Право на освіту: стаття 2 Протоколу № 1 “Нікому не може бути відмовлено в праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань.”
Право на освіту, яке викладене в статті 2 Протоколу № 1 Конвенції, складається з трьох взаємопов’язаних елементів. У першому реченні статті передбачається, що держава не може нікому відмовити в праві на освіту. Це означає, що держава не може втручатись у здійснення особою її права на освіту, наприклад, перешкоджаючи особі скористатися можливостями для одержання освіти, що їх надає держава. У другому реченні статті вміщені два інші елементи права на освіту. По-перше, державі надаються повноваження щодо визначення характеру і обсягу участі держави в освіті та навчанні. В цілому це означає, що держава не має ніяких зобов’язань надавати певні можливості щодо отримання освіти чи гарантувати кожному можливість отримати ту освіту, яку він забажає. І по-друге, в цій фразі вміщено гарантію права батьків на повагу їхніх переконань, коли йдеться про освіту їхніх дітей.
У справі К’єльдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії (1976) Суд підкреслив важливу роль, яку освіта відіграє у демократичному суспільстві, звернувши увагу на те, що друге речення статті 2 Протоколу № 1 зокрема: “спрямоване … на забезпечення можливості плюралізму в освіті. Ця можливість є життєво необхідною для збереження “демократичного суспільства” таким, яким воно представлене у Конвенції… Зважаючи на повноваження сучасної держави, цієї мети треба досягти передовсім через державне навчання.”
У процесі вироблення практики Комісія та Суд майже завжди вимушені розглядати три складові елементи статті 2 Протоколу № 1 у їх взаємному зв’язку.
На відміну від багатьох інших статей Конвенції, що гарантують захист основних прав, стаття 2 Протоколу № 1 складається з негативних термінів: держава не може заборонити, але й не зобов’язана гарантувати дотримання визначеного права. Таке формулювання ставить державу у вигідне становище проти обвинувачень у порушенні, тому що приватній особі важко навести переконливі докази того, що держава зобов’язана не втручатися та/або діяти позитивно з метою забезпечення її права на освіту. Замість цього особа має взяти на себе тягар доведення того, що держава активно відмовляє їй у праві на освіту, що представляє собою значно вищий рівень порівняно з принципами невтручання або позитивного зобов’язання. До сьогодні Суд тільки один раз визнав достатність наведених доказів у справі Кемпбелл і Козанс проти Сполученого Королівства (1982). У цій справі матері заявників скаржились на застосування тілесних покарань як дисциплінарного заходу в державних школах Шотландії, які відвідували їхні діти. В об’єднаних заявах стверджувалося, зокрема, що застосування тілесних покарань у школах порушує права, які гарантуються у другому реченні статті 2 Протоколу № 1, а саме в тому, що освіта і навчання їхніх дітей мали відповідати їхнім філософським переконанням. Друга заявниця стверджувала, що виключення її сина зі школи порушило право на освіту, яке гарантується в першому реченні цієї статті. Суд дійшов висновку, що порушення мало місце в обох справах. Спершу Суд розглягув доводи уряду Сполученого Королівства, згідно з якими функції, що пов’язані з внутрішнім управлінням школи, не мають відношення до сфери “освіти” і “навчання” за змістом статті 2. Суд зазначив, що:
Освіта дітей є багатокомпонентним процесом, під час якого у будь-якому суспільстві дорослі намагаються передати свої переконання, культуру та інші цінності молоді, у той час як навчання чи викладання спрямовані передовсім на передачу знань та інтелектуальний розвиток.
Можна сказати, що застосування тілесних покарань належить до внутрішнього шкільного адміністрування, але в той же час вони становлять складову частину процесу, в ході якого школа намагається досягти тієї мети, заради якої її було створено, включаючи також розвиток і формування характеру та розумових здібностей учнів.
Далі Суд розглянув суть поняття “світоглядні переконання батьків”:
З огляду на Конвенцію в цілому, вислів “світоглядні переконання” у даному контексті означає, на думку Суду, такі переконання, які заслуговують на повагу в “демократичному суспільстві” … і не суперечать поняттю людської гідності. Крім того, вони не повинні суперечити основному праву дитини на освіту, яке є домінуючим в першому реченні статті 2.
