Конституційні обов’язки – це закріплені в нормах Конституції міри належної поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин.
Стаття 65. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Захист Вітчизни є конституційним обов’язком кожного її громадянина, оскільки оборона країни належить до найважливіших функцій держави і є справою всього народу. Україна проголосила воєнну доктрину, згідно з якою держава: не визнає війну як засіб розв’язання міжнародних проблем; прагне до нейтралітету й додержання неядерних принципів, не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї; не має територіальних претензій до жодної держави і не бачить в жодному народові образ ворога; ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо сама не стане об’єктом агресії.
Оборона України — це передусім захист держави від збройної агресії, що безумовно є справою честі і обов’язком кожного громадянина. Вона поєднує комплекс політичних, економічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення незалежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави і мирного життя народу України. Основи організації оборони України та повноважень державних органів щодо її забезпечення, обов’язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб стосовно здійснення обороноздатності країни встановлені Законом України від 6 грудня 1991р. «Про оборону України» (в редакції від 17 листопада 2000 р.).
Захист Вітчизни — це не лише її оборона. Це і стан захищеності державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу, законних інтересів держави та прав громадян від посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, це відповідний рівень громадського порядку та громадської безпеки, збереження національної культури та ін. Усі ці аспекти захисту Вітчизни мають відстоюватись громадянами.
Координацію з питань національної безпеки й оборони України здійснює Рада національної безпеки і оборони України при Президентові України (ст. 107 Конституції України; Закон України від 5 березня 1998 р. «Про Раду національної безпеки і оборони України»).
У статті 20 Конституції затверджені символи України — її Державний Прапор, Державний Герб і Державний Гімн, які визначені після прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності. Шанування державних символів, повага до них, захист є обов’язком громадян. Чинним законодавством передбачена кримінальна відповідальність за наругу над державними символами (ст. 338 КК України), незаконне підняття Державного Прапора України на річковому або морському судні (ст. 339 КК України).
Військова служба в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, полягає в професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я та віком громадян України, пов’язаній із захистом Батьківщини. Порядок проходження громадянами України військової служби визначається Законом України від 25 березня 1992 р. «Про військовий обов’язок і військову службу» (в редакції від 4 квітня 2006 р.). Положення про порядок проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців затверджуються Президентом України та регулюються іншими нормативно-правовими актами. Військовий обов’язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Військова служба є державною службою особливого характеру, а виконання громадянами України військового обов’язку — почесним обов’язком кожного.
Військовий обов’язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов’язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку. У воєнний час загальний військовий обов’язок передбачає також загальне обов’язкове військове навчання громадян.
Комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань військовослужбовцями здійснюється через військові комісаріати. Законом встановлено два види комплектування Збройних Сил України: шляхом призову на військову службу на основі військового обов’язку; шляхом прийняття громадян на військову службу за контрактом.
Для доукомплектування Збройних Сил України та інших військових формувань військовослужбовцями на особливий період проводиться планомірна військова підготовка і забезпечується перебування в запасі та військовому резерві необхідної кількості військовонавчених громадян.
Громадяни України проходять підготовку до військової служби. Із допризовниками і призовниками проводиться робота, пов’язана з підготовкою до військової служби, яка включає патріотичне виховання, допризовну підготовку, підготовку призовників з військово-технічних спеціальностей, підготовку у військових оркестрах, військових ліцеях та ліцеях з посиленою військово-фізичною підготовкою, підготовку до вступу у вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів, військову підготовку у вищих навчальних закладах за програмою підготовки офіцерів запасу, фізичну підготовку, лікувально-оздоровчу роботу, підвищення рівня освітньої підготовки, вивчення державної мови.
