1. Кримінальне процесуальне законодавство України та сфера його дії в просторі, часі та за колом осіб. Завдання кримінального провадження.

Стаття 1 КПК. Кримінальне процесуальне законодавство України

  1. Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.
  2. Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.

Довідково: Кримінальне провадження – це досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (п. 10 ст. З КПК). Відповідно до статті 1 ЗУ “Цю державний кордон” територією України є суша, води, надра, повітряний простір, що обмежені лінією та вертикальною поверхнею, яка проходить по цій лінії, і є державним кордоном України.

Кримінальне процесуальне законодавство України – це сукупність правових норм, що регулюють порядок кримінального провадження і спрямовані на гарантування виконання завдань кримінального судочинства. До джерел кримінального процесуального законодавства України належать: 1) Конституція України, яка має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Конституція України встановлює концептуальні положення кримінального провадження, закріплює його засади, окреслює пріоритетні групи суспільних відносин, що підлягають правовому захисту та охороні з боку держави; 2) Кримінальний процесуальний кодекс України – систематизоване зведення кримінальних процесуальних норм, які регулюють порядок досудового розслідування та судового провадження. У випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади такого провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК (ч. б ст. 9 КПК); 3) інші закони України (“Про судоустрій і статус суддів”, “Про прокуратуру”, “Про судову експертизу”, “Про оперативно-розшукову діяльність”, “Про національну поліцію”, “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” тощо). Згідно з ч. 3 ст. 9 КПК, закони, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати КПК. При здійсненні такого провадження не може застосовуватися закон, який суперечить КПК; 4) міжнародні договори з питань правової допомоги в кримінальних провадженнях, учасником яких є Україна, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах – Закон про ратифікацію від 16.01.1998; Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах – Закон про приєднання від 22.09.1995; Європейська конвенція про видачу правопорушників – Закон про ратифікацію від 16.01.1998; Конвенція про передачу засуджених осіб – Закон про приєднання від 22.09.1995; Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків – Закон про ратифікацію від 26.09.2002; Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом – Закон про ратифікацію від 17.12.1997; договір між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах – Закон про ратифікацію від 10.02.2000 тощо). У разі якщо норми КПК суперечать міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана ВР України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України (ч. 4 ст. 9 КПК).

Для застосування кримінального процесуального законодавства важливе значення мають рішення Конституційного Суду України, які визнають такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) повністю чи в окремій частині, закони, які регламентують порядок діяльності органів досудового розслідування, прокурора, суду. У рішеннях КСУ також дається офіційне тлумачення окремих норм, що регулюють кримінальну процесуальну діяльність.

У зв’язку з членством України в Раді Європи врегульовано питання про значення рішень ЄСПЛ для кримінальної процесуальної діяльності. Відповідно до статті 46 “Обов’язкова сила судових рішень та їх виконання” розділ ІІ “Європейський суд з прав людини” Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, держави, які ратифікують цю Конвенцію, зобов’язані “виконувати остаточне рішення Суду у будь-якій справі, в якій вони є сторонами”. У статті 17 Закону України від 23.02.2006 “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” вказано, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. У частині 5 статті 9 КПК зазначено, що кримінальне процесуальне законодавство застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ.

Стаття 4 КПК. Дія Кодексу в просторі

  1. Кримінальне провадження на території України здійснюється з підстав та в порядку, передбачених цим Кодексом, незалежно від місця вчинення кримінального правопорушення.
  2. Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується також при здійсненні провадження щодо кримінальних правопорушень, вчинених на території дипломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні.
  3. Якщо міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено поширення юрисдикції України на особовий склад Збройних Сил України, який перебуває на території іншої держави, то провадження щодо кримінальних правопорушень, вчинених на території іншої держави стосовно особи з такого особового складу, здійснюється в порядку, передбаченому цим Кодексом.
  4. При виконанні на території України окремих процесуальних дій за запитом (дорученням) компетентних органів іноземних держав у рамках міжнародного співробітництва застосовуються положення цього Кодексу. На прохання компетентного органу іноземної держави під час виконання на території України таких процесуальних дій може застосовуватися процесуальне законодавство іноземної держави, якщо це передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, а за відсутності такого міжнародного договору України – за умови, що дане прохання не суперечить законодавству України.

Довідково: Досудове розслідування і судове провадження на території України здійснюються з підстав та в порядку, передбачених КПК, незалежно від місця вчинення кримінального правопорушення.