Погляди заявників зачіпають важливий і серйозний аспект людського життя та поведінки – недоторканність особи, законність або незаконність застосування тілесних покарань і недопущення страху або стресового стану, які можуть бути викликані таким покаранням. Ці погляди відповідають всім викладеним вище критеріям.
Визнавши порушення другого речення статті 2 Протоколу № 1, Суд далі розглянув питання про те, чи порушила держава тимчасово право дитини на освіту згідно з першим реченням цієї статті. Хоч Комісія свого часу прийняла рішення не розглядати це питання, вважаючи його частиною порушення другого речення статті, Суд визнав за необхідне розглянути його окремо:
Підставою як для першого, так і для другого посилань пані Козанс на статтю 2 було застосування тілесних покарань як дисциплінарного заходу в школі, яку відвідував її син, але між фактичними даними у кожного посилання, що розглядається, існує суттєва різниця. Якщо щодо другого речення заявниця оскаржувала відвідування навчального закладу, де мала місце подібна практика, то відносно першого речення заявниця оскаржувала заборону відвідувати школу; ця остання ситуація спричинює значно серйозніші наслідки…
Стаття 2 є одним цілим, в якому домінує перше речення, а право, яке сформульоване у другому реченні, є похідним від основного права на освіту…
Нарешті, обидва посилання розрізняються за своєю правовою основою: перше стосується батьківського права, а друге – права дитини.
Право на освіту, яке гарантується в першому реченні статті 2, за своїм характером потребує врегулювання з боку держави, але таке врегулювання ніколи не повинно наносити шкоду змісту цього права чи суперечити іншим правам, що проголошені у Конвенції або протоколах до неї.
Справа Кемпбелл і Козанс проти Сполученого Королівства становить єдиний до сьогодні прецедент, у якому Суд констатував порушення права на освіту згідно з першим реченням статті 2 Протоколу № 1. Комісія і Суд розглянули також кілька заяв з приводу того, що конкретна політика або практика держави становили de facto порушення права на освіту. Усі ці заяви були відхилені. У справі щодо окремих аспектів регламентування використання мов у навчальному процесі в Бельгії (Бельгійська мовна справа) (1968) заявники – франкомовні бельгійці, що проживали у фламандській частині Бельгії – скаржилися на те, що відмова бельгійського уряду надавати їхнім дітям освіту французькою мовою порушувала їхні права згідно статті 2 Протоколу № 1. Суд визначив зміст і сферу застосування статті таким чином:
Негативне формулювання (права на освіту) вказує … на те, що Договірні Сторони не визнають такого права на освіту, яке вимає від них організовувати за рахунок держави або фінансувати освіту будь-якого типу чи рівня…
Усі держави – члени Ради Європи мають загальну і офіційну систему освіти. Тому йдеться зовсім не про те, щоб зобов’язати державу створити таку систему, а лише про те, щоб гарантувати особам, які перебувають в межах юрисдикції Договірних Сторін, право на користування тими засобами отримання освіти, які існують на даний момент.
Перше речення статті 2 Протоколу гарантує, відповідно, право на доступ до навчальних закладів, що існують у даний час, але такий доступ є тільки частиною права на освіту. Для того щоб “право на освіту” було реалізоване, потрібно також, щоб особа, яка користується цим правом, мала можливість отримувати користь з такої освіти, тобто, йдеться про право отримувати, відповідно до діючих у кожній державі правил, офіційне визнання – у тій чи іншій формі – здобутої освіти.
Право на освіту, яке гарантоване в першому реченні статті 2 Протоколу № 1, за своїм характером потребує врегулювання з боку держави… Але таке регулювання ніколи не повинно наносити шкоду змісту цього права чи суперечити іншим правам, що проголошені у Конвенції.
