Стаття 13 Конвенції “Право на ефективний засіб юридичного захисту”
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Зміст поняття «ефективний засіб правового захисту”
Стаття 13 Конвенції гарантує “ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі” кожному, чиї права і свободи, що викладені в Конвенції, було порушено. Хоча це формулювання є цілком зрозумілим правовим поняттям, при витлумаченні статті 13 Комісія і Суд зіткнулись з більшою кількістю проблем, у порівнянні з витлумаченням інших статей Конвенції. Суд дійшов висновку, що захист, який пропонується в статті 13, має поширюватись на всі випадки обгрунтованих заяв про порушення прав і свобод, які гарантуються Конвенцією(Класс та інші проти Федеративної Республіки Німеччини (1978)). У справі Сільвер та інші проти Сполученого Королівства (1983) Суд навів таке розяснення:
“Коли особа, наводячи аргументи, звертається із заявою про порушення гарантованих Конвенцією прав і свобод, вона повинна мати засоби правового захисту у відповідному національному органі як для того, щоб її питання було вирішене, так і з метою одержання, в разі необхідності, компенсації.”
У справах Класса та Сільвера йшлось про порушення прав, які захищаються статтею 8 Конвенції. Через декілька років Суд розглянув подібні справи. У справах Калоджеро Діана проти Італії (1996) та Доменікіні проти Італії (1996) особи, що знаходились у вязниці, скаржились на те, тюремна адміністрація переглядала їхнє листування з адвокатами. Визнавши порушення статті 13, Суд відзначив, що з цього питання не тільки не було ухвалено жодного рішення адміністративних органів, але навіть касаційним судом було визнано, що італійське законодавство не надавало жодної можливості оскаржити рішення щодо перегляду листування позбавлених волі осіб. У справі Халфорд проти Сполученого Королівства (1997) Суд також визнав порушення статей 8 і 13, тому що телефон заявника на його робочому місці (в поліцейській дільниці) прослуховувався.
У справах Вальсаміс проти Греції (1996) та Ефрастратіу проти Греції (1996) заявники, що належали до секти свідків Єгови, скаржились на те, що їхніх дітей було виключено зі школи за відмову через релігійні переконання взяти участь у шкільному параді з нагоди закінчення війни. Хоч Суд не знайшов порушення статті 9 та статті 2 Протоколу № 2 до Конвенції, він встановив, що скарги про порушення цих двох статей містили достатню аргументацію про порушення статті 13 і, в результаті, Суд визнав порушення цієї статті. У схожій ситуації в справі Каменцінд проти Швейцарії (1997) Суд ухвалив рішення про те, здійснення обшуку в помешканні заявника не становило порушення статті 8, але разом з тим визнав факт відсутності у заявника ефективних засобів для оскарження на національному рівні питання про здійснення обшуку.
Стаття 13 вимагає, що засіб правового захисту має бути ефективним з тим, щоб задовольняти вимогам цієї статті. Коли особа скаржиться на те, що доступні засоби правового захисту були неефективними, Суд ухвалює рішення, згідно з яким уряд-відповідач повинен довести існування таких ефективних правових засобів на прикладі аналогічної справи (Ферайнігунг Демократішер Зольдатен Остеррайхс та Губі проти Австрії (1994), Вальсаміс проти Греції (1996) та Ефрастратіу проти Греції (1996)). У справі Лєандер проти Швеції (1987) Суд ухвалив рішення про те, що термін “засіб” може фактично включати “сукупність заходів”. Далі він пояснив, що право на ефективний засіб може бути “обмежене відповідно до ситуації”, зокрема, у цій справі – міркуванням національної безпеки. Однак Суд визнав порушення статті 13 у випадку, коли мова йшла про службу національної безпеки у справі Шагал проти Сполученого Королівства (1996). У цій справі йшлось про те, що жодний незалежний орган влади не міг переглянути рішення міністра, згідно з яким заявника мали вислати з країни з мотивів національної безпеки, тоді як по відношенню до заявника могла бути порушена стаття 3 в разі його вислання. Суд за таких обставин ухвалив рішення, згідно з яким ефективний засіб правового захисту вимагав, щоб ризик піддання жорстокому поводженню в країні, куди мали депортувати заявника, розглядався незалежно від ризику, який становило подальше перебування цієї особи в країні, що прийняла рішення про його депортацію.