До складу території України, відповідно до її законодавства та міжнародних договорів, належать: 1) суходіл у межах державних кордонів, у тому числі острови у відкритому морі, що належать Україні (наприклад, острів Зміїний у Чорному морі); 2) внутрішні територіальні води; 3) надра в межах кордонів України, у тому числі надра під територіальним морем (на глибині, яка є доступною для геологічного освоєння); 4) повітряний простір над суходолом та водним простором, у тому числі над територіальним морем, у межах державних кордонів; 5) територіальне море – смуга прибережних морських вод завширшки до 12 морських миль, що відлічуються від лінії найбільшого відливу як на материку, так і на островах, які належать Україні (одна морська миля -1853 метри); 6) континентальний шельф України (дно та надра під територіальним морем), у тому числі континентальний шельф островів, які належать Україні. Також до території України прирівнюються певні об’єкти, які перебувають під її суверенітетом; 7) військові кораблі чи шлюпки, що ходять під прапором України, незалежно від того, знаходяться вони у відкритому морі, у територіальних водах іншої держави чи іноземному порту; 8) військові повітряні об’єкти, що знаходяться в будь-якому місці за межами повітряного простору України; 9) невійськові кораблі чи шлюпки, що приписані до портів на території України та ходять під прапором України у відкритому морі. Особливий правовий режим мають території дипломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном. На них діє принцип імунітету території, який означає заборону здійснення на цій території слідчих та інших процесуальних дій без дозволу керівника дипломатичного представництва чи консульської установи.

Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується при здійсненні провадження щодо кримінальних правопорушень, вчинених на: території дипломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном; повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні. Згідно із загальноприйнятими нормами та традиціями міжнародного права юрисдикція держави поширюється на: пасажирські, вантажні та інші цивільні судна, що перебувають під прапором (розпізнавальним знаком) у відкритому водному просторі; на військові кораблі та військові повітряні судна незалежно від того, знаходяться вони у відкритому водному (повітряному) просторі або у територіальних водах (повітряному просторі) іншої держави.

Порядок, передбачений КПК, застосовується також при здійсненні провадження щодо кримінальних правопорушень, вчинених на території іншої держави стосовно особи особового складу Збройних Сил України, якщо міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВР України, передбачено поширення юрисдикції України на цей особовий склад. Відповідно до п. 23 ч. 1 ст. 85 Конституції України схвалення рішення про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави належить до повноважень ВР України. Наприклад, 5.07.2012 парламент прийняв Закон “Про схвалення рішення Президента України щодо направлення миротворчого контингенту для участі України в місії ООН зі стабілізації у Демократичній Республіці Конго”.

При виконанні на території України окремих процесуальних дій за запитом (дорученням) компетентних органів іноземних держав у рамках міжнародного співробітництва застосовується кримінальне процесуальне законодавство України. Порядок його виконання регулюється ст. 558 КПК. Однак на прохання компетентного органу іноземної держави під час виконання на території України таких процесуальних дій може застосовуватися процесуальне законодавство іноземної держави, якщо це передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана ВР України. Якщо такий договір відсутній, задоволення прохання про таке застосування можливе в тому випадку, коли дане прохання не суперечить законодавству України. При цьому, згідно зі ст. 563 КПК, представник компетентного органу іноземної держави, дозвіл на присутність якого надано відповідно до вимог КПК, не має права самостійно проводити на території України будь-які процесуальні дії. У разі присутності під час проведення процесуальних дій такі представники повинні дотримуватися законів України. Вони мають право спостерігати за проведенням процесуальних дій та вносити зауваження та пропозиції щодо їх проведення, з дозволу слідчого, прокурора або суду ставити запитання, а також робити записи, у тому числі із застосуванням технічних засобів.

Стаття 5 КПК. Дія Кодексу в часі

  1. Процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.
  2. Допустимість доказів визначається положеннями цього Кодексу, які були чинними на момент їх отримання.

