В Україні формування професійної адвокатури відбулося у польсько-литовську добу (XIV-XVI ст.). У Першому Литовському Статуті (1529) вживається термін «прокуратор» або «речник» щодо професійних юристів. У ті часи вживається і слово «адвокат» («адвокатує»), але виключно до адміністративних урядовців.
Усі три Литовські Статути (1529, 1566, 1588) встановлювали умови, за яких особа допускалася до виконання обов’язків прокуратора в судах. За першим Литовським Статутом, заборонялося, щоб прокуратором був іноземець, а захисником могла бути кожна вільна людина, за винятком духовних осіб та судового персоналу замкових і земських судів.
У третьому Литовському Статуті (1588) встановлено обов’язки прокуратора: він не міг відмовитися від ведення справ убогих людей, удів, сиріт, інакше його позбавляли практики в цій місцевості, за нез’явлення до суду без поважних причин до нього могла бути застосована смертна кара, для тих, хто не міг себе захищати, спеціально передбачали урядового захисника.
21 пункт глави VIII проекту українського кодексу «Права, по которым судится малороссийский народ» (1743) присвячено адвокатурі: вперше вжито термін «адвокат» або «повірений», яким називають того, хто в чужій справі за дорученням чиїмось, замість нього в суді «обстоюет, ответствует й расправляется»; головний обов’язок адвокатів — допомога ближнім і служіння справедливості, наголошувалося на обов’язку адвоката сумлінно діяти у справах вдів, сиріт, незаможних; передбачено обов’язок реєстрації адвокатів у судах, де вони виявляють бажання працювати; запроваджено присягу відповідного змісту. Особливі вимоги висувалися до тих, хто міг стати адвокатом — це чоловіки, повнолітні, християни, розумово й фізично здорові, світського стану. Діяльність адвоката оплачувалася. У разі завдання шкоди підзахисному умисним порушенням своїх обов’язків, адвокат відшкодовував її у подвійному розмірі та позбавлявся права займатися адвокатською практикою, його могли заарештувати або піддати тілесним покаранням.