Верховний Суду в постанові від 04.11.2025 у справі № 755/16458/23 зробив висновок щодо визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, заявлено з підстав, передбачених статтями 71, 72 ЖК України.
Квартира за адресою перебуває у користуванні сім’ї позивачки, яка проживає там разом із чоловіком та дітьми та зареєстрована як член сім’ї наймача. Ордер на житло первісно був виданий прабабусі, а згодом переоформлений на матір позивачки, яка померла. У 2010 році районна державна адміністрація дозволила переукласти договір найму. Рідна сестра позивачки, а також її малолітня донька формально зареєстровані у квартирі, проте, як підтверджено актом житлової дільниці, фактично не проживають там із 2019 року. У 2017 році рідна сестра скаржилася на перешкоджання у користуванні житлом, однак надалі її непроживання було офіційно зафіксовано.
Рішенням районного суд позов задоволено та визнано такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме квартирою, усунено перешкоди у користуванні та володінні квартирою шляхом зняття особи і її доньки з реєстраційного обліку за вказаною адресою.
Постановою апеляційного суду скасовано рішення районного суду та в задоволені позову відмовлено.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, залишаючи без змін постанову апеляційного суду.
У частинах першій, другій та п’ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення зазначеним вимогам закону відповідає.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Зазначені конституційні норми відображені також на рівні житлового законодавства.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці послідовно дотримується позиції, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення у справі “Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine”, заява N 30856/03), та наголошує, що втручання у право на повагу до житла має бути не лише законним, а й “необхідним у демократичному суспільстві” (рішення у справі “Zehentner v.Austria” заява N 20082/02).
У цій справі позовні вимоги про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, заявлено з підстав, передбачених статтями 71, 72 ЖК України.
Стаття 71 ЖК України регулює питання збереження житлового приміщення за тимчасово відсутнім громадянином та передбачає загальне правило, згідно з яким при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім’ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору судом.
Крім того, частиною третьою статті 71 ЖК України визначено випадки збереження житла за тимчасово відсутньою особою понад шість місяців, а частина п’ята цієї статті передбачає, що відповідно до законодавства України може бути встановлено й інші умови і випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами на більш тривалий строк.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Отже, за нормами ЖК України особа втрачає право користування житловим приміщенням у разі відсутності в ньому без поважних причин понад шість місяців.
Оскільки збереження або втрата права користування житлом за відсутнім мешканцем прямо залежить від причин відсутності, то при вирішенні спору підлягають з’ясуванню обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності особи.
Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: 1) не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та 2) відсутність поважних причин такого не проживання. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв’язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов’язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов’язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов’язок із доведення поважності причин відсутності у спірному житлі понад встановлений законом строк (постанови Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі N 754/15542/19, від 19 січня 2022 року у справі N 344/9319/19).