Довідково: Згідно з ч. 5 ст. 94 Конституції України закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Кримінальний процесуальний кодекс України був прийнятий Верховною Радою України 13.04.2012. Як зазначено у його Прикінцевих положеннях, він вступає в силу через шість місяців з дня його опублікування. Повний текст Кодексу був опублікований в офіційному виданні – газеті “Голос України” 19.05.2012. Оскільки строк, який обчислюється місяцями, завершується у відповідне число останнього місяця (19.11.2012), то днем набрання чинності цим Кодексом є 20.112012. Таким чином, з цієї дати всі процесуальні дії в кримінальному провадженні проводяться, а процесуальні рішення ухвалюються згідно з правилами цього Кодексу, якщо ним не встановлено іншого. Це положення має важливе практичне значення, оскільки процесуальна дія може початися раніше введення в дію КПК і продовжуватись під час його дії. В такому випадку виникне питання про те, за яким законом необхідно (раніше чинним чи новим) продовжувати виконання дії і ухвалювати процесуальні рішення, якщо він по-іншому врегульовує процесуальні відносини. Загальне правило, вироблене процесуальною доктриною і сприйняте законодавцем, таке: раніше чинний закон перестає застосовуватись у кримінальному провадженні після набрання чинності новим законом. На відміну від кримінального (матеріального) закону, новий кримінальний процесуальний закон не має зворотної дії навіть у тих випадках, коли його правила є більш сприятливі для учасників кримінального провадження. Повернення процесу (процесуальних дій) неможливе. Проте в новому законі (чи в законі про введення його в дію) можуть бути встановлені винятки з цього правила. Такі винятки передбачені і Перехідними положеннями (Розділ XI) коментованого Кодексу. Так, ч. 7 Перехідних положень передбачено, що слідчі та процесуальні дії, розпочаті до дня набрання чинності КПК, завершуються у порядку, який діяв до набрання ним чинності (див. частини 1, 5, 6, 8, 9, 11, 13-17 Перехідних положень). Конституція України встановлює норму (ч. З ст. 22), згідно з якою при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. У випадку ж, коли новим КПК права і свободи учасників кримінального провадження у порівнянні з раніше чинним кодексом розширені, вони забезпечуються і при вчиненні процесуальних дій на підставі раніше чинного кодексу, тобто мають зворотну силу.

Норми КПК діють до їх зміни чи скасування новим законом. Норми, які діють лише протягом строку, зазначеному в Кодексі, – до завершення цього строку. Завершення строку обумовлюється як часовими межами, так і настанням певних обставин чи подій. Так, Прикінцевими положеннями КПК передбачено, що норми, які регулюють провадження щодо кримінальних проступків, вводяться в дію лише одночасно з набранням чинності Законом про кримінальні проступки; підслідність кримінальних правопорушень слідчим Державного бюро розслідувань України визначена Кодексом днем початку діяльності цього органу досудового розслідування, який має бути створений не пізніше п’яти років з дня набрання чинності КПК. До цього часу продовжена і діяльність слідчих органів прокуратури.

Частина 2 коментованої статті закріплює правило, за яким допустимість доказів (одна з властивостей, ознак доказу у кримінальному провадженні) визначається КПК, тобто його нормативними положеннями на момент отримання доказів. Якщо докази у кримінальному провадженні були одержані за правилами раніше чинного кримінально процесуального закону, то з набранням чинності КПК вони допускаються для встановлення обставин та обґрунтування ухвалених у провадженні рішень лише за умови, що вони відповідають вимогам допустимості, встановлених КПК. Це правило коментованої статті обумовлене тим, що КПК істотно підвищив (на основі європейських стандартів) вимоги щодо допустимості доказів у кримінальному провадженні (див. коментар до ст.ст. 86-89 КПК).

Правові позиції Конституційного Суду України щодо кримінального провадження, сформульовані ним у своїх рішеннях, зберігають свою силу і для чинного Кодексу. Роз’яснення Пленуму Верховного Суду України та Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ застосовуються в частині, що не суперечить КПК.

Стаття 6 КПК. Дія Кодексу за колом осіб

  1. Кримінальне провадження за правилами цього Кодексу здійснюється щодо будь-якої особи, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Особливості кримінального провадження щодо окремої категорії осіб визначаються главою 37 цього Кодексу.

  1. Кримінальне провадження щодо особи, яка користується дипломатичним імунітетом, може здійснюватися за правилами цього Кодексу лише за згодою такої особи або за згодою компетентного органу держави (міжнародної організації), яку представляє така особа, у порядку, передбаченому законодавством України та міжнародними договорами України.

Частина 1 коментованої статті встановлює норму, згідно з якою кримінальне провадження за правилами КПК здійснюється на території України щодо будь-якої особи, яка вчинила кримінальне правопорушення; її громадянин, громадянин іншої держави чи особа без громадянства – за деякими винятками.