Альтернативна (невійськова) служба запроваджена замість проходження строкової військової служби. Право на альтернативну службу, як вид виконання загального військового обов’язку, мають за наявності справжніх релігійних переконань громадяни України, які належать до діючих згідно з законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Порядок проходження альтернативної (невійськової) служби врегульований Законом України від 12 грудня 1991 р. «Про альтернативну (невійськову) службу» (в редакції від 18 лютого 1999 р.).
Виконання законодавства про загальний військовий обов’язок і військову службу є обов’язком кожного громадянина України. Законом України «Про військовий обов’язок і військову службу» передбачена відповідальність керівників, інших посадових осіб органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ, організацій незалежно від підпорядкування і форм власності та громадян України, винних у порушенні порядку військового обліку, допризовної підготовки, приписки до призовних участків, призову на строкову військову службу, проходження зборів, мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності, прибуття за викликом до військового комісаріату, а також у вчиненні інших порушень законодавства про військовий обов’язок і військову службу.
За ряд правопорушень передбачена адміністративна відповідальність, яка настає згідно з КУпАП України. За ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК України); ухилення від призову за мобілізацією (ст. 336 КК України) та ухилення від військового обліку або спеціальних зборів (ст. 337 КК України) встановлена кримінальна відповідальність.
Районні (міські) військові комісаріати зобов’язані під час проведення приписки до призовних дільниць, призову на строкову військову службу та проходження зборів ознайомити громадян України з їх правами та обов’язками згідно з вимогами Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».
Стаття 66 КУ. Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.
Коментована стаття відтворює зміст відповідної норми Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», яка зобов’язує громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан довкілля. Стаття 12 названого Закону серед обов’язків громадян України в галузі охорони навколишнього природного середовища виокремлює обов’язок берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Окрім того, ця норма зобов’язує громадян України компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище. Громадяни зобов’язані виконувати й інші обов’язки в галузі охорони навколишнього природного середовища відповідно до законодавства України. Такі обов’язки передбачені в поресурсових кодексах та законах і визначаються як специфікою окремих природних ресурсів, так і їх режимом використання та охорони.
Закріплений у коментованій статті екологічний обов’язок — це необхідність певної поведінки громадян у галузі охорони, раціонального використання і відновлення довкілля.
Самостійний конституційний обов’язок громадян, який передбачений коментованою статтею, стосується збереження культурної спадщини. Культурну спадщину складає сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об’єктів матеріальної і духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення.
Суспільні відносини, які виникають щодо збереження та охорони об’єктів культурної спадщини, врегульовані рядом законодавчих актів: Основами законодавства України про культуру, законами України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини», від 13 липня 1978 р. «Про охорону і використання пам’яток історії та культури», від 29 червня 1995 р. «Про музеї і музейну справу» та ін.
Відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини» об’єктами культурної спадщини є визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов’язані з ними території чи водні об’єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об’єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропогенного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність. Закон передбачає класифікацію об’єктів культурної спадщини за їх типами та видами.
Культурна спадщина України — невід’ємна частина світового культурного надбання, про збереження якого мають дбати всі громадяни.
Попередження пошкодження об’єктів культурної спадщини, руйнування чи знищення, зміни обліку чи інтер’єру, порушення встановленого порядку їх використання, а також попередження інших дій, що можуть спричинити шкоду об’єктам культурної спадщини, захист цих об’єктів від шкідливого впливу навколишнього природного середовища чи інших шкідливих дій значною мірою забезпечується завдяки правовій регламентації використання та охорони земель історико-культурного призначення.
Вимоги щодо охорони пам’яток історії та культури, які належать громадянам та знаходяться на землях, наданих громадянам у користування, а також при здійсненні будівельних робіт, ведення розкопок і розвідок пам’яток археології та щодо інших випадків користування даного роду пам’ятками визначені Законом України «Про охорону і використання пам’яток історії та культури». Цей Закон передбачає, що особи, які завдали шкоду пам’ятці історії та культури або її охоронній зоні, зобов’язані відновити в попередньому стані пам’ятку або вказану зону, а при неможливості цього — відшкодувати заподіяні збитки.
Невиконання конституційного обов’язку, який закріплений коментованою статтею, як результат неправомірної поведінки громадянина може бути пов’язане із заподіянням шкоди природі та культурній спадщині. Така шкода — складне правове явище, вона охоплює весь матеріальний світ: навколишнє природне середовище, людину, результати діяльності людини тощо. Окрім завданих збитків, які виражені в грошовій формі, в результаті неправомірних дій громадян можливе заподіяння екологічної шкоди. Сутність шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу (екологічна шкода), полягає в тому, що вона являє собою таке погіршення якості навколишнього природного середовища, яке спричинено небезпечними речовинами, матеріалами, енергією, шумами, тиском та іншими елементами, механізмами, препаратами, організмами, що переносяться чи поширюються повітрям, водами через ґрунт, створюють небезпеку як окремим природним ресурсам, так і природним комплексам, а також загрозу для людини шляхом негативного впливу їхнього прямого або непрямого застосування. Шкода, заподіяна навколишньому природному середовищу, — це такі негативні зміни в природних ресурсах або погіршення їхніх корисних властивостей, які можна виміряти за допомогою спеціальних способів дослідження.
Відшкодування завданих природі збитків здійснюється в порядку цивільно-правової відповідальності. Екологічним законодавством України передбачено, що шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів (ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).
Цивільно-правова відповідальність за заподіяння шкоди природі характеризується своєю специфікою. Її особливості полягають у тому, що: 1) порядок і розміри збитків за шкоду, заподіяну природі, визначаються спеціальними нормативними актами екологічного законодавства України. За відсутності таких актів застосовуються загальні правила щодо відшкодування заподіяної шкоди, передбачені нормами ЦК України; 2) збитки компенсуються за шкоду, заподіяну довкіллю (природним ресурсам, природним комплексам, природним багатствам); 3) при визначенні розміру збитків застосовуються спеціальні такси. Крім того, в окремих випадках порядок та розміри відшкодування збитків, заподіяних довкіллю, визначаються за спеціальними методиками, які є різновидом таксового методу відшкодування збитків.
Такси встановлюються спеціальними нормативними актами екологічного законодавства, які приймаються Кабінетом Міністрів України або ж окремими міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади.
Постановами Кабінету Міністрів України та інших органів влади затверджені такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної, наприклад, порушенням законодавства про природно- заповідний фонд України, такси для обчислення розміру відшкодування збитків, заподіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих засобів територіальних і внутрішніх морських вод України, такси для обчислення розміру відшкодування збитків, завданих унаслідок порушення законодавства в галузі мисливського господарства та полювання (крім видів, занесених до Червоної книги України).
Стаття 67 КУ. Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.
Обов’язок по сплаті податків і зборів, закріплений цією статтею Конституції, деталізується податковим законодавством. Передусім це ст. 12 Податкового кодексу України (далі — ПК України), яка закріплює повноваження щодо встановлення і скасування податків і зборів (обов’язкових платежів), а також пільг їх платникам, які здійснюються Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами. Верховна Рада Автономної Республіки Крим і сільські, селищні, міські ради можуть встановлювати додатковий вид пільги щодо оподаткування в межах сум, що надходять до їх бюджетів. Ставки, механізм справляння податків і зборів (обов’язкових платежів), пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування. Це положення базується на ст. 92 Конституції України, в якій підкреслено, що виключно законами України встановлюються система оподаткування, податки і збори.
Треба враховувати, що конституційне закріплення має саме обов’язок сплачувати податки і збори. Тобто податкове законодавство уточнює імперативне веління своєчасної сплати податків та зборів у повному обсязі відповідно до податкового обов’язку. Зміст цієї норми передбачає реалізацію однобічних наказів з боку держави, коли їх реалізація не може мати ніяких ознак угоди, ніяких рис реалізації зустрічних зобов’язань. Показово, що ст. 16 ПК України закріплює значну кількість суттєвих обов’язків платників податків та зборів (обов’язкових платежів). При цьому лише після визначення вичерпного переліку обов’язків платників законодавець закріплює в ст. 17 цього ж акта права платників податків.
Податковий обов’язок виникає в платників щодо тих податків і зборів (обов’язкових платежів), які становлять податкову систему України. Вичерпний перелік загальнодержавних податків і зборів встановлено ст. 9 ПК України та місцевих податків і зборів — ст. 10 цього ж акта. Треба враховувати, що законодавчо закріплено лише перелік податків і зборів (обов’язкових платежів), тоді як встановлення їх на відповідних територіях здійснюється законами України (на всій території України відносно загальнодержавних податків і зборів) та Положеннями місцевих органів самоврядування (відносно місцевих податків та зборів). Кожен із податків та зборів (обов’язкових платежів), віднесених до загальнодержавних, вводиться виключно Податковим кодексом України.
Безпосередньо регулюванню податкового обов’язку присвячено статті 36—38 ПК України. У статті 36 визначається загальна конструкція податкового обов’язку, яка охоплює обов’язок із обчислення, сплати та декларування. Цей обов’язок визначається як безумовний та першочерговий стосовно інших неподаткових обов’язків, який може здійснюватись як безпосередньо платником податків, так і його представниками. Підставами для припинення податкового обов’язку є: а) ліквідація юридичної особи; б) смерть фізичної особи, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою; в) втрата особою ознак платника податку, які визначені Податковим кодексом України; г) скасування податкового обов’язку в передбачений законодавством спосіб (ст. 37 ПК України). Згідно зі ст. 38 ПК України виконанням податкового обов’язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов’язань у встановлений податковим законодавством строк.
Частина 2 ст. 67 Конституції України закріплює обов’язок декларування. Треба підкреслити, що цей обов’язок стосується усіх податкових резидентів, до яких згідно з піди. 14.1.213 п. 14.1 ст. 14 ПК України належать фізичні особи, які мають місце проживання в Україні. Фізична особа вважається резидентом, якщо перебуває в Україні не менше ста вісімдесяти трьох днів (включаючи день приїзду та від’їзду) протягом періоду або періодів податкового року. По закінченні податкового року визначається сума сукупного річного оподатковуваного доходу. Обчислення податку й перерахунок провадиться підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності до 1 березня року, наступного за звітним.
Облік фізичних осіб, які зобов’язані сплачувати податки та збори, здійснюється шляхом ведення Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та зборів, що деталізується главою 6 ПК України. Безпосередньо порядку ведення державного реєстру фізичних осіб — платників податків присвячено ст. 70 цього акта. Реєстрація фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів проводиться державними податковими інспекціями по районах, районах у містах і містах без районного поділу за місцем постійного проживання платників податків, а для осіб, які не мають постійного місця проживання в Україні, — за місцем отримання доходів або за місцезнаходженням іншого об’єкта оподаткування.
Стаття 68 КУ. Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.
Коментована стаття присвячена загальному регулюванню одного із суттєвих аспектів взаємин людини й держави. У коментарі до ст. 3 вже відзначалося, що ці відносини в Україні будуються на засадах взаємної відповідальності. Там же роз’яснювалося,
у чому саме виявляється відповідальність держави перед людиною. Розглядувана ж тепер стаття присвячена характеристиці «протилежного» напрямку цієї відповідальності — відповідальності людини перед державою. Ця відповідальність, знову ж таки (як і відповідальність держави перед людиною), може бути або позитивною, або негативною. У коментованому приписі відповідальність сформульована в позитивному сенсі — як обов’язок людини неухильно додержуватись Конституції України та законів України, тобто найголовніших волевиявлень держави. Цей обов’язок адресовано не тільки громадянам України, а й «кожному», хто перебуває на її території.