Протягом останніх років Суд встановив досить жорсткі критерії для визначення ефективності засобів правового захисту згідно зі статтею 13 у випадках, коли йшлось про обгрунтовані скарги на порушення статті 3 тюремною адміністрацією. У справі Аксой проти Туреччини (1996) Суд визнав порушення статті 13 саме в цьому контексті, зазначивши таке: “Поняття “ефективний засіб правового захисту” включає в себе, окрім виплати компенсації у тих випадках, коли це є необхідним, також детальне й ефективне розслідування, яке повинне відтворити справжній стан речей а також покарати осіб, які понесуть за це відповідальність; засіб включає в себе також ефективну можливість оскарження процедури провадження розслідування.”
Далі Суд відзначив, що непроведення розслідування державним агентом, який був уповноважений розслідувати справи, коли виникала підозра про жорстоке поводження, звела нанівець ефективність всіх інших правових засобів, які могли існувати. Відсутність детального і незалежного розслідування у відповідь на скарги, згідно з якими сили по підтриманню порядку зруйнували декілька будинків, що порушило статтю 8, також спонукало Суд констатувати порушення статті 13 у справі Ментес та інші проти Туреччини (1997)).
У справі Абдулазіз, Кабалеc і Балкандалі проти Слученого Королівства (1985) Суд визнав, що оскільки британські суди могли лише перевірити правильність застосування національного законодавства та підзаконних актів, до числа яких Європейська конвенція з прав людини не належить, і тому, що відповідні підзаконні акти були дійсно застосовані властями правильно, заявники не мали “ефективного засобу” за британським законодавством для оскарження порушення своїх прав, які викладені у статті 8 (сімейне життя) та статті 14 (заборона дискримінації).
Зв’язок між статтею 13 та іншими статтями Конвенції
На додаток до статті 13, два інші положення Конвенції також вимагають від держав запровадити засоби правового захисту для запобігання порушенню прав, які захищає Конвенція: пункт 4 статті 5 (habeas corpus) і пункт 1 статті 6 ( справедливий судовий розгляд). Оскільки в цих двох положеннях йдеться саме про судовий захист прав, Суд, як правило, визнає такий рівень захисту більш надійним, ніж той, який пропонується у статті 13. В результаті Суд концентрує свою увагу на розгляді статті 5 або статті 6, на які робиться посилання, і потім часто визнає, що немає необхідності розглядати також питання про ефективні засоби правового захисту ( Де Вільде, Оомс та Версип проти Бельгії (1971) (стаття 13 перекривалась пунктом 4 статті 5) та Ейрі проти Ірландії (1979) (стаття 13 перекривалась пунктом 1 статті 6)). Однак слід відзначити, що стаття 13 може бути єдиним прийнятним положенням у справах, в яких йдеться про брак ефективних засобів захисту при порушенні прав, які за Конвенцією не визначаютиься ні як кримінальні, ні як цивільні.
Справа «Зінченко проти України» (Заява № 63763/11)
Заявник стверджував, що у нього не було ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтею 3 Конвенції на умови його тримання під вартою та неналежну медичну допомогу в Одеському СІЗО, як цього вимагає стаття 13 Конвенції.
Уряд посилався на свої аргументи щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту, стисло викладені у пункті 51, та стверджував, що заявник мав подати скаргу до прокуратури. Заявник наполягав на тому, що цей засіб юридичного захисту був неефективним та наразив би його на ризик застосування до нього санкцій.
Суд вказує на те, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному правовому порядку. Посилаючись на свою попередню практику (див., серед багатьох інших джерел, вищенавадені рішення у справах «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), пп. 113-116, та «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukriane), пп. 91-92) та обставини цієї справи, Суд вважає, що Уряд не довів того, що заявник мав практичну можливість отримати ефективні засоби юридичного захисту у зв’язку з його скаргами, тобто засоби, які б попередили порушення чи припинили б їх, або могли надати заявнику будь-яке інше належне відшкодування.
Тому Суд доходить висновку, що було порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами заявника на матеріальні умови його тримання у Одеському СІЗО, зокрема брак особистого простору.
Див. також справу «Кабулов проти України» 3. Право на життя та позитивні зобов’язання держави. Заборона смертної кари, питання екстрадиції та видачі правопорушників (навести приклад рішення ЄСПЛ у конкретній справі).