10. Свобода думки, совісті та релігії (навести приклад рішення ЄСПЛ у конкретній справі).

Стаття 9 Конвенції “Свобода думки, совісті і релігії”   

1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Терміни “думка”, “переконання”, “совість” і “релігія” можуть охоплювати широкий спектр інтелектуальної та духовної діяльності. Тому Комісія та Суд особливо ретельно підходять до аналізу звернень про порушення статті 9, вирішуючи, чи дійсно ці переконання, певні дії чи «вияв» підпадають під сферу дії положень цієї статті. Як і при розгляді справ про можливі порушення статей 8, 10 і 11, при визнанні органами Конвенції факту порушень державою порядку здійснення одного з прав, що гарантується в першому пункті, справа розглядається далі на предмет того, чи це обмеження права “встановлене законом” і є “необхідним у демократичному суспільстві” згідно пункту 2. Варто зазначити у зв’язку з цим, що серед усіх статей з подібною структурою стаття 9 є єдиною, яка не дозволяє державі посилатися на “державну безпеку” для того, щоб виправдати обмеження у здійсненні прав, що гарантуються.

Право на свободу думки, совісті та релігії здійснюється всередині кожної людини, переважно в її почуттях та думках. Лише коли людина виказує свої думки або переконання, держава дізнається про їх існування та характер. Але саме здійснення виявлення думок або переконань може бути пов’язане з областю питання про свободу виявлення поглядів (стаття 10) або з іншими статтями Конвенції. Коли у справах, які розглядались конвенційними органами, йшлось про порушення положень статті 9 і при цьому робилось посилання на порушення інших статей, то Комісія і Суд завжди обмежувались у своєму виборі розглядом можливих порушень цих інших статей.

Витлумачуючи закріплені у статті 9 терміни, Суд відмовився визнати як аргумент те, що “думка” та мова настільки пов’язані між собою, що будь-яке обмеження державою використання обраної людиною мови є порушенням свободи думки за статтею 9 (Бельгійська мовна справа (1968)). Комісія та Суд ніколи не розмежовували терміни “совість” та “переконання”, але, як правило, погоджувалися з твердженням окремих заявників про те, що певна ідея або інтелектуальна позиція може входити до понятійного кола цих термінів. Проте вияв переконання може і не потрапляти під захист пункту 1 статті 9, якщо така дія не є виявом самого переконання, а лише здійснювалась під впливом або внаслідок його. Наприклад, у справі Ерроусміт проти Сполученого Королівства (1978 р.) заявниця оскаржувала судове розслідування проти неї та засудження її за розповсюдження серед солдатів прокламацій із закликом відмовлятися від служби у Північній Ірландії та закликаючи їх відмовлятись від воєнної служби взагалі. Вона заявила, що уряд Сполученого Королівства порушив її свободу совісті та переконань за статтею 9, оскільки вона була переконаною пацифісткою. Комісія погодилася з тим, що пацифізм підпадає під дію статті 9, але визнала, що розповсюдження прокламацій не є виявом пацифістських переконань. Комісія погодилася з тим, що заявниця мала всі підстави посилатися на статтю 10 у зв’язку з розповсюдженням прокламацій, але визнала дії держави законними і такими, що здійснювались в інтересах національної безпеки і з метою запобігти заворушенням в армії. Запобігання порушенню дисципліни в збройних силах було також визнано законною підставою для відправки у відставку з турецьких військово-повітряних сил офіцера, який відзначався радикальними фундаменталістськими релігійними поглядами. Тому у справі Калач проти Туреччини (1996) Суд погодився з доводами уряду про те, що підставою для вимушеної відставки офіцера із лав збройних сил стали його поведінка та вчинки, але аж ніяк не вияв релігійних переконань.

Суд розглянув декілька справ, в яких оскаржувалось порушення свободи віросповідання, яке гарантується статтею 9. У справі Коккінакіс проти Греції (1993) Суд визнав порушення статті 9 у випадку, коли уряд не зміг довести того, що заявник, якого було засуджено за прозелітизм, використовував незаконні методи під час дискусій з приводу релігійних поглядів. Суд також визнав порушення у справі Мануссакіс та інші проти Греції, коли заявника було засуджено за створення молитовного дому і проведення службових відправ без отримання відповідного дозволу від органів влади. Суд відзначив, що незважаючи на відчайдушні спроби заявників отримати необхідний дозвіл, органи влади, які мали надати такий дозвіл, відкладали ухвалу рішення у цьому питанні на невизначений строк. Тому факт застосування кримінального покарання за невиконання заявниками належних формальностей становив порушення статті 9.