З-поміж багатьох проблем, які були підняті заявниками, Суд визнав порушення тільки в одному випадку. Бельгійське законодавство дозволяло дітям, які розмовляли фламандською мовою і проживали у різних франкомовних регіонах, відвідувати школи з викладанням фламандською мовою в сусідніх районах, але не надавало відповідного права франкомовним дітям. Суд визнав, що це становить порушення положення про недискримінацію за статтею 14 у поєднанні з порушенням статті 2 Протоколу № 1:
Умова постійного проживання встановлювалась не на підставі інтересів шкільних закладів чи з мотивів адміністративного або фінансового регулювання, – у справі заявників в основу цієї умови покладено міркування, що пов’язані з мовою. Окрім того ця умова не забезпечувала в повній мірі по відношенню до більшості заявників та їхніх дітей необхідної відповідності між засобами, що використовувались для досягенння мети, і самою метою …
Здійснення права на освіту в тому вигляді, як його визначає Суд, а точніше, права на доступ до існуючих шкіл не було у даному випадку забезпечено кожному без будь-якої дискримінації, зокрема, за ознакою мови.
У Бельгійській мовній справі розглядалося питання доступу до початкової освіти. В інших справах Комісія зазначила, що держава може регулювати доступ до окремих видів освіти, не порушуючи при цьому статті 2 Протоколу № 1. Комісія уточнила, що стаття 2 Протоколу № 1 стосується, головним чином, початкової освіти, і тому держава зовсім не зобов’язана забезпечувати ув’язненим (Заява № 5962/72) або іноземцям (Заява № 7671/76 і чотирнадцять інших) можливість отримати вищу чи спеціальну освіту. Комісія також зауважила, що:
В разі, коли доступ до вищої освіти передбачає якісь обмеження з боку держави, то загалом не розглядається як порушення статті 2 Протоколу № 1 обмеження доступу до вищої освіти тим особам, які вже досягли певного освітнього рівня; це необхідно для того, щоб найоптимальніше використовувати існуючі освітні можливості (Заява № 8844/80).
Комісія також підкреслила, що право на (початкову) освіту за статтею 2 Протоколу № 1 не перешкоджає державі вводити систему обов’язкової початкової освіти, тобто запроваджувати обов’язкове навчання. У заяві № 10233/83 батьки чотирьох дітей, які страждали на дислексію (неспроможність оволодіти навичками читання, прим. перекладача), вирішили навчати своїх дітей вдома, а не в державних школах, які не мали у достатній кількості засобів, необхідних для спеціального навчання дітей з таким захворюванням. Хоча подібне і було можливим, однак органи влади залишили за собою право контролювати успіхи дітей в оволодінні базовими знаннями. Батьки оскаржили це рішення, вважаючи його порушенням їхніх прав згідно зі статтею 2 Протоколу № 1. Комісія не погодилася з цим, зауваживши, що держава має право на законних підставах вимагати від батьків співпраці у процесі оцінювання знань, набутих їхніми дітьми, тому що початкова освіта є обов’язковою для всіх дітей.
Хоч Комісія в цілому підтвердила права батьків навчати дітей поза системою державної шкільної освіти, вона не зобов’язала держави відраховувати фінансові внески з державного бюджету для сприяння приватній освіті (Заяви №№ 6853/74 і 7782/77). Варто зазначити у цьому контексті, що кілька Високих Договірних Сторін цієї Конвенції зробили застереження, які свідчили про їхнє розуміння можливості висунення заяв щодо порушення положення про недискримінацію за статтею 14, які будуть пов’язані з організацією, акредитацією та фінансовою підтримкою недержавних шкіл.