Довідково: Підстави набуття і припинення громадянства України встановлені Законом “Про громадянство України” від 18.01.2001. В Україні визнається за її громадянами лише єдине громадянство – України (ст. 4 Конституції України). Цим самим Законом визначені й громадяни інших держав (іноземці) та особи без громадянства. Громадянином іншої держави вважається особа, яка має громадянство (підданство) іншої держави чи держав і не має громадянства України. Згідно із Законом України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 22.09.2011 іноземці, які вчинили злочини, несуть відповідальність на загальних підставах. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або кількох держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України (п. 1 ст. 2 Закону) допоки це громадянство за ним зберігається. Відповідно й іноземець, який набув громадянства України, у відносинах з нею визнається лише громадянином України. Особа без громадянства (апатрид) – фізична особа, яка проживає (надано притулок) чи перебуває в Україні, втративши громадянство іншої держави (держав), і не набула громадянства України. Положення ч. 1 коментованої статті ґрунтується на ст. 26 Конституції України, відповідно до якої іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Загальне правило про те, що кримінальне провадження щодо будь-якої особи здійснюється за правилами КПК, має і деякі винятки. Вони стосуються певних категорій осіб, визначених як самим Кодексом, так і міжнародно-правовими актами. Зокрема, главою 37 коментованого Кодексу встановлені особливості кримінального провадження щодо окремої категорії осіб, які виконують важливі державні функції. Ці особливості ґрунтуються як на нормах Конституції України (ч. З ст. 80, ч. 2 ст. 126), так і на законах України, які регулюють їх діяльність, визначають їх правовий статус (див. коментар до ст. 480 КПК). Особливості стосуються, зокрема, повідомлення їх про підозру, притягнення до кримінальної відповідальності, затримання й обрання запобіжного заходу тощо. Вони є додатковими процесуальними гарантіями, які забезпечують виконання ними своїх функцій.

Особливий порядок кримінального провадження застосовується стосовно: 1) народного депутата України; 2) судді КСУ, професійного судді, а також присяжного і народного засідателя на час здійснення ними правосуддя; 3) кандидата у Президенти України; 4) Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; 5) Голови Рахункової палати, його першого заступника, заступника головного контролера та секретаря Рахункової палати; 6) депутата місцевої ради; 7) адвоката; 8) Генерального прокурора України, його заступника.

Виняток із загального правила про кримінальне провадження за правилами КПК щодо будь-якої особи становить також іноземні громадяни, які відповідно до загальновизнаних міжнародних правил та договорів України з іншими державами наділені дипломатичним імунітетом (недоторканністю) і не дають особистої згоди, або відсутня згода держави чи міжнародної організації, яких вони представляють, на кримінальне провадження щодо них за правилами КПК. До таких осіб належать співробітники дипломатичних представництв та консульських установ, перелічених у Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18.04.1961, Віденській конвенції про консульські зносини від 24.04.1963, Положенні про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженому Указом Президента України від 10.06.1993. Дипломатичним імунітетом можуть користуватись й інші особи (посадові особи ООН, співробітники міжнародних організацій, керівники іноземних держав та урядів, міністри іноземних справ, члени їх сімей, члени урядових делегацій та спеціальних місій). При цьому необхідно мати на увазі, що дипломатичний імунітет поділяється на повний і обмежений. Повний імунітет звільняє особу від кримінального провадження в Україні, в той час як обмежений поширюється лише на діяльність, пов’язану з виконанням службових функцій. Тому у випадку виникнення питання про те, чи користується іноземний громадянин дипломатичним імунітетом (недоторканністю) і в якому обсязі, необхідно звертатись до міжнародно-правових актів, визнаних Україною, внутрішніх нормативних актів, які регулюють ці питання, та міжнародних договорів, укладених Україною з іншими державами. Бажано також звернутись у таких випадках за консультацією до Міністерства закордонних справ України.

Стаття 2 КПК. Завдання кримінального провадження

  1. Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Довідково: Кримінальне провадження (провадження в кримінальній справі), його зміст становлять діяльність органів держави, а саме: органів дізнання, досудового слідства, прокурора і суду, на які і покладаються виконання його завдань. Попри те, що ця діяльність охоплює також діяльність ще й інших учасників провадження – його суб’єктів, визначені кримінальним процесуальним законом завдання провадження в кримінальних справах покладаються саме на перелічені органи, оскільки держава відповідає перед людиною за свою діяльність, тобто діяльність своїх органів, а утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. З Конституції України).