Не розглядаючи спеціально ознаки “віросповідання” за змістом статті 9, Комісія визначила дві категорії питань, що допомагають з’ясувати, які саме типи справ не підлягають захисту відповідно до положення статті 9 про свободу віросповідання. По-перше, Комісія зазначила, що держава не зобов’язана дозволяти якійсь певній релігійній секті визначати свій офіційний статус в існуючій правовій структурі на власний розсуд, тому що члени секти можуть виявляти свої релігійні переконання і поза межами обраної структури (Заява №8652/79). По-друге, Комісія визнала, що особа не може посилатися на положення про свободу релігії для виправдання дій, що відповідають практиці даної релігії (Заява №10180/82, у якій ортодоксальний єврей був вимушений або підкоритися вимогам релігійного закону про розлучення, або сплатити відшкодування своїй колишній дружині), особа також не може оскаржувати загальну політику і стан державної церкви, тому що вона ( ця особа) може вільно залишити цю церкву (Заяви №11045/84 та №12356/83 про визнання церквою абортів та Заява № 7374/76 про деякі аспекти обряду хрещення).

Комісія визнала, що положення статті 9 вимагають від держави впровадження механізмів, який дозволятимуть особі відійти від церкви. Вона також дійшла висновку, що держава не має права накладати на особу зобов’язання підтримувати державну церкву фінансово шляхом сплати податків чи в інший спосіб (Заява № 9781 /82). У справі Дарбі проти Швеції (1990) автора заяви, жителя Аландських островів (Фінляндія), який працював у Швеції, примушували сплачувати податки для підтримки лютеранської церкви Швеції, тоді як громадяни Швеції, могли звернутись із проханням про увільнення від сплати цього податку. Заявник вказав на порушення його права на свободу віросповідання за статтею 9, а також на порушення права вільно володіти своїм майном згідно статті 1 Протоколу № 1 і дискримінацію згідно статті 14 (у поєднанні з відповідними статтями, де вміщені основні права). Суд визнав порушення статті 1 Протоколу № 1 а також порушення статті 14; він ухвалив, що за таких обставин немає необхідності розглядати цю справу з огляду на порушення статті 9.

Комісія розглянула кілька заяв, що торкались одночасно права на свободу совісті чи переконання відповідно до статті 9 та положень підпунктів пункту 3 статті 4, яка дозволяє Договірним Сторонам, але не зобов’язує їх визнавати відмову від військової служби за власними переконаннями і разом з тим встановлювати обов’язкову альтернативну службу. Комісія не знайшла жодного порушення статті 9 у заявах проти Швейцарії, коли йшлось про винесення кримінального покарання чоловіку, що відмовився проходити військову службу (Заява № 10640/83), та коли Федеративна Республіка Німеччина відмовилася звільнити заявника від проходження альтернативної цивільної служби (Заява № 7705/76). Комісія також не знайшла порушення статті 9 та статті 14 у справі, коли заявник, що відмовився від військової служби з мотивів переконання, скаржився на те, що шведські закони дозволяли одночасно увільняти від обов’язкової та альтернативної військової служби тільки членів певних релігійних общин (у даному випадку свідків Ієгови).

 


Справа “Полторацький, Кузнєцов, Назаренко, Данкевич, Алієв і Хохлич проти України”

Заявники стверджували, що умови, у яких вони перебували, очікуючи смертної кари, дорівнювали нелюдському і такому, що принижує людську гідність, поводженню. П. Полторацький та п. Кузнєцов скаржилися на те, що їм було відмовлено у побаченні зі священиком.
Комісія встановила, що відповідні заявники не мали можливості брати участь у відправленні релігійних обрядів, які були доступними для інших ув’язнених, і не мали жодного побачення зі священиком аж до 26 грудня 1998 року. Суд постановив, що таке втручання не є законним, оскільки Інструкція, яка встановлювала відповідні правила, не може бути кваліфікована як закон відповідно до вимог ч. 2 ст. 9 Конвенції. Тимчасовими правилами були введені в дію нові норми, які передбачали для засуджених, котрі чекали на виконання смертних вироків, можливість читати релігійну літературу та мати побачення зі священиком.
Тому Суд постановив, що мало місце порушення ст. 9 Конвенції стосовно періоду до 11 липня 1999 року, тобто до дати набуття чинності згаданими Тимчасовими правилами.

Залишити коментар

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.