4. Заборона катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження або покарання (навести приклад рішення ЄСПЛ у конкретній справі).

Стаття 3 Конвенції “Заборона катування”

Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Справа «Григор’єв проти України»
(Заява № 51671/07)

Заявник стверджував, що зазнав катування з боку працівників міліції та що його засудження головним чином ґрунтувалось на його визнавальних показаннях і речових доказах, отриманих за допомогою примусу та за відсутності захисника. Він також скаржився на непроведення на національному рівні ефективного розслідування його тверджень щодо катувань.

Заявник скаржився на те, що зазнав катування з боку працівників міліції та що у цьому зв’язку не було проведено ефективного розслідування. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає таке:«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

Уряд стверджував, що заявник не може вважатися особою, яка вичерпала засоби юридичного захисту згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції, оскільки він не оскаржив постанову прокуратури м. Одеси від 12 квітня 2005 року до прокуратури вищого рівня або до суду. Крім того, Уряд стверджував, що якщо заявник вважав, що він не має ефективних засобів юридичного захисту, якими він міг би скористатися, коли вищезазначеною постановою прокуратури було закрито кримінальну справу за його скаргами на жорстоке поводження, він повинен був подати свою заяву до Суду протягом шести місяців, та цей строк мав відраховуватися з дати прийняття вищезазначеної постанови. Відповідно Уряд стверджував, що заява повинна бути відхилена як така, що була подана із запізненням.

Заявник не погодився. Він зазначив, що дійсно згідно з національним законодавством він повинен був оскаржити постанову від 12 квітня 2005 року або до прокуратури Одеської області, або до місцевого суду. Проте він наполягав на тому, що жоден з цих засобів юридичного захисту не може вважатися ефективним, зокрема, з таких причин. Апеляційний суд Одеської області, який діяв як суд першої інстанції при розгляді його кримінальної справи, вже розглянув твердження щодо жорстокого поводження та доручив Генеральній прокуратурі України провести службове розслідування у зв’язку з наявністю недоліків у розслідуванні, проведеному місцевими прокуратурами (на міському та обласному рівнях). Відповідно заявник вважав безцільним порушувати питання у суді нижчої інстанції (у місцевому суді порівняно з вищезазначеним апеляційним судом) або звертатися до обласної прокуратури, дії якої були піддані апеляційним судом критиці через неадекватність проведеного розслідування. Він також вказав, що вищезазначене доручення апеляційного суду ГПУ відновило обов’язок останньої розслідувати його скарги на жорстоке поводження після винесення прокуратурою постанови від 12 квітня 2005 року про закриття справи.

Суд наголошує на тому, що при застосуванні правила вичерпання національних засобів юридичного захисту слід належним чином враховувати те, що таке правило застосовується в контексті механізму захисту прав людини, створити який погодилися Договірні держави. Отже, Суд визнав, що пункт 1 статті 35 слід застосовувати з певною гнучкістю і без зайвого формалізму. Суд також визнав, що правило вичерпання національних засобів захисту не є ані беззастережним, ані таким, що застосовується автоматично; щоб перевірити, чи було це правило дотримане, необхідно брати до уваги обставини конкретної справи. Це, зокрема, означає, що Суд повинен реалістично оцінювати не лише наявність формальних засобів юридичного захисту в правовій системі відповідної Договірної держави, а й загальний контекст, у якому вони використовуються, та особисті обставини заявника. З урахуванням всіх обставин справи Суд повинен також розглянути питання щодо того, чи зробив заявник все, що можна було обґрунтовано очікувати від нього, для вичерпання засобів юридичного захисту (див. рішення від 16 вересня 1996 року у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivarand Others v. Turkey) [ВП], п. 69, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV, та рішення від 18 грудня 1996 року у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), пп. 53-54, Reports 1996-VI).

З огляду на вищевикладене Суд вважає, що питання вичерпання засобів юридичного захисту та дотримання шестимісячного строку подання заяв тісно пов’язані із суттю скарги заявника щодо ефективності розслідування та, відповідно, приєднує їх до розгляду скарги по суті (див., наприклад, рішення у справах «Олег Нікітін проти Росії» (Oleg Nikitin v. Russia)., заява № 36410/02, п. 28, від 9 жовтня 2008 року, та «Бочаров проти України» (Bocharov v. Ukraine), заява № 21037/05, п. 40, від 17 березня 2011 року). Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

Стверджуване жорстоке поводження

Спираючись на медичні документи у матеріалах справи та посилаючись на своє тривале тримання під вартою в міліції (в ІТТ замість СІЗО), заявник стверджував, що працівники міліції Є. та Д. з допомогою деяких інших працівників міліції катували його після його затримання 1 березня, а також 17 березня 2002 року з метою отримати від нього визнання у вчиненні численних злочинів.

 Уряд вважав твердження заявника необґрунтованими. Він стверджував, що, незважаючи на той факт, що державні органи вжили всіх зусиль, достовірність цих тверджень так і не була встановлена. Зокрема Уряд посилався на акт судово-медичного обстеження від 1 квітня 2002 року, роблячи наголос на висновку, що на тілі заявника не було виявлено ушкоджень. Стосовно інших медичних доказів, які підтверджували наявність у нього восьми ран на щиколотках, Уряд зазначив, що це були легкі ушкодження та що не можна виключати, що заявник завдав їх собі сам.

Суд неодноразово зазначав, що стаття 3 Конвенції є втіленням однієї з найбільш основоположних цінностей демократичних суспільств (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Селмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 95, ECHR 1999-V). У разі подання скарг за цією статтею Суд повинен провести особливо ретельний аналіз і він робитиме це з урахуванням усіх матеріалів, поданих сторонами (див. рішення у справах «Матьяр проти Туреччини» (Matyar v. Turkey), заява № 23423/94, п. 109, від 21 лютого 2002 року, та «Ульку Екінчі проти Туреччини» (Ulku Ekinci v. Turkey), заява № 27602/95, п. 136, від 16 липня 2002 року).

Оцінюючи докази, Суд керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Така доведеність може випливати із сукупності достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою ознак чи неспростовних презумпцій факту (див., в якості класичного прикладу, вищезазначене рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства»(Ireland v. the United Kingdom), n. 161). Коли вся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно державним органам – як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади,- і коли у таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції факту. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на державні органи, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення рішення у справі (див. рішення у справі «Селмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII).

Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що через три дні після затримання заявника, 4 березня 2002 року, лікар виявив у нього забиття грудної клітини та посттравматичний неврит, а також що права кисть заявника має ознаки тривалого стискання (див. пункт 13 вище). Висновки медичного огляду, здійсненого через день, були суперечливими: з одного боку, зазначалося, що на тілі заявника «ушкоджень не виявлено», а з іншого боку, у них йшлося про наявність набряку променево-зап’ястного суглоба та обмеження його рухливості. Отже, Суд не вважає, що цей документ спростовує попереднє медичне свідчення наявності тілесних ушкоджень у заявника. Суд також зазначає, що лікар санітарно-медичної частини СІЗО, який оглядав заявника 19 березня 2002 року після його переведення з ІТТ, виявив декілька термічних опіків на обох його щиколотках та дійшов висновку, що вони повністю підтверджують пояснення заявника про час та причини їхнього виникнення. Хоча дві наступні судово-медичні експертизи від 5 квітня та 21 червня 2002 року не змогли дійти чітких висновків щодо походження цих ушкоджень, вони не спростували вищезазначений висновок. Отже, твердження заявника про жорстоке поводження з боку працівників міліції, включаючи застосування до нього електричного струму, мали переконливу доказову базу. Той факт, що ушкодження на його тілі знаходилися в межах його досяжності та альтернативна версія щодо того, що вони необов’язково були наслідком дії електричного струму, на яку посилався у своїх зауваженнях Уряд, не ставить під сумнів правдоподібність тверджень заявника. У цьому зв’язку Суд зазначає, що Уряд не надав жодного пояснення щодо того, яким чином заявник міг завдати собі такі тілесні ушкодження.

Що стосується тверджень Уряду про нібито легкий ступінь тілесних ушкоджень заявника, Суд уже визнавав, що застосування до людини електроструму є особливо серйозною формою жорстокого поводження, яке може викликати сильний біль і жорстокі страждання, а отже, має вважатися катуванням, навіть якщо воно не призводить до будь-яких тривалих розладів здоров’я (див. рішення у справах «Полонський проти Росії» (Polonskiy v. Russia), заява № 30033/05, п. 124, від 19 березня 2009 року, та «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 157, від 21 квітня 2011 року). Крім того, видається, що жорстоке поводження, якого зазнав заявник, мало на меті принизити його гідність, підкорити його волю і примусити зізнатись у вчиненні злочинів.

Відповідно Суд доходить висновку, що заявник зазнав жорстокого поводження, достатньо серйозного, щоб вважати його катуванням. Отже, у цій справі мало місце порушення статті 3 Конвенції в контексті її матеріального аспекту.

Ефективність розслідування

Заявник стверджував, що національні органи не розслідували належним чином його скаргу на катування та не притягнули до відповідальності винних осіб. Він стверджував, що органи прокуратури, які здійснювали розслідування, не були об’єктивними та намагалися скоріш відхилити його скаргу, ніж перевірити її. Заявник також вказав на те, що його не було визнано потерпілим, хоча було встановлено, що він зазнав тілесних ушкоджень під час тримання під вартою в міліції. Насамкінець, він стверджував, що, хоча недоліки розслідувань і перевірок, що проводилися органами прокуратури на міському та обласному рівнях, визнавалися та неодноразово піддавалися критиці, тим не менш як Генеральна прокуратура України, так і суди проігнорували їх та формально задовольнилися їхніми висновками.

Уряд заперечив проти цього твердження і стверджував, що національні органи розслідували скарги заявника про жорстоке поводження із належною ретельністю, а той факт, що вони не виявили складу злочину в діях працівників міліції, не означає, що розслідування не було ефективним як таке.

Суд наголошує на тому, що коли особа висуває небезпідставну скаргу про жорстоке поводження з нею з боку міліції, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, спроможного забезпечити встановлення та покарання винних осіб. У протилежному випадку загальна юридична заборона катування і нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження та покарання, попри її фундаментальну важливість, виявилася б неефективною на практиці, а в деяких випадках суб’єкти владних повноважень дістали б можливість, по суті, безкарно зловживати правами тих, хто перебуває під їхнім контролем (див. рішення у справах «Асьонов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, п. 102, Reports 1998-VIII, та «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВГІ], заява № 26772/95, п. 131, ECHR 2000-IV). Мінімальні стандарти ефективності, які Суд визначив у своїй практиці, також включають вимоги того, що таке розслідування має бути незалежним, безстороннім, а також бути предметом контролю з боку громадськості, і при цьому компетентні органи повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю (див., наприклад, рішення у справі «Менешева проти Росії» (Menesheva v. Russia), заява № 59261/00, п. 67, ECHR 2006-MI).

У цій справі Суд встановив, що держава-відповідач несе відповідальність за статтею 3 Конвенції за катування заявника (див. пункти 57-66 вище). Отже, державні органи були зобов’язані провести розслідування щодо цього згідно з вищезазначеними стандартами ефективності.

Суд зазначає, що скаргу про жорстоке поводження з ним заявник подав до органів прокуратури 18 березня 2002 року. Його твердження підтверджувались двома актами медичної експертизи. У результаті 29 квітня 2002 року прокуратура Одеської області порушила кримінальну справу у зв’язку з перевищенням працівниками міліції влади або службових повноважень, яке супроводжувалося насильством або такими, що принижують гідність, діями. Проте міська та обласна прокуратури п’ять разів закривали кримінальну справу у зв’язку з невстановленням складу злочину в діях зазначених працівників міліції. Суд також зауважує, що заявника не було визнано потерпілим. Хоча кожна з постанов про закриття кримінальної справи (за винятком останньої від 12 квітня 2005 року) була скасована як така, що не ґрунтувалась на належному розслідуванні та була прийнята без урахування вказівок прокуратур вищого рівня, кожна наступна така постанова просто повторювала аргументацію попередньої. По суті, їхнім ключовим аргументом було те, що заявник зізнався у вчиненні низки кримінальних злочинів, але пізніше намагався уникнути кримінальної відповідальності, а тому його словам не можна вірити. Шляхом застосування такої спотвореної логіки слідчий використав визнавальні показання заявника (отримані шляхом катування) в якості причини відхилити його твердження у цьому відношенні.

Крім того, Суд зазначає, що слідчий, який здійснював розслідування у справі про жорстоке поводження, недвозначно визнав те, що він не вважає за необхідне дотримуватись отриманих вказівок, оскільки висновки слідства були зрозумілі йому з самого початку. Для Суду це є не тільки ще одним підтвердженням недоліків розслідування, а й свідченням відсутності його безсторонності, як того обґрунтовано побоювався заявник. Суд також зауважує, що поверховий характер розслідування та, зокрема, неврахування ним усіх медичних документів були констатовані апеляційним судом у контексті судового провадження у кримінальній справі заявника. Крім того, суд доручив ГПУ перебрати на себе це розслідування.

Суд вважає, що після того, як апеляційний суд доручив ГПУ, найвищій прокурорській інстанції в Україні, здійснити розслідування скарги заявника про жорстоке поводження (31 березня 2004 року та знову – 11 травня 2005 року), йому й насправді видавалось безглуздим самому оскаржувати постанову міської прокуратури від 12 квітня 2005 року, якою відхилялася зазначена скарга, особливо з огляду на те, що попередні випадки повернення справи на додаткове розслідування фактично не призвели до будь-яких позитивних зрушень у розслідуванні. Суд зазначає, що вищезазначене доручення ГПУ провести розслідування залишилося невиконаним, та апеляційний суд зрештою задовольнився висновками місцевої прокуратури, які він раніше піддавав критиці. Касаційна скарга заявника на вирок суду також не мала результату: Верховний Суд України також послався на висновки розслідування, здійсненого органами прокуратури, помилково зазначивши, що воно було проведене за дорученням суду першої інстанції. Отже, видається, що скарги як до органів прокуратури вищого рівня, так і до судів виявилися нездатними забезпечити ефективне розслідування скарги заявника про жорстоке поводження з боку працівників міліції. У той же час Суд не дорікає заявникові за те, що він розумно очікував закінчення судового розгляду його справи, в рамках якого ця скарга розглядалася по суті. Відповідно Суд відхиляє заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту та дотримання шестимісячного строку подання заяви, попередньо поєднані із розглядом заяви по суті.

У світлі вищенаведених міркувань Суд доходить висновку, що заявник був позбавлений ретельного та ефективного розслідування його небезпідставної заяви про те, що він зазнав катування з боку працівників міліції. Як постановив Суд у своєму рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), на національному рівні ця ситуація має в своїй основі проблеми системного характеру, існування яких дозволяє суб’єктам владних повноважень, що несуть відповідальність за таке жорстоке поводження, залишатися безкарними (заява № 23893/03, рішення від 15 травня 2012 року, пп. 169-182, не набрало статусу остаточного). Отже, мало місце порушення статті 3 Конвенції в контексті її процесуального аспекту.

Заявник також скаржився на те, що він не мав справедливого судового розгляду у зв’язку з його визнавальними показаннями, отриманими під примусом та за відсутності захисника. Він посилався на пункт 1 і підпункт «c» пункту 3 статті 6 Конвенції, які у відповідних частинах передбачають таке: «1. Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення… 3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права: с) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя».

Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

Заявник стверджував, що він був примушений зізнатися у вчиненні низки тяжких злочинів, будучи при цьому позбавленим будь-яких процесуальних прав, включаючи право на захист. Він зазначив, що, визнаючи його винним, суди ґрунтувались на його визнавальних показаннях, не беручи до уваги документи матеріалів справи, які вказували на те, що він надав визнавальні показання не добровільно та не користувався допомогою захисника.

Уряд стверджував, що суди двох інстанцій розглянули справу заявника з належною ретельністю та що немає підстав ставити під сумнів їхні висновки. Згідно з твердженнями Уряду, якби мали місце серйозні порушення кримінально-процесуального законодавства судом першої інстанції, Верховний Суд України встановив би та виправив їх.

Суд зазначає, що, хоча вирішення питання про допустимість доказів є в принципі прерогативою національних судів, а роль Суду обмежується оцінкою загальної справедливості провадження, докази, отримані за допомогою заходу, який визнано таким, що суперечить статті 3 Конвенції, потребують окремого підходу. Отже, згідно з практикою Суду, допустимість як доказів свідчень, отриманих за допомогою катування, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому, незалежно від доказової сили таких свідчень і від того, чи мало їх використання вирішальне значення для засудження підсудного судом (див. рішення у справі «Гефген проти Німеччини» (Gafgen v. Germany) [ВП], заява № 22978/05, п. 166, ECHR 2010 з подальшими посиланнями).

Суд у цій справі встановив, що первісні визнавальні показання заявника та речові докази були отримані від нього шляхом застосування до нього жорстокого поводження, яке становило катування у розумінні статті 3 Конвенції. Суд також зазначає, що національні суди визнали ці визнавальні показання доказами у судовому провадженні. У світлі вищенаведених принципів Суд вважає, що це звело нанівець саму суть права заявника не свідчити проти себе, незалежно від того, яку вагу мали зазначені зізнання у доказовій базі його засудження і незалежно від того, що протягом слідства він зізнавався ще кілька разів. Крім того, як було підтверджено національними судами (вирок апеляційного суду від 10 жовтня 2005 року та ухвалою Верховного Суду України від 4 вересня 2007 року, яка залишила вирок без змін), заявник мав перше побачення із захисником 4 березня 2002 року, при тому, що його було затримано 1 березня 2002 року. Хоча підставою для його тримання під вартою з 1 до 4 березня 2002 року, як було зазначено у протоколі, була підозра у вчиненні адміністративного правопорушення, Суд зазначає, що протягом цього періоду із заявником поводилися як з підозрюваним у рамках кримінального провадження щодо таких тяжких злочинів, як бандитизм, убивство, розбій та крадіжка. Саме у цей період він зізнався у вчиненні цих злочинів та показав міліції місця зберігання зброї. Зосереджуючи увагу на реаліях ситуації, а не на її зовнішньому оформленні та використаній термінології, Суд вважає, що адміністративне затримання заявника було насправді частиною тримання його під вартою як підозрюваного у кримінальній справі, але без відповідного забезпечення його процесуальних прав, зокрема, його права на захист (див. «Кафкаріс проти Кіпру» (Kafkaris v. Cyprus) [ВП], заява № 21906/04, п. 116, ECHR 2008 року, та, mutatis mutandis, «Доронін проти України» (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, пп. 55-56, від 19 лютого 2009 року). Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні показання, отримані під час допиту правоохоронними органами без доступу до захисника, використовуватимуться з метою засудження особи (див. рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391 /02, п. 55, ECHR 2008). Суд зауважує, що протягом розгляду справи заявника суди адекватно не відреагували на його скарги про попередні обмеження його права на захист. Крім того, вони ґрунтувались на визнавальних показаннях заявника, наданих за відсутності захисника.

Суд неодноразово засуджував практику адміністративного затримання особи для забезпечення її участі у допитах в якості підозрюваного у вчиненні злочину, не забезпечуючи при цьому її процесуальних прав (див., наприклад, рішення від 28 жовтня 2010 року у справі «Леонід Лазаренко проти України» (Leonid Lazarenko v. Ukraine), заява № 22313/04, п. 54, та вищенаведене рішення у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkaio v. Ukraine), n. 264). Крім того, Суд вже встановив, що ця проблема в Україні має системний характер (див. рішення у справі «Балицький проти України» (Balitskiy v. Ukraine), заява № 12793/03, п. 54, від 3 листопада 2011 року). Ця справа є ще одним прикладом такої проблеми. Відповідно Суд доходить висновку, що мало місце порушення пункту 1 та підпункту «c» пункту 3 статті 6 Конвенції.

 Стаття 41 Конвенції передбачає:«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію». Беручи до уваги позицію заявника з цього питання, Суд вважає, що констатація порушення сама по собі є достатньою справедливою сатисфакцією для нього. У той же час, з огляду на встановлення Судом несправедливості національного провадження, наслідком якого було засудження заявника, та з огляду на серйозні обставини його справи, включаючи той факт, що зізнавальні показання, отримані з порушенням абсолютної заборони катування, були допущені як докази, Суд вважає, що інтереси належного захисту прав людини вимагатимуть перегляду справи заявника (цю можливість передбачає українське законодавство), як тільки він звернеться з таким проханням. Такий судовий розгляд має здійснюватися з суворим дотриманням матеріально-правових і процесуальних гарантій, закріплених у статті 6 Конвенції (див. вищенаведене рішення у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), п. 297).

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує приєднати до розгляду заяви по суті заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту та дотримання шестимісячного строку щодо скарги заявника за статтею 3 Конвенції, та відхиляє їх після розгляду цієї скарги по суті.

2. Оголошує заяву прийнятною.

3. Постановляє, що заявника було піддано катуванню на порушення статті 3 Конвенції.

4. Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективного розслідування скарг заявника про катування його працівниками міліції.

5. Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права заявника не свідчити проти себе.

6. Постановляє, що мало місце порушення підпункту «c» пункту 3 статті 6 Конвенції.

7. Постановляє, що, як вважає заявник, встановлення порушення само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої він зазнав.

Залишити коментар

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.