Хоча у цій статті згадуються тільки такі нормативно-правові акти, як Конституція України та закони України, це, однак, не означає, що можна не додержуватися норм інших правових актів. Тому зазначений обов’язок слід тлумачити розширено та мати на увазі, що всі інші, тобто підзаконні, нормативно-правові акти можуть (та й повинні) при їх застосуванні й реалізації піддаватись перевірці, оцінці, нагляду, контролю з огляду на їх відповідність закону. У разі виникнення сумнівів щодо такої відповідності підзаконні нормативно-правові акти можуть оскаржуватись (опротестовуватись) у встановленому законом порядку. А ось Конституція України (як було роз’яснено у коментарі до ст. 8) — це акт, зміст якого не підлягає жодним сумнівам та запереченням. Щодо громадян України така ж властивість визнається і за законами України: громадяни України не можуть безпосередньо звертатись до Конституційного Суду України для вирішення питання про відповідність законів Конституції.
У загальній теорії права зазвичай розрізняють три основні форми здійснення, реалізації дозволяючих, забороняючих та зобов’язуючих юридичних норм: їх використання, виконання й додержання. У коментованому приписі йдеться тільки про останню з цих форм правореалізації. Однак, як відомо, будь-яка забороняюча норма може бути сформульована як норма зобов’язуюча (заборона певної дії — це не що інше, як обов’язок утримуватись від вчинення такої дії) і навпаки: будь-який юридичний обов’язок може бути переформульовано на заборону (обов’язок вчинити певну дію є, інакше кажучи, забороною утримуватись від її невчинення). Тому коментований припис поширюється не тільки на забороняючі, але й на зобов’язуючі юридичні норми, що їх вміщено в Конституції України.
І ще одну суттєву заборону (а тим самим і обов’язок) для кожної людини встановлює положення, котре розглядається: не посягати на права і свободи, честь та гідність інших людей. Хоча це положення спрямоване на регулювання людських взаємин, держава все ж покладає на себе підтримку певного режиму, стану цих взаємин (про що вже йшлося у коментарі до ст. 23).
Слід звернути увагу на те, що цей конституційний припис забороняє посягати на права і свободи, честь і гідність людей незалежно від того, закріплені чи не закріплені вони в Конституції, у законах України. З цього надзвичайно важливого положення природно випливає й обов’язок держави забезпечити усе населення інформацією, знаннями про права, свободи та обов’язки. Такий висновок є ще одним аргументом на користь охарактеризованої вище інтерпретації права кожного знати свої права й обов’язки (ч. 1 ст. 57 Конституції України), згідно з якою дане право стосується також і знання загальносоціальних, «природних» (а не тільки юридичних) прав, свобод і обов’язків людини.
До складу забороненого об’єкта посягання включено, крім прав та свобод, також честь і гідність інших людей. Оскільки право на честь і гідність, на їх недоторканність і захист є одним із видів прав та свобод людини, наведене формулювання може бути пояснене прагненням ще раз додатково акцентувати особливу цінність, значущість саме цього різновиду її прав (див. також коментар до ч. 1 ст. 3, в якій честь і гідність піднесено до рівня найвищої соціальної цінності поряд із життям та здоров’ям, недоторканністю і безпекою людини). Наслідком порушення цього права є спричинення людині специфічної шкоди та виникнення в потерпілого права на її компенсацію. Оскільки гідність людини, беззаперечно, належить до сфери моральних явищ, є, так би мовити, моральним «параметром» особи, то існують і підстави позначити поняття про зазначену шкоду терміном «моральна».
Те явище, котре за традицією відображають поняттям моральної шкоди, становить своєрідний соціальний феномен, є проявом і продуктом певних суспільних відносин, що можуть виникати в будь-яких сферах соціуму і мати найрізноманітніший зміст. Тому-то й право людини на компенсацію моральної шкоди — це, за його генезисом та сутністю, різновид загальносоціального, «природного» (а не виключно юридичного) права. Його юридичне забезпечення та юридичний захист хоча і є найбільш дієвими, ефективними «інструментами», проте аж ніяк не єдино можливими.
Окрім цього, воно — навіть у його державно-юридичному (зокрема, законодавчому) опосередкуванні — є явищем міжгалузевим, так би мовити, всеюридичним, загальноюридичним (а не тільки, скажімо, цивілістичним). Виходячи з таких позицій, видається можливим сформулювати такі положення.
Явище, яке відображається терміно-поняттям «моральна шкода», складається принаймні із двох елементів: соціально-морального та індивідуально-психічного. Сутність першого полягає в приниженні оцінки гідності індивіда — як у його особистій самооцінці, так і в уявленнях інших суб’єктів (тобто в соціальній оцінці його престижу, авторитету, репутації). Причому йдеться не тільки про реальний факт такого приниження, але й про зазіхання, «замах» на останнє, про його загрозу. Другий же складник феномена, що розглядається, має — з огляду на його онтологію, «субстанцію» — іншу природу, є явищем індивідуально-психічним. Йдеться про негативні психічні стани і (чи) процеси людини. Взагалі кажучи, такі стани й процеси (скажімо, психічні травми, «ушкодження» психіки людини, негативних емоцій, переживання) можуть викликатись різноманітними причинами, зокрема неправомірними вчинками інших суб’єктів або ж навіть якимись подіями, а не діями. І вже тому поняття «психічна шкода» є родовим щодо поняття «моральна шкода». Але як би то не було, явище, адекватним категоріальним відображенням котрого здатне слугувати поняття моральної шкоди, має включати водночас обидва згадані елементи: як соціально- моральний, так й індивідуально-психічний.
Спираючись на щойно викладені міркування, видається підставним вважати, що моральна шкода — це приниження оцінки гідності людини, яке викликає в її психіці негативні стани й процеси.
Моральну шкоду можна класифікувати за різними критеріями на певні види. Для цілей коментування найбільш важливим є її поділ на правомірну (не пов’язану із порушенням «природних» та юридичних прав і свобод «потерпілого») і неправомірну (тобто спричинену саме таким порушенням). Останній різновид шкоди саме і становить підставу для виникнення в людини, що потерпіла, права на її компенсацію, а в суб’єкта, неправомірними діями якого спричинено таку шкоду, — обов’язку компенсувати її.
Компенсація моральної шкоди — це вчинення стосовно людини, котрій спричинено таку шкоду порушенням її загально- соціальних («природних») прав чи свобод, певних дій, які спрямовані на усунення або ж послаблення в неї негативних психічних станів і процесів, викликаних (внаслідок цього порушення) приниженням оцінки її гідності.
Що ж до зазначеного обов’язку, то слід зауважити таке. По- перше, він має насамперед загальносоціальну природу, оскільки коріниться в соціумі, у реальних суспільних відносинах (хоча потім, за певних умов, може набути й юридичного характеру). По- друге, реалізуватись цей обов’язок може цілком добровільно, так би мовити, «природним» чином (а не лише під загрозою державного примусу або ж унаслідок застосування останнього). А по- третє, його реалізація може відбуватись не тільки шляхом сплати грошових коштів, але й у будь-який інший спосіб, не пов’язаний із фінансовими витратами.
Право на компенсацію моральної шкоди — це можливість людини, котрій заподіяно таку шкоду внаслідок порушення її загальносоціальних («природних») прав чи свобод, вимагати від порушника виконання його обов’язку вчинити певні дії, спрямовані на усунення або ж на послаблення у неї негативних психічних станів та процесів, викликаних (внаслідок цього порушення) приниженням оцінки її гідності; а також її можливість звернутись, у разі потреби, до компетентних національних чи міжнародних органів по примусове забезпечення виконання зазначеного обов’язку.
У деяких випадках оцінка гідності людини стає безпосереднім, самостійним і, можливо, навіть єдиним об’єктом умисного, цілеспрямованого її приниження (наприклад, у разі вчинення наклепу, образи).
Але ця оцінка страждає також і тоді, коли відбувається порушення яких би то не було прав чи свобод людини (причому незалежно від того, зафіксовані вони в національному законодавстві чи ні). Підрив, руйнація гідності людини — це неминучий супутник, соціальна «тінь» будь-чийого зазіхання на усяке її право, оскільки й у таких випадках у потерпілого зазвичай виникають почуття приниженості, образи й інші негативні переживання, стан психічної пригніченості тощо. Щоправда, у цьому випадку гідність вражається, так би мовити, опосередковано, стає непрямим об’єктом правопорушення. Там, де є порушення якогось права людини чи якоїсь свободи, завжди потерпає її гідність. Саме такий різновид неправомірної моральної шкоди є, вочевидь, найпоширенішим (хоча зараз вимога щодо її компенсації висувається потерпілим — принаймні у вітчизняній юридичній практиці — ще не завжди). Отже, немає такого порушення права чи свободи людини, яке не призвело б до виникнення в неї конкретного права на компенсацію моральної шкоди, конкретної можливості вимагати такої компенсації. У цьому й вбачається «наскрізна» гуманістична місія означеного права, покликаного оберігати гідність людини — фундаментальне соціально-моральне джерело усіх без винятку її прав та свобод.
Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Припис ч. 2 коментованої статті тісно пов’язаний із прокоментованим положенням ч. 1 ст. 57 Конституції України про гарантування кожному права знати свої права й обов’язки. Ця норма, не перетворюючи згадане право на обов’язок, все ж зобов’язує людину зазнати юридичної відповідальності і «перетерпіти» певні позбавлення, обмеження в разі порушення нею законів — незалежно від того, чи був відомий громадянину їхній зміст, чи ні.
Юридична відповідальність — це закріплений у законодавстві та забезпечуваний державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати примусового додаткового позбавлення певних цінностей, що йому належали.
У зв’язку з цим є підстави вирізняти такі ситуації.
З одного боку, є значна частина законів, які безпосередньо втілюють, відображають вимоги моралі — як загальнолюдської, так і тієї, котра панує в даному суспільстві. І тоді, якщо людина поводить себе відповідно до таких моральних вимог (а вони зазвичай стають відомими їй вже з дитинства), вона тим самим додержується і відповідних законів (навіть якщо вона не знайома з їхнім змістом). З другого ж боку, є й такі закони, що вміщують специфічні правила поводження, скажімо, із технічними засобами, з об’єктами природи — правила, котрі самі по собі не мають безпосередньо морального змісту. Тому знання й додержання лише принципів моралі не забезпечать «автоматичного» додержання таких законів. У цих випадках певна юридична обізнаність вже стає необхідною передумовою правомірної поведінки.
Отже, коментований припис, окрім усього іншого, стимулює, орієнтує громадян до здобуття юридичних знань. Він також своєрідно зобов’язує державу забезпечити доступність законодавства для найширших верств населення. І держава дійсно «пов’язала» себе таким обов’язком настільки, що заздалегідь оголосила нечинними ті закони (та інші нормативно-правові акти), які не доведені нею до відома населення.
У розглядуваному положенні йдеться про незнання законів. Чи можна звідси зробити висновок, що незнання інших нормативно- правових актів вже може бути підставою для звільнення від юридичної відповідальності? Безперечно, ні, але, знову ж таки, за умови, що вони були доведені до відома населення у встановленому законом порядку і тому вважатимуться чинними.
Під час притягнення громадян до відповідальності, в залежності від галузевої належності справи, адвокат: надає усні та письмові консультації; направляє запити для отримання інформації та документів; збирає докази, що встановлюють невинуватість кліента; представляє і захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб; складає заяви, скарги, клопотання, інші правові документи та подавати їх у встановленому законом порядку; одержує письмові висновки фахівців, експертів з питань, що потребують спеціальних знань, тощо.