Стаття 53 Конституції України. Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі {Офіційне тлумачення положень частини третьої статті 53 див. в Рішенні Конституційного Суду № 5-рп/2004 від 04.03.2004}. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.
Відповідно до статті 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права Конституція і визнає право на освіту за кожною людиною, незалежно від її статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, стану здоров’я та інших обставин. Це право забезпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на державній та інших формах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти; відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей та інтересів громадянина; різними формами навчання – очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.
Вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки встановлюються державними стандартами освіти. Вони є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форм одержання освіти. З метою забезпечення певного рівня освіти в Україні ст.53 Конституції встановлює вимогу щодо обов’язкового отримання повної загальної середньої освіти. Держава бере на себе обов’язок щодо забезпечення доступності і безоплатності дошкільної, повної загальної середньої та професійної освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Це здійснюється шляхом створення різних типів дошкільних, середніх загальноосвітніх, професійно-технічних закладів, які в залежності від свого призначення надають можливість отримати освіту всім дітям незалежно від віку, фізичного і розумового стану, життєвого рівня сім’ї а також забезпечують виховання і навчання дітей-сиріт, дітей і підлітків, що потребують соціальної реабілітації. Особливо обдарованим дітям держава надає підтримку і заохочення (стипендії, направлення на навчання і стажування до провідних вітчизняних і закордонних освітніх, культурних центрів тощо).
До конституційних обов’язків держави відноситься забезпечення розвитку вищої і післядипломної освіти. Вищі заклади освіти незалежно від форми власності підрозділяються на чотири рівні акредитації, кожен з яких дає змогу готувати фахівців певного освітньо-кваліфікаційного рівня. В державних і комунальних закладах громадяни згідно зі ст.53 мають право безоплатно отримати вищу освіту. Прийом громадян в ці заклади здійснюється на конкурсній основі відповідно до здібностей. Учні та студенти мають право на забезпечення стипендіями, гуртожитками, інтернатами у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Післядипломна освіта (одержання нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніш здобутої у закладах освіти) здійснюється закладами післядипломної освіти (академії, інститути, центри підвищення кваліфікації тощо) на договірних засадах з підприємствами і організаціями з урахуванням державного контракту (замовлення).
Розвиваючи демократичні здобутки, відображені в чинному законодавстві. Конституція сприйняла положення Декларації прав національностей України від 1.11.1991, де гарантувалося створення належних умов для розвитку всіх національних мов і культур, право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, та закону “Про національні меншини в Україні” від 25.06.1992, ст. 6 якого гарантує користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови представникам національних меншин у державних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Тобто Конституцією встановлено положення, яке можна розцінити більш демократичним у порівнянні з міжнародно-правовими угодами, що здебільшого містять тільки вимоги щодо забезпечення права національних меншин використовувати свою мову в приватному житті. Порядок одержання освіти національною мовою визначається законом “Про засади державної мовної політики” від 03.07.2012.
Стаття 49 Конституції України. Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя {Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 49 див. в Рішенні Конституційного Суду № 10-рп/2002 від 29.05.2002}.
Відповідно до статті 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права кожна людина має право на медичну допомогу та медичний догляд у разі хвороби. Це невід’ємне право людини знайшло відображення у частині першій ст. 49 Конституції, яка наголошує, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.
Зміст права громадян на охорону здоров’я визначається ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я. Це право, зокрема, передбачає. життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримки здоров’я і людини; безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я; правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я; відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди та інші права громадян у галузі охорони здоров’я. Слід зауважити, що такими ж правами користуються іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, якщо інше не передбачено міжнародним договором чи законодавством України.
Цільовий комплексний підхід до вирішення проблем охорони здоров’я в Україні забезпечують відповідні соціально-економічні, медико-санітарні і оздоровчо-профілактичні програми, які фінансуються державою. Такі загальнодержавні програми розробляються і здійснюються Кабінетом Міністрів України, а місцеві програми, що відображають специфічні погреби охорони здоров’я населення, яке проживає на відповідних територіях, формуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування.
Складовою механізму фінансування охорони здоров’я є медичне страхування – система заходів по створенню спеціального грошового страхового фонду, з коштів якого відшкодовуються витрати на медичні послуги, утримання хворих у лікувально-профілактичних установах та інша матеріальна шкода, що пов’язана з порушенням здоров’я, працездатності і соціальної активності людини. Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних коштів громадян. Питання організації медичного страхування і використання страхових коштів визначаються відповідним законодавством.
Важливим напрямом охорони здоров’я є надання громадянам медичних послуг, їх ефективність і доступність забезпечується державою шляхом сприяння розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності, надання безоплатної медичної допомоги в державних і комунальних установах охорони здоров’я, існуючу мережу яких заборонено скорочувати, охоплення населення всіма видами медичних послуг: профілактичними, лікувально-діагностичними, реабілітаційними, протезно-ортопедичними і зубопротезними, а також доглядом за хворими, непрацездатними та інвалідами.
У комплексі заходів охорони здоров’я особливе місце займає державне забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя. Воно здійснюється шляхом впровадження і забезпечення дотримання санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил та норм, здійснення комплексу спеціальних санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних заходів із організації державного санітарного нагляду. Порядок забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення визначається Законом України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”.
З охороною здоров’я безпосередньо пов’язана і фізична культура, що спрямована на зміцнення здоров’я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людей. Державна політика в цій галузі визначається Законом України “Про фізичну культуру і спорт”.