До завдань кримінального провадження коментована стаття відносить насамперед захист особи, суспільства і держави від кримінальних правопорушень. Оскільки кримінальним правопорушенням можуть бути порушені права і свободи фізичної особи, права особи юридичної (різних її організаційних форм), в результаті чого їм буде завдана шкода у різних видах її прояву, то держава в особі уповноважених нею органів зобов’язана їх захистити. Власне, захист від кримінальних правопорушень, пов’язаних з посяганням на життя і здоров’я, особисту свободу, честь і гідність, майно, інші права та законні інтереси людини і громадянина, на майнові чи особисті немайнові (ділова репутація) права та інтереси юридичних осіб всіх форм власності, а також на інтереси суспільства й держави і становить зміст провадження у кримінальних справах. При цьому варто наголосити на тому, що коментована стаття завданням кримінального провадження визначає захист не лише інтересів фізичних і юридичних осіб, а й інтересів публічних суспільства і держави, якщо кримінальне правопорушення посягало на них. Коментована стаття до завдань кримінального провадження відносить охорону прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження. Крім суб’єктів, які ведуть провадження в кримінальних справах, у його сферу залучаються й інші суб’єкти (п. 25 ст. З КПК та коментар до неї). Всі вони виконують свою роль і призначення у провадженні, для чого наділяються кримінальним процесуальним законом правами і виконують покладені на них процесуальні обов’язки. Забезпечення органами, які ведуть кримінальне провадження, належної реалізації їхніх прав і законних інтересів, відновлення їх у випадку порушення є наступним невід’ємним завданням кримінального провадження. Тож, якщо першим завданням кримінального провадження визначено захист прав і законних інтересів суб’єктів, які потерпіли від кримінального правопорушення, то не менш важливим його завданням є й охорона прав, свобод і законних інтересів інших суб’єктів провадження і, насамперед, підозрюваного чи обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, а у випадку їх безпідставного порушення – захист шляхом відновлення в правах. Європейський суд з прав людини зазначив, “що основне призначення процесуальних норм – захистити обвинуваченого від будь-яких проявів зловживання владою” (“Коем проти Бельгії” (2000). У разі встановлення і підтвердження відповідним процесуальним актом (постановою про закриття кримінального провадження, виправдувальним вироком), що особа була необґрунтовано піддана кримінальному переслідуванню, затримана чи взята під варту, піддана іншим заходам процесуального примусу, вона підлягає захисту за допомогою реабілітації, а порушені її особисті чи майнові права мають бути відновлені (ст. 130 КПК та коментар до неї).

Завданням кримінального провадження ст. 2 КПК визначає також забезпечення швидкого, повного й неупередженого розслідування і судового розгляду кримінальних правопорушень. Це триєдине завдання кримінального провадження забезпечує реалізацію засади (принципу) невідворотності відповідальності за вчинення правопорушення. Вимога швидкого досудового розслідування кримінального правопорушення означає, що обставини його вчинення, особа, яка його вчинила, а також наслідки правопорушення мають бути встановлені за допомогою кримінальних процесуальних засобів повністю органами досудового розслідування у якомога стислий строк, без невиправданої затримки, але у будь-якому разі не пізніше граничного строку, визначеного для розслідування у формі дізнання кримінального проступку та злочину у формі досудового слідства (ст. 219 КПК та коментар до неї).

Завдання швидкого не лише досудового розслідування, а й судового розгляду і вирішення кримінальної справи також сприяє ефективності правового впливу, наближаючи час реалізації кримінальної відповідальності до часу вчинення кримінального правопорушення. Розгляд обвинувачення в суді в найкоротший строк або на його припинення шляхом закриття провадження є правом обвинуваченого. Тому провадження досудового розслідування, судовий розгляд і вирішення кримінальної справи мають бути проведені і завершені протягом розумного строку як загальної засади кримінального провадження (див. коментар до ст. 28 КПК).

Повне й неупереджене провадження як досудового розслідування, так і судового розгляду кримінальної справи означає, що органи досудового розслідування зобов’язані об’єктивно, неупереджено, без необґрунтованої підозри та обвинувального ухилу встановити за допомогою зібраних у встановленій процесуальній формі доказів всі обставини вчиненого кримінального правопорушення та осіб, які його вчинили (див. коментар до ст. 91 КПК). У випадку отримання під час проведення слідчої (розшукової) дії доказів, які можуть вказати на невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, слідчий, прокурор зобов’язані провести відповідну слідчу дію в повному обсязі і складені при цьому процесуальні документи долучити до матеріалів справи і надати їх судові у випадку звернення до нього з обвинувальним актом, клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності або клопотанням про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру (див. коментар до ