлюбного договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, за наявності одночасно таких умов:
1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;
2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;
3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;
4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
У разі розірвання шлюбного договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої із сторін, визначає наслідки розірвання договору, виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв’язку з виконанням цього договору (ст. 652 ЦК України).
Оскільки для укладення шлюбного договору закон передбачає письмову форму і нотаріальне посвідчення (ст. 94 СК України), то і розірвання цього договору матиме правове значення лише при дотриманні сторонами вказаної форми.
При розірванні шлюбного договору судом зобов’язання сторін припиняються з моменту вступу в законну силу рішення суду.
Дія шлюбного договору припиняється з моменту припинення шлюбу. В даному випадку немає необхідності у розірванні шлюбного договору, оскільки його умови автоматично припиняють діяти. Винятки з цього правила становлять зобов’язання подружжя, які вони спеціально передбачили у шлюбному договорі на випадок розірвання шлюбу. Наприклад, це можуть бути зобов’язання щодо розподілу спільного майна, щодо надання одному з подружжя права на утримання тощо.
Стаття 103. Визнання шлюбного договору недійсним
1. Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.
Коментар: 1. Шлюбний договір може бути визнаний судом недійсним повністю або частково з підстав, встановлених ЦК України для недійсності правочинів (ст. 203 ЦК України). Так, на вимогу одного із подружжя шлюбний договір може бути визнаний недійсним, якщо були порушені вимоги щодо дієздатності або свободи волевиявлення при його укладенні. В даному випадку шлюбний договір буде належати до категорії оспорюваних правочинів. До них, зокрема, належать правочини, вчинені фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена (ст. 223 ЦК України); дієздатною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України); правочин, вчинений особою, яка помилилася щодо обставин, що мають істотне значення (ст. 229 ЦК України). Крім того, шлюбний договір визнаватиметься судом недійсним, якщо його було вчинено стороною під впливом обману, насильства, тяжкої для неї обставини (ст. 230 – 233 ЦК України). Це так звані “кабальні договори”. В усіх цих випадках заяву про визнання шлюбного договору недійсним вправі заявити одне із подружжя, а у випадку його недієздатності – його законний представник.
Звернутися до суду із заявою про визнання шлюбного договору недійсним має право не лише одне із подружжя, а й інші заінтересовані особи, наприклад, батьки, інші родичі подружжя.
Шлюбний договір також може визнаватися недійсним, якщо не дотримано законодавчої вимоги щодо його форми, або його зміст суперечить положенням українського законодавства та моральним засадам суспільства. Наприклад, подружжя при укладенні шлюбного договору знехтували положеннями ст. 93, 94 СК України і врегулювали в ньому порядок реалізації не лише своїх майнових, а й особистих немайнових прав та не посвідчили договір нотаріально.
Суд може визнати шлюбний договір недійсним повністю або частково. Якщо шлюбний договір визнано недійсним частково, в решті частин він збереже свою дію. Відповідно до ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо є можливість припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Якщо укладено шлюбний договір, то судді й адвокатові, розглядаючи будь-який майновий спір, слід керуватися його умовами. Адвокат на боці позивача може порекомендувати йому відмовитися від позову про розірвання шлюбу, якщо у зв’язку з розірванням шлюбу для нього відповідно до шлюбного договору можуть настати наслідки, до яких він у цей момент не готовий. Відповідачеві у справі про розірвання шлюбу і поділ майна адвокат може порадити звернутися до суду із зустрічною позовною заявою про внесення змін до шлюбного договору чи про визначення його недійсним.