У справі Кемпбелл і Козанс та в Бельгійській мовній справі розглядалися питання доступу до освіти. Комісія і Суд розглянули також більш детально питання про забезпечення прав батьків під час навчання їхніх дітей. Принциповою у цьому відношенні стала справа К’єльдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії (1976), у якій кілька батьків протестували проти включення до датських програм шкільної освіти курсу статевої культури. Проблема ускладнювалася тим, що держава включила елементи сексуального виховання до багатьох предметів і, таким чином, не мала можливості відразу ж заспокоїти стурбованих батьків, дозволивши їм, наприклад, забирати дітей з тих конкретних уроків, які суперечили їхнім переконанням. Суд охарактеризував філософське підгрунтя положення про “забезпечення прав батьків” таким чином:
Будучи наділені природнім зобов’язанням по відношенню до своїх дітей, заявники-батьки мають пріоритет в забезпеченні їхньої “освіти та навчання”, вони можуть вимагати від держави поваги до своїх релігійних і світоглядних переконань. Їхнє право поєднується з відповідальністю, яка тісно пов’язана із здійсненням і використанням права на освіту.
Далі Суд дав характеристику відповідальності, яку покладено на державу у цьому питанні:
Друге речення статті 2 вказує на те, що держава при виконанні покладених на неї в області освіти та навчання функцій, повинна слідкувати за тим, щоб інформація та знання, які містяться в шкільних програмах, подавалися в об’єктивному, критичному та прюралістичному вигляді. Державі забороняється нав’язувати навчання, котре може розглядатись як таке, що суперечить релігійним і світоглядним переконанням батьків. Це є та межа, за яку не можна заступати.
Суд також ухвалив рішення про те, що визнання законності існування приватних шкіл не є адекватною відповіддю на стурбованість батьків, тому що це може призвести до неприйнятного результату, коли “дотримуватимуться” права тільки багатих батьків. Таким чином, хоч держава може дозволити учням не відвідувати заняття, які суперечать переконанням їхніх батьків, або ж, навпаки, дозволити відвідувати приватні школи, такі можливості автоматично не звільняють державу від відповідальності від виконання її обов’язків в рамках державної шкільної системи за статтею 2 Протоколу № 1. У названій вище справі Суд постановив, що хоч курс статевої культури міг донести до дітей окремі оціночні судження – а така практика могла порушити права батьків – однак у даному конкретному випадку дії датського уряду могли були визнані прийнятними, тому що їхньої метою було надання інформації, а не нав’язування поглядів.
Q. Право на вільні вибори: стаття 3 Протоколу № 1 “Високі Договірні Сторони зобов’язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпечуватимуть вільне вираження думки народу у виборі законодавчого органу.”
Стаття 3 Протоколу № 1 є єдиним основним положенням Конвенції, в якому не викладено право чи свобода і в якому не передбачено невтручання з боку держави. Навпаки, в цьому положенні в чіткому вигляді викладене позитивне зобов’язання держави.
У Грецькій справі (1969) Комісія підкреслила важливість прав, які гарантуються в статті 3 Протоколу № 1, зазначивши, що “існування представницької законодавчої влади, яка обирається з розумною періодичністю, складає основу демократичного суспільства”.
Комісія та Суд розглянули невелику кількість справ, в яких піднімались пов’язані зі статтею 3 Протоколу № 1 питання. Комісія визнала неприйнятними звернення, в яких заявники виступали проти такої практики держави, як виплата коштів політичним партіям за підсумками виборів, або вимога зібрати певну кількість підписів в підписному листі ще до того, як особу внесено до списку кандидатів на виборах (Заява № 6850/74). Комісія також підкреслила, що стаття 3 Протоколу № 1, згідно з основним принципом статті 1 самої Конвенції, теоретично гарантує кожній особі право обирати або бути обраним до законодавчих органів (Заяви № 6745/74 і № 6746/74). Термін “законодавчі органи” має визначатися національним законодавством кожної Високої Договірної Сторони, а законодавчі повноваження таких органів у свою чергу визначаються національними конституціями.
