9. Право на повагу до приватного і сімейного життя (привести приклад рішення ЄСПЛ в конкретній справі).

Стаття 8 Конвенція “Право на повагу до приватного і сімейного життя”

1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 12: Чоловіки та жінки, які досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім’ї згідно з національними законами, які регулюють здійснення цього права.

Стаття 5 Протоколу № 7: “Кожен із подружжя має рівні цивільні права та обов’язки у відносинах між собою і зі своїми дітьми, а також щодо одруження, перебування в шлюбі та щодо його розірвання. Ця стаття не перешкоджає державам вживати таких заходів, що є необхідними в інтересах дітей.”

Статті, які гарантують повагу до приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції, право на шлюб і створення сім’ї та рівноправність кожного з подружжя захищають широке коло взаємопов’язаних та таких, що доповнюють одне одного, прав. В результаті цього є проблематичним розглядати практику застосування кожного із цих прав окремо від інших. У цьому розділі найбільшу увагу буде приділено окремим найважливішим темам, що належать до областей, які пов’язані з відповідними статтями Конвенції.

1. Право на повагу, яке закріплене в статті 8 Конвенції

Передовсім слід зазначити, що Комісія та Суд тлумачать право на повагу за пунктом 1 статті 8 у світлі положення, що міститься у пункті 2 статті 8, згідно з яким “органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права”. На перший погляд, це може означати, що держава виконає свої зобов’язання за цією статтею навіть якщо просто утримається від будь-яких дій. Суд при розгляді Бельгійської мовної справи (1968) підтвердив це основне зобов’язання держави утримуватися від втручання. Проте Комісія та Суд, виходячи з основоположних принципів статті 8, зробили також висновок про обов’язок держави діяти за певних обставин таким чином, щоб гарантувати забезпечення деяких прав. В зв’язку з цим в якості ключової справи можна назвати справу Маркс проти Бельгії (1979), у якій мати та її позашлюбна дитина оскаржували бельгійське законодавство. За бельгійськими законами мати повинна була ужити певних конкретних кроків з тим, щоб закріпити за своєю донькою правовий статус рідної дитини, що, однак, не надавало цій дівчині рівних прав порівняно з іншими членами сім’ї. Суд визнав у цьому випадку порушення права на повагу до сімейного життя згідно зі статтею 8, ухваливши, що:

Коли держава встановлює у своїй національній правовій системі правила, що врегульовують певні взаємовідносини в сім’ї, то вона має діяти таким чином, щоб дозволити всім заінтересованим вести нормальне сімейне життя.

У справі Джонстон ті інші проти Ірландії (1986) Суд зробив аналогічний висновок, коли йшлось про ірландську дитину, батьки якої довгий час жили разом, хоч в той же час офіційно перебували в шлюбі з іншими особами. Проте Суд не ухвалив рішення про те, що стаття 8 вимагає від Ірландії надати членам подружжя можливість розлучення або якимось іншим чином сприяти більш законному оформленню їхніх відносин. Ще більш чітко Суд висловився у справі Ейрі проти Ірландії (1979), в якій ірландський уряд відмовився надати відповідну правову допомогу жінці, що намагалася отримати розлучення з чоловіком, який був схильний до насильства. Визнавши порушення статті 8, Суд ухвалив таке: “Хоч ціллю статті 8 є, в основному, захист окремої особи від довільного втручання з боку органів державної влади, ця стаття зобов’язує державу не лише утримуватися від такого втручання: до такого негативного зобов’язання додається також і позитивне, яке є необхідним для забезпечення дійсної поваги до приватного і сімейного життя.” Таким чином, взаємопов’язані аспекти невтручання з боку держави та позитивне зобов’язання відіграють важливу роль у тлумаченні ідеї «права на повагу» відповідно до Конвенції.

2. Право на приватне життя

У своїй доповіді стосовно справи Ван Оостервійк проти Бельгії  (1979 р.) (у справі йдеться транссексуала, який хотів змінити своє свідоцтво про народження) Комісія визначила право на повагу до приватного життя за статтею 8 Конвенції таким чином: “Право на повагу до «приватного життя» є правом на приватність, правом жити так, як кожен того бажає, і бути захищеним від оприлюднення фактів приватного життя… До певної міри це передбачає також право встановлювати та підтримувати зв’язки з іншими особами, особливо коли йдеться про вираження почуттів, а також для розвитку та ствердження себе як особистості.

У своїй доповіді стосовно справи Брюггеманн і Шойтен проти Федеративної Республіки Німеччини (1977 р.) (право на аборт) Комісія послалась на параметри, в межах яких має здійснюватись право на приватне життя: “Вимога поваги до приватного життя автоматично обмежується в тій мірі, в якій окрема особа сама ставить своє особисте життя у залежність від громадського життя або інших інтересів, які забезпечуються захистом.”

Комісія та Суд розглянули кілька справ про порушення державою права на приватне життя, коли гомосексуальні стосунки кваліфікувались як кримінальний злочин. У справах Даджон проти Сполученого Королівства (1981) і Норріс проти Ірландії (1988) Суд ухвалив рішення про те, що заборона державою добровільних гомосексуальних зв’язків між дорослими є, відповідно до статті 8, невиправданим порушенням права на приватне життя. Однак Суд не визнав порушення цього права у випадку, коли уряд переслідував осіб, що займались садомазохізмом (Лескі, Джеггард і Браун проти Сполученого Королівства (1997)). Окрім справи Ван Оостервійка, про яку йшла мова вище, Комісія і Суд розглянули ще кілька заяв від транссексуалів, які оскаржували відмову держави внести зміни в їхні свідоцтва про народження, що, на їх погляд, порушувало право на повагу до їхнього приватного життя. У двох справах – Різ проти Сполученого Королівства (1986) і Коссі проти Сполученого Королівства (1990) – Суд ухвалив, що держава зовсім не зобов’язана за статтею 8 корегувати офіційні метричні записи у випадку зміни статі. Але в останній справі Суд зазначив, що в майбутньому держава має гарантувати транссексуалу право на одруження, незважаючи на «невірний» запис про стать у свідоцтві про народження. Проте у цих справах Суд не знайшов порушення права на шлюб, яке гарантує стаття 12. Однак Суд визнав порушення права на повагу до приватного життя у справі Б проти Франції (1992), в якій факти є практично тотожними до викладених у справах Різа та Коссі. Мотивом такого рішення стало те, що право і практика стосовно цивільного стану становлять значно більше проблем для транссексуалів у Франції, ніж у Сполученому Королівстві.

3. Здійснення нагляду і збір даних

Комісія та Суд розглянули декілька справ, в яких заявники оскаржували збір та використання державою даних приватного характеру та встановлення нагляду за окремими особами, що, на їхню думку, порушило одне або кілька положень пункту 1 статті 8 Конвенції, де гарантується право на повагу до приватного життя, до таємниці кореспонденції та/або до житла.

У двох важливих справах Класс та інші проти Федеративної Республіки Німеччини (1978) і Малоун проти Сполученого Королівства (1984) заявники скаржилися на те, що таємний нагляд, який був встановлений за ними протягом часу розслідування кримінальної справи, порушив їхні права на приватне життя та кореспонденцію (у даному контексті це стосувалось всіх видів обміну інформацією приватного характеру) за статтею 8. У першій справі Суд підкреслив, що німецьке законодавство з нагляду є достатньо чітко сформульованим, і що процедури, за якими встановлюється, наскільки заходи здійснення нагляду відповідають визначеним у закону вимогам, є чітко окресленими, і це відповідає вимогам законності пункту 2 статті 8. Суд також постановив, що потреба держави захищатися від «серйозної небезпеки, яка загрожує вільному демократичному конституційному порядку», була законним завданням держави, що є «необхідним в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки і для запобігання заворушенням і злочинам». В результаті Суд ухвалив, що зазначені вище процедури були адекватними і гарантували те, що будь-яка дія держави повинна була відповідати такій законній меті.

У справі Малоун проти Сполученого Королівства було порушено майже ті ж самі питання, що й у справі Класса. У справі Малоун Суд розглянув, наскільки відповідними були дії поліції при втручанні до телефонних розмов (здійснювалось прослуховування) та при накопиченні «реєстру» номерів, що набирались приватним телефонним абонентом (знімались показники). Суд постановив, що законодавчі норми Сполученого Королівства, які регулювали прослуховування телефонних розмов, були досить невизначеними щоб «відповідати закону», і зазначив: “Якщо межі правових дискреційних повноважень, якими наділені органи виконавчої влади, не є чітко окресленими, то це суперечить принципу верховенства права. Отже, закон повинен визначати обсяг таких дискреційних повноважень, якими наділяються відповідні органи влади, а також порядок їх здійснення з урахуванням законної мети заходів, що вживаються, з тим, щоб забезпечити фізичним особам відповідний захист від свавільного втручання з боку державних органів.” Суд також підкреслив, що хоча зняття показників з лічильника, на відміну від прослуховування, було законною та звичайною справою, однак передача знятої з показників лічильника інформації до поліції без оформлення відповідно до закону або без згоди особи, з телефону якої знімались такі дані, було невиправданим порушенням права на приватне життя за статтею 8. Визнавши, що і прослуховування, і зняття показників у даній справі не відповідали вимогам законності, Суд не став розглядати, чи було це порушення «необхідним у демократичному суспільстві».

У справах Ювіг проти Франції (1990) та Крюслен проти Франції (1990) йшлось про факти, подібні до тих, що і у справі Малоун. В обох справах Суд визнав, що французьке законодавство та судова практика не відповідали вимогам законності згідно зі статтею 8.Суд також визнав порушення статті 8 у випадку, коли приватна особа таємно здійснювала запис телефонних переговорів з допомогою високопоставленого офіцера поліції (А. проти Франції (1993)), а також у випадку, коли поліція перехоплювала телефонні дзвінки співробітника, який телефонував з центрального офісу поліції (Хелфорд проти Сполученого Королівства (1997)). У цьому останньому випадку Суд не погодився з аргументами уряду про те, що поліція може прослуховувати телефонні переговори у власному офісі без попереднього отримання повноважень здійснювати таке прослуховування і подібну практикою такою, що не відповідає закону згідно змісту Конвенції.

Комісія та Суд, як правило, надають в розпорядження держав біль широкі межі поля розсуду під час збору та використання інформації в справах некримінального змісту, аніж у випадках, коли розглядаються кримінальні справи. У справі Леандер проти Швеції (1987) заявник скаржився на те, що в розпорядженні шведського уряду була секретна інформація про нього, на підставі чого заявнику було відмовлено у роботі в державній установі, що становило порушення статті 8. Суд ухвалив, що подібний характер відповідної постанови не суперечив вимогам законності. Не знайшовши порушення статті, Суд далі зазначив, що Конвенція не гарантує права на роботу в державних установах, а дії держави у цій справі «не є перешкодою для заявника вільно і на власний розсуд обирати спосіб здіснення свого приватного життя».

У справі Леандера мова йшла про негативні зобов’язання держави – про гарантії захисту від довільного втручання з боку державних органів. Справа ж Гаскін проти Сполученого Королівства (1989), навпаки, торкалася позитивних зобов’язань держави – заявник не отримав відповіді на своє прохання надати йому можливість ознайомитися з матеріалами власної справи. У цій справі представники британських влаcтей відмовились надати молодій людині, яка провела практично все своє дитинство у різних дитячих будинках, матеріали щодо її перебування під опікою держави. Підставою для відмови стало те, що вміщена в цих матеріалах інформація була одержана конфіденційно і дістати дозвіл на її оприлюднення від тих, хто надав таку інформацію, було неможливо. Спочатку Суд співставив зацікавленість молодої людини в одержанні інформації про її власне життя, інтереси третьої сторони щодо збереження конфіденційності а також інтереси держави стосовно накопичення об’єктивної та достовірної інформації. Погодившись із тим, що подібне «співставлення» інтересів належить до меж розсуду держави, Суд тим не менш вказав на порушення статті 8 через те, що була відсутня процедура, яка дозволяла б незалежному органу приймати остаточне рішення про надання доступу до матеріалів персональної справи у випадках, коли того, хто надав матеріали цієї справи, не можна розшукати або така особа необгрунтовано відмовляє у доступі до таких матеріалів.

В справі Z. проти Фінляндії (1997) Суд ухвалив рішення про те, у випадку, коли визначається строк, протягом якого матеріали медичних обстежень приватної особи повинні бути конфіденційними, порушення статті 8 може відбутись у разі оприлюднення таких матеріалів до дати закінчення визначеного строку. Суд також зазначив, що порушенням статті 8 було опублікування прізвища особи та інформації про стан її здоров’я у відкритому судовому рішенні, тоді як згідно з національним законодавством слід було забезпечити конфіденційність такої інформації.

4. Зміст термінів “сім’я”, “право на шлюб”, “рівноправність кожного з подружжя”

Комісія та Суд визначили термін “сімейне життя” в статті 8 Конвенції як такий, що охоплює “щонайменше зв’язки між близькими родичами, наприклад, між дідусями, бабусями та онуками; такі родичі можуть відігравати у сімейному житті важливу роль” (Маркс проти Бельгії). Хоч органи Конвенції і дозволяють приватним особам посилатися на кровні зв’язки як на відправний пункт підтвердження існування сімейних зв’язків, вони не визнають його визначальним, тому що слід враховувати також такі фактори, як фінансова та психологічна залежність сторін, які посилаються на це право. Загалом Комісія та Суд віддають перевагу “вертикальним” сімейним зв’язкам (неповнолітні діти, батьки, дідусі та бабусі) перед “горизонтальними” (рідні брати та сестри, племінниці, племінники та ін.). Однак у справі Олссон проти Швеції (1988), коли йшлось про те, що троє дітей опинилися в різних прийомних родинах, які мешкали на значній відстані одна від одної, Суд дав зрозуміти, що діти можуть скористатись своїм правом на сімейне життя і спільне проживання, незалежно від стосунків між їхніми батьками.

Найбільш переконливим доказом існування “сімейного життя” є факт “сімейного проживання осіб”, які посилались на це право. Але Суд підкреслив, що “це не означає, що будь-який намір жити сімейним життям підпадає під юрисдикцію статті 8” (Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства (1985)). У цій справі жінки, які перебували у законному шлюбі або були заручені, не могли вести нормальне сімейне життя через обмежувальні імміграційні закони Сполученого Королівства. І навпаки, Суд визнав, що держава не може діяти відповідно до закону, розриваючи при цьому існуючі сімейні зв’язки навіть після розлучення батьків (Беррехаб проти Нідерландів (1988)). У цій справі батько-марокканець, який одружився і пізніше розлучився в Нідерландах, продовжував підтримувати тісні контакти з маленькою дочкою, надаючи їй регулярно матеріальну допомогу. Він з успіхом довів, що постанова суду про його депортацію з країни була порушенням статті 8. Хоч Суд, як правило, залишає на розсуд держави питання про те, хто з батьків після розлучення повинен опікуватись дитиною, однак у випадках, коли держава в недостатній мірі забезпечує право на відвідування дитини одним із батьків, то це може становити порушення статті 8 (Хокканен проти Фінляндії (1994)). У цій справі права опіки були надані бабусі й дідусю по материнській лінії, батько попередньо висловив свою згоду про передачу дитини під їхню опіку після смерті матері дитини.

Суд розглянув кілька справ, в яких порушення їхнього права на сімейне життя оскаржували біологічні батьки. Вони вважали порушенням факт усиновлення дитини без повідомлення про це батька або отримання від нього згоди на це (Кіган проти Ірландії (1994)), а також ситуацію, коли батько, який був повноправним членом сім’ї, на роботі зустрічався з іншим ставленням, аніж мати дитини, у випадках, коли йшлось про додаткові пільги, що були необхідні для догляду за дитиною (МакМайкл проти Сполученого Королівства (1995)). Однак Суд дозволяє державам по різному ставитись до батька і матері дитини при визначенні питання про батьківство, надаючи при цьому матері більший простір для дій (Расмуссен проти Данії (1984) та Кроон проти Голландії (1994)).

Комісія та Суд розглянули кілька справ, в яких оскаржувались різні аспекти дій держави щодо поміщення дітей під опіку держави. Хоча теоретично конвенційні органи зберігають за собою право перегляду по суті будь-якого рішення держави щодо права батьків на нагляд та піклування над дитиною, на практиці Комісія та Суд надають державам дуже широкі межі розсуду, зазвичай, обмежуючись при розгляді кожної подібної справи її процедурними аспектами. Наприклад, у серії справ проти Сполученого Королівства Суд визнав порушення статті 8 головним чином у тому, що держава не допускала батьків до участі в процесах, в результаті яких ухвалювалось рішення про те, залишати чи ні дитину в сім’ї, а в деяких випадках відмовляла батькам у праві побачення з дитиною (О, H, W, B та R (усі проти Сполученого Королівства) (1987)). У згаданій вище справі Олссон проти Швеції (1988) Суд ухвалив, що батьки мали достатні процедурні гарантії, щоб було визнано дотримання статті 8, але у справі Ерікссон проти Швеції (1989) Суд визнав, що уряд встановив «суворі і тривалі обмеження щодо відвідувань дитини, а також заборонив протягом шести років забирати дитину з прийомної родини, і це не відповідало законним цілям». У справі Йохансен проти Норвегії (1996) Суд підтвердив рішення уряду про передачу дитини під опіку держави, однак він знайшов порушення статті 8 в тому, що суд позбавив матір дитини її батьківських прав та права відвідувати дитину.

5. Депортація, імміграція і право на сімейне життя

Суд розглянув декілька справ, пов’язаних зі скаргами на те, що виконання судового рішення про депортацію або екстрадицію порушить право на сімейне життя. На відміну від вже згаданої вище справи Беррехаба, більшість із таких справ були пов’язані із запланованою депортацією осіб, які були засуджені за скоєння одного або декількох серйозних кримінальних злочинів і які на той час відбували у в’язниці призначене за ці злочини покарання. Як правило, Суд враховував у подібних випадках не лише кількість та серйозність злочинів, але також і обставини приватного життя кожної із цих осіб. Якщо така особа не мала ніяких реальних зв’язків з країною, до якої цю особу мали вислати, або ж якщо у цієї особи були дуже міцні родинні зв’язки з сім’єю, яка постійно проживала на території держави, звідки цю особу мали вислати, Суд визнавав порушення (Мустакім проти Бельгії (1991), Бельджуді проти Франції (1992) та Насрі проти Франції (1995)). Коли переважали інші обставини, Суд, як правило, погоджувався з рішенням державних органів у цьому питанні (С. проти Бельгії (1996), Буганемі проти Франції (1996) та Буджліфа проти Франції (1997)). Як вже було зазначено в попередньому розділі, у випадках, коли особа, яку мають вислати, може стати об’єктом жорстокого поводження в країні, куди її депортують, Суд звертається до держави з пропозицією врахувати цей чинник, незалежно від решти інших факторів.

Держава може відмовити в імміграції членам родини, які не є громадянами цієї держави, якщо можливими є інші способи ведення сімейного життя на території інших країн.

6. Право на шлюб і створення сім’ї 

Як вже згадувалося вище, право на сімейне життя в термінах статті 8 є тісно пов’язаним із правом на шлюб та створення сім’ї, яке гарантується у статті 12. Проте важливо пам’ятати, що стаття 12 захищає якусь одну дію – одруження та/або право мати чи усиновлювати дітей – в той час як стаття 8 гарантує захист стану, в якому перебувають тривалий час. Ця відмінність обумовила визнання Комісією положення про те, що держави не можуть заборонити ув’язненим брати шлюб, але мають право заборонити спільне проживання ув’язнених зі своїми дружинами (Дрейпер проти Сполученого Королівства (Доп. Ком. від 1980 р.), Хеймер проти Сполученого Королівства (Доп. Ком. від 1979 р.)). Проте у згадуваній вище справі Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства (1985) Суд визнав, що «сім’я» створюється на основі законного шлюбу, і що члени подружжя, як правило проживають разом, уточнивши при цьому, що «право на створення сім’ї згідно статті 12 не можна розглядати як таке, що не передбачає право на спільне проживання».

Комісія та Суд до цього часу не визнавали порушення статті 12 в тому, що держава відмовлялась йти назустріч в питанні транссексуального шлюбу з особами, які недавно поміняли стать (Різ проти Сполученого Королівства (1986)). Але у своєму рішенні у справі Коссі проти Сполученого Королівства (1990) Суд висловив готовність обговорювати цю проблему в майбутньому.

Стаття 12 не гарантує право на розлучення та/або повторний шлюб (Джонстон та інші проти Ірландії (1986)). Проте слід зазначити, що стаття 5 Протоколу № 7 забезпечує рівноправність членів подружжя як під час перебування у шлюбі, так і «в разі його розірвання». До цього часу суд не ухвалював рішень за цією статтею. У справі Ф проти Швейцарії (1987) Суд ухвалив, що встановлення тимчасової заборони на повторне одруження чоловікові, який три рази одружувався і розлучався протягом 18 років і який хотів зробити це вчетверте, було порушенням права на одруження за статтею 12.

7. Повага до житла

Комісія та Суд нечасто розглядають справи про порушення положення пункту 1 cтатті 8, що гарантує право на повагу до житла. Суд ухвалив, що можна вважати житлом згідно змісту статті 8 облаштоване особою помешкання, навіть якщо таке облаштування було здійснене з порушення внутрішнього законодавства (Баклі проти Сполученого Королівства (1996)). Особа також може оскаржувати порушення права на повагу до житла, коли йдеться про власність, яку ця особа щороку займає протягом значного проміжку часу (Ментес проти Туреччини (1997)). Нарешті, Суд ухвалив, що до області застосування статті 8 належать також офісні приміщення (Німець проти Німеччини (1992)).

Суд визнав порушення права на повагу до житла у випадку, коли органи державної влади не порушили активного переслідування в цивільному та кримінальному порядку проти компанії, яка нелегально відкрила завод, де спалювались відходи, і під час спалювання шкідливий дим досягав житла заявника (Лопес Остра проти Іспанії (1994)). У справі Гіллоу проти Сполученого Королівства (1986) Суд ухвалив, що відмова держави надати заявникам дозвіл на проживання в їхньому власному будинку порушила статтю 8, тому що ця дія, в цілому, була непропорційною законній меті забезпечити економічний добробут острова Гернсі.

У справі Чаппелл проти Сполученого Королівства (1989) Суд не знайшов порушення статті 8 у тому, що органи влади Сполученого Королівства дали дозвіл одночасно і на проведення поліцейського обшуку, і на виконання судового рішення, яке дало змогу позивачам у цивільній справі проти заявника провести обшук у нього вдома та в службових приміщеннях. Суд також не визнав порушення у справі Мюррей проти Сполученого Королівства (1994): наділена відповідним мандатом поліція увійшла до приватного помешкання з тим, щоб здійснити арешт.

У згаданій вище справі Ментеса а також у справі Акдівар проти Туреччини (1996) Суд визнав порушення права на повагу до житла, оскільки житла заявників, згідно їхнім твердженням, були спалені або зруйновані іншим способом підрозділами турецьких спецслужб, а держава не надала жодного пояснення такого руйнування.

8. Повага до таємниці кореспонденції

Більшість справ, що торкаються питання порушення права на таємницю кореспонденції, надійшли від позбавлених волі осіб. Суд ухвалив рішення про те, що ув’язнений має повне право на нецензуровану кореспонденцію із адвокатом чи з судовим органом, тому що це є основний засіб, за допомогою якого особа може відстоювати свої права (Гоулдер проти Сполученого Королівства (1975), Кемпбел проти Сполученого Королівства (1992), Доменічіні проти Італії (1996) і Калогеро Діана проти Італії (1996)). Проте Суд дозволив державі робити певні обмеження стосовно листування неюридичного характеру. У справі Сілвер та інші проти Сполученого Королівства (1983) Суд визнав, що держава має право здійснювати в розумних межах контроль за листуванням, що було зумовлено перебуванням у цій в’язниці кількох небезпечних злочинців, здійсненням нелегальної торгівлі та іншими подібними проблемами.

Суд визнав порушення цього положення у випадку, коли шведський уряд наклав обмеження на телефонні переговори та кореспонденцію між матір`ю та її сином, якого було вміщено до державного опікувального закладу (Маргарета і Роджер Андерсон проти Швеції (1992)).

 


Справа «Мамчур проти України» (Заява № 10383/09)

Заявник скаржився на втручання у його батьківські права, зокрема право на опікування дитиною та безперешкодне спілкування з нею, а також право на виховання дитини. Крім того, він скаржився за статтею 14 Конвенції, що під час здійснення права на повагу до сімейного життя його було піддано дискримінації через його інвалідність. Заявник також стверджував, посилаючись головним чином на пункт 1 статті 6 Конвенції, що судові розгляди його справи були несправедливими.

У відповідних положеннях Конвенції Організації Об’єднаних Націй про права дитини 1989 року, що 27 вересня 1991 року набула чинності для України, зазначено: Стаття 3«1. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. 2. Держави-учасниці зобов’язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Стаття 5 Держави-учасниці поважають відповідальність, права і обов’язки батьків і у відповідних випадках членів розширеної сім’ї чи общини, як це передбачено місцевим звичаєм, опікунів чи інших осіб, що за законом відповідають за дитину, належним чином управляти і керувати дитиною щодо здійснення визнаних цією Конвенцією прав і робити це згідно зі здібностями дитини, що розвиваються. Стаття 9 1. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. 2. Під час будь-якого розгляду згідно з пунктом 1 цієї статті всім зацікавленим сторонам надається можливість брати участь у розгляді та викладати свою точку зору. 3. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам дитини. Стаття 20 1. Дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її власних якнайкращих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що надаються державою. 2. Держави-учасниці відповідно до своїх національних законів забезпечують зміну догляду за дитиною. 3. Такий догляд може включати, зокрема, передачу на виховання, «кафала» за ісламським правом, усиновлення або, за необхідності, направлення до відповідних установ по догляду за дітьми. Під час розгляду варіантів зміни необхідно належним чином враховувати бажаність наступництва виховання дитини, її етнічне походження, релігійну і культурну належність і рідну мову.».

Суд зазначає, що заявника не було офіційно позбавлено права на доступ до його дитини та права на участь у її вихованні. Однак, як стверджує заявник, він не міг ефективно здійснювати ці права через те, що після смерті його дружини В.К. перешкоджала доступу заявника до А.М. та спілкуванню з нею. Зокрема, В.К. переїхала з А.М. до іншого місця проживання, не відповідала на телефонні дзвінки заявника та не дозволяла йому відвідувати його доньку у її будинку.

Як випливає з наданих сторонами підтверджуючих документів, з самого початку заявник скаржився з цього приводу до Міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді у м. Чернігові та місцевої міліції. Міський центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді повідомив заявника, що місцеві органи влади, де на той час проживала його дочка, мають надати допомогу за його вимогою щодо повернення дитини, однак не було вжито жодного наступного заходу у зв’язку з цим. Міліція, у свою чергу, відмовилася від втручання. Заявникові було рекомендовано звернутися до суду з цього питання, що він і зробив. Суди відмовили у задоволенні його позовів, зазначивши, що вони не підтверджені жодними доказами. Суди також встановили, що заявник не відвідував свою доньку за місцем її проживання та у школі, в якій вона навчалась тривалий час.

Після завершення судового провадження з цього питання заявник продовжував звертатися до органів влади зі скаргами на відсутність доступу до його дитини, проте марно. Врешті-решт органи влади відмовили йому у розгляді його звернень з цього питання у подальшому.

З огляду на зазначені обставини Суд встановлює, що, по-перше, заявник намагався отримати доступ до своєї дочки після смерті дружини, що було підтверджено В.К. По-друге, враховуючи те, що В.К. переїхала з його дочкою до іншого місця проживання та звернення заявника до різних органів влади щодо допомоги в отриманні доступу до його дочки були безуспішними, він очевидно мав перешкоди у спілкуванні з нею. По-третє, з огляду на відповіді органів влади та висновки судів питання про доступ не було ретельно досліджено. Жодної спроби перевірити наявність реального доступу у заявника до його дочки не здійснювалось. Очевидно, що відповідальність, покладена на заявника за неможливість відвідувати його дочку, вважалась доведеною, незважаючи на те, що повного та ретельного дослідження на підтвердження цього не було. За цих обставин Суд не може погодитися з висновками національних судів, в основу яких покладено обмежений підхід органів влади при розгляді скарг заявника щодо питання доступу. З огляду на ситуацію на той час органи влади очевидно були зобов’язані зробити спробу врегулювати питання доступу заявника до його дитини та допомогти йому домогтися реального здійснення його батьківських прав.

Те, що органи влади не змогли здійснити це, позбавило заявника відповідних правових гарантій щодо його батьківських прав.

За цих обставин Суд не вважає, що заявнику можна дорікати за невжиття заходів відповідно до процедури, передбаченої статтею 162 Сімейного кодексу України, до того, як було прийнято рішення про встановлення опіки. Суд також зазначає, що під час другого провадження національні суди залишили без змін рішення про встановлення опіки та відхилили вимоги заявника щодо доступу. Таким чином, неможливо однозначно стверджувати, що, якби заявник звернувся із позовною заявою про припинення опіки, як це було запропоновано Урядом, тоді можливо було б прийнято інше рішення. У будь-якому разі Уряд не продемонстрував, що така процедура могла б виправити нездатність органів влади ретельно та належно вирішити питання про відсутність доступу заявника до його дитини та неможливість для нього взяти участь у її вихованні.

Для визначення того, чи було конкретне втручання «необхідним у демократичному суспільстві», Суд з огляду на справу в цілому розглядатиме, чи були підстави, наведені для виправдання втручання, відповідними та достатніми для цілей пункту 2 статті 8 Конвенції та чи був необхідний процес прийняття рішень справедливим та таким, що забезпечував повагу до інтересів, гарантованих статтею 8 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини» (Kutzner v. Germany), заява № 46544/99, п. 65, ЄСПЛ 2002-I, та у справі «Зоммерфельд проти Німеччини» (Sommerfeld v. Germany), [ВП], заява № 31871/96, п. 66, ЄСПЛ 2003-VIII).

Оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв’язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам’ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими (див. рішення у справі Йохансен, зазначеній вище, п. 78; рішення у справі «Кірнс проти Франції» (Kearns v. France), заява № 35991/04, п. 79, від 10 січня 2008 року; та у справі Р. І Х., зазначеній вище, пп. 73 та 81). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв’язків із сім’єю, крім випадків, коли сім’я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним. Як Суд зазначив у рішенні у справі «Нойлінґер та Шурук проти Швейцарії» (Neulinger and Shuruk v. Switzerland), ([ВП], заява № 41615/07, ЄСПЛ 2010 року): «136. Інтерес дитини складається з двох аспектів. З одного боку цей інтерес вимагає, що зв’язки дитини з її сім’єю мають бути збережені, за винятком випадків, коли сім’я виявилася особливо непридатною. Звідси випливає, що сімейні зв’язки можуть бути розірвані лише у виняткових випадках, та що необхідно зробити все, щоб зберегти особисті відносини та, якщо і коли це можливо, «відновити» сім’ю [рішення у справі «Гнахоре проти Франції» (Gnahore v. France), заява № 40031/98, п. 59, ЄСПЛ 2000-ІХ]. З іншого боку очевидно також, що в інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у здоровому середовищі, та батькам не може бути надано право за статтею 8 Конвенції на вжиття таких заходів, що можуть завдати шкоди здоров’ю та розвитку дитини (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Ельсхольц проти Німеччини» (Elsholz v. Germany), [ВП], заява № 25735/94, п. 50, ЄСПЛ 2000-VIII, та у справі «Марсалек проти Чехії» (Marsalek v. the Czech Republic), заява № 8153/04, п. 71, від 4 квітня 2006 року)». У цьому контексті недостатньо встановити, що дитину може бути поміщено у краще середовище для її виховання (див. рішення у справі К. і Т., зазначене вище, п. 173). Не може також бути виправданим захід, що роз’єднує сімейні зв’язки, самим лише посиланням на ненадійний стан батьків, що може бути вирішено за допомогою менш радикальних засобів, такими як цільова матеріальна допомога та соціальна підтримка, а не шляхом розлучення сім’ї (див., наприклад, рішення у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 50, від 18 грудня 2008 року).

Тому Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту та встановлює, що було порушення статті 8 Конвенції з огляду на невжиття органами влади жодного суттєвого заходу для забезпечення заявникові доступу до його дитини та його можливості взяти участь у її вихованні.

Залишити коментар

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.