До сьогодні Суд розглянув тільки дві справи, в якій піднімались питання стосовно положень статті 3 Протоколу № 1. У справі Матьє Моан і Клерфе проти Бельгії (1987) франкомовні заявники стверджували, що вимога бельгійського законодавства про те, що обрані до Ради Фландрії кандидати мають приносити парламентську присягу фламандською мовою, утримувало франкомовних виборців від голосування за франкомовних кандидатів і, таким чином, порушувало положення про свободу вибору. Спершу Суд підкреслив, що стаття 3 Протоколу № 1 має ”першочергове значення” для всієї Конвенції, “оскільки в ній закріплено визначальний принцип демократії”. Далі Суд зазначив, що стаття не вимагає введення якоїсь особливої політичної системи, як наприклад мажоритарної з одним чи двома турами голосування, або пропорційного представництва. Стаття не вимагає й того, щоб усі голоси мали однакову силу під час підрахунку голосів або щоб усім кандидатам було якимось чином гарантовано рівні шанси на перемогу. При цьому Суд ухвалив, що межі розсуду, які існують у кожній окремій країні і обумовлені особливостями політичного розвитку цієї країни, залишають Комісії та Суду тільки можливість оцінювати, чи не перешкоджають встановлені державою умови здійсненню основних прав.
У справі Гітонас та інші проти Греції (1997) Суд не визнав порушення статті 3 Протоколу № 1 у випадку, коли національне законадавство забороняло виставляти свою кандидатуру на виборах будь-якій особі, яка протягом останніх трьох років до часу проведення цих виборів більше трьох місяців перебувала на керівній посаді в державних органах.
Справа “Ковач проти України” (Заява № 39424/02)
Заявник скаржився, що умови, за якими проводилися вибори у виборчому окрузі № 72, не забезпечували вільного вираження думки народу у виборі законодавчого органу. Зокрема, він скаржився на визнання недійсним голосування на виборчих дільницях №№ 14, 45, 58 і 67 і заявляв про несправедливість подальшого перерахунку голосів. Він також скаржився на те, що голова і секретар виборчої комісії помістили в місцевій газеті звернення до виборців, тим самим засвідчивши, що вони не були безсторонніми.
На перший погляд видається, що право, гарантоване статтею 3 Першого протоколу, відрізняється від інших прав, які передбачає Конвенція та протоколи до неї, оскільки воно сформульоване не як конкретне право чи свобода, а як зобов’язання Високої Договірної Сторони забезпечити вільне вираження думки народу у виборі законодавчого органу. Але, взявши до уваги матеріали з підготовки тексту статті 3 зазначеного протоколу та тлумачення цього положення в контексті Конвенції загалом, Суд встановив, що ця стаття гарантує права особи, включаючи право голосу та право балотуватися на виборах (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Матьє)Моен і Клерфет проти Бельгії» (Mathieu)Mohin and Clerfayt v. Belgium) від 2 березня 1987 року, серія А, № 113, сс. 22–23, пп. 46–51; справу «Герст проти Сполученого Королівства» (№ 2) (Hirst v. the United Kingdom (No. 2)) [GC], № 74025/01, пп. 56–57, ECHR 2005-IX; і нещодавнє рішення у справі «Жданок проти Латвії» (Zdanoka v. Latvia), № 58278/00, п. 102, від 16 березня 2006 року). Крім того, Суд уже визнав, що ця стаття гарантує право громадянина висувати свою кандидатуру на виборах і, в разі обрання, обіймати посаду народного депутата (див. справу «Лікуре) зос проти Греції» (Lykourezos v. Greece), № 33554/03, п. 50, ECHR 2006-…).
Права, гарантовані статтею 3 Першого протоколу, мають вирішальне значення для зміцнення і збереження засад ефективної та дієвої демократії, побудованої на принципі верховенства права. Але ці права не є абсолютними. Можуть існувати «опосередковано встановлені» обмеження цього права, і Договірні держави повинні користуватися певною свободою розсуду в цій сфері. Договірним державам надається широка свобода розсуду у вирішенні цих питань, але за умови забезпечення ними рівності всіх громадян у здійсненні цього права. Однак це не означає, що всі голоси повинні обов’язково мати однакову вагу при підбитті результатів виборів і що всі кандидати повинні мати рівні шанси на перемогу. Отже, у жодній виборчій системі не можна виключити можливість «утрачених голосів» (див. згадане вище рішення у справі «Матьє-Моен і Клерфет проти Бельгії», п. 54).
Проте на Суд, як на останню інстанцію, покладено завдання визначити, чи було дотримано вимоги статті 3 Першого протоколу; при цьому Суд має переконатися, що існуючі умови не обмежують зазначених прав до тієї міри, яка підриває саму їхню суть і позбавляє їх дієвості; що такі умови встановлено на досягнення легітимної мети; і що застосовані заходи не є непропорційними (див. справу «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy), [GC] № 26772/95, п. 201, ECHR 2000-IV). Будь-яке відхилення від принципу загального виборчого права породжує ризик підриву демократичної легітимності обраного таким чином законодавчого органу та законів, які він приймає. Отже, виключення будь-якої групи або категорії громадян не повинно суперечити основним цілям статті 3 Першого протоколу (див. справу «Суховецький проти України» (Sukhovetskyy v. Ukraine), № 13716/02, п. 52, ECHR 2006-…).
Заявник у цій справі скаржиться на спосіб, у який здійснювався підрахунок голосів у виборчому окрузі, в якому його було зареєстровано кандидатом у народні депутати. Зокрема, він стверджував, що рішення про визнання недійсним голосування на виборчих дільницях №№ 14, 45, 58 і 67 були несправедливими і необґрунтованими.
Уряд, посилаючись на неможливість уникнення «втрачених голосів», стверджував, що оскаржувані рішення окружної виборчої комісії виборчого округу № 72 мали на меті усунути
негативні наслідки порушення виборчого права для вільного вибору виборців. Суд має сумніви стосовно того, що практику незарахування всіх голосів, відданих на виборчій дільниці, на якій мали місце порушення, яким би не був обсяг таких порушень та їхні наслідки для результатів виборів у цьому виборчому окрузі, можна взагалі вважати такою, що служить легітимній меті для цілей статті 3 Першого протоколу. Однак Суд не зобов’язаний формулювати остаточну думку щодо цього питання, з огляду на висновки, наведені нижче.
Предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (див., наприклад, рішення у справі «Об’єднана Комуністична партія Туреччини та інші проти Туреччини» (United Communist Party of Turkey and Others v. Turkey), від 30 січня 1998 року, Reports 1998-I, сс. 18–19, п. 33; і «Шассанью та інші проти Франції» (Chassagnou and Others v. France) [GC], №№ 25088/94, 28331/95 і 28443/95, п. 100, ECHR 1999-III).
У справі «Подкользіна проти Латвії» Суд повторив, що право висувати свою кандидатуру на виборах, яке гарантує стаття 3 Першого протоколу і яке є невід’ємним складником поняття справжнього демократичного режиму, було б ілюзорним, якби особу в будь-який момент можна було свавільно позбавити цього права. Отже, хоча в абстрактному сенсі держави справді користуються широкою свободою самостійного оцінювання при визначенні критеріїв обрання кандидата, принцип забезпечення ефективності прав вимагає, щоб висновок про незадоволення кандидатом таких критеріїв відповідав низці умов, призначених виключати ухвалення свавільних рішень. Зокрема, такий висновок має ухвалювати орган, який може забезпечувати мінімальні гарантії своєї безсторонності. Дискреційні повноваження такого органу також не повинні бути необмежено широкими; вони мають з достатньою чіткістю обмежуватися положеннями національного закону. Нарешті, порядок оголошення кандидата таким, що не відповідає відповідним критеріям, має забезпечувати ухвалення справедливого та об’єктивного рішення і запобігання зловживанням владою з боку відповідного органу (Podkolzina v. Latvia, № 46726/99, п. 35, ECHR 2002-II).
Справа, що розглядається, стосується не критеріїв обрання кандидата як таких, а того способу, в який відповідні національні органи переглядали підсумки голосування. Свобода держави щодо самостійного оцінювання в цій сфері також є широкою, але вона не може звільнити Суд від обов’язку перевірити, чи було відповідне рішення свавільним.
Наприклад, у двох передніх справах (див. рішення Комісії «I. Z. проти Греції» (I. Z. v. Greece) від 28 лютого 1994 року, № 18997/91, Decisions and Reports (DR) та ухвалу у справі «Бабенко проти України» (Babenko v. Ukraine), № 43476/98, від 4 травня 1999 року) конвенційні органи розглядали скарги кандидатів, яких не було обрано, на несправедливість виборчого процесу. Ці скарги було відхилено, оскільки за відсутності реальної шкоди підбиттю підсумків виборів, про які йшлося, оскаржувана ситуація не становила втручання у вільне волевиявлення народу. Але такий підхід не можна застосувати у справі, що розглядається, оскільки — і з цим Уряд погодився у своїх зауваженнях — скасування результатів голосування на відповідних чотирьох виборчих дільницях призвело безпосередньо до визнання пана Г., а не заявника, переможцем на виборах.
Закон «Про вибори народних депутатів України» 2001 року передбачав, що голосування на виборчій дільниці могло бути визнане недійсним на підставах, викладених у статті 70, або, як альтернатива, з огляду на «інші обставини», передбачені статтею 72, внаслідок яких неможливо достовірно встановити результати волевиявлення виборців (див. пункти 33 і 34 вище).
У статті 70 цього Закону конкретно йшлося про ситуацію, коли виявлялося, що одна особа проголосувала більше ніж один раз; згідно з цим положенням голосування на виборчій дільниці могло бути визнане недійсним лише в разі, якщо кількість зіпсованих бюлетенів перевищувала 10 відсотків від загальної кількості поданих голосів. Щодо статті 72 слід зазначити, що не існувало жодного законодавчого положення чи національної практики, що пояснювали б, які саме чинники можна вважати «іншими обставинами». Зокрема, незрозуміло, чи слід було вважати «іншими обставинами» ті, які не були передбачені статтею 70, і чи давало це можливість виборчим комісіям та судам (у разі оскарження таких рішень до судів) обійти формулювання статті 70 через тлумачення «інших обставин» як таких, що включають обставини, передбачені цим положенням. Крім того, у статті 70 перелічено події, виникнення яких під час виборів могло призвести до визнання голосування недійсним, тоді як положення статті 72 регулювали порядок розгляду протоколів голосування і не мали безпосереднього стосунку до таких подій.
Відсутність чіткості у формулюваннях статті 72 Закону «Про вибори народних депутатів України» 2001 року та потенційні ризики, які для здійснення виборчих прав могли виникати із тлумачення цієї статті національними органами, вимагали від них особливої остороги. Проте окружна виборча комісія у своїх рішеннях № 40 і № 41 послалася лише на свої попередні рішення, зазначивши, що порушення, виявлені спостерігачами, становлять «інші обставини», які унеможливлюють встановлення результатів волевиявлення виборців. У попередньому рішенні № 36, на яке послалася комісія, зазначено, що вкидання кількох недійсних бюлетенів, засвідчене спостерігачами від пана Г. на виборчих дільницях №№ 14, 45 і 58, і той факт, що члени дільничної виборчої комісії відкрили опломбоване приміщення виборчої дільниці № 67 і вилучили протоколи голосування та кілька недійсних виборчих бюлетенів (див. пункт 10 вище), послужили достатньою підставою для визнання недійсними всіх бюлетенів, укинутих на цих дільницях.
60. Ані в цих рішеннях, ані в пізніших рішеннях, ухвалених Центральною виборчою комісією
і Верховним Судом, питання колізії між положеннями статті 70 і статті 72 Закону «Про вибори народних депутатів України» 2001 року не розглядалося, так само як і питання достовірності інформації від тих чи інших учасників виборчого процесу. Крім того, жодне з цих рішень не містило пояснення щодо того, чому (особливо у світлі статті 70) виявлені порушення заплутали підсумки голосування на виборчих дільницях №№ 14, 45, 58 і 67 такою мірою, що це унеможливлювало встановлення результатів волевиявлення виборців.
Беручи до уваги всі зазначені міркування, Суд доходить висновку, що рішення про скасування результатів голосування на чотирьох виборчих дільницях слід вважати свавільним і непропорційним до будь-якої легітимної мети, на яку посилався Уряд. Таким чином, у цій справі було порушено статтю 3 Першого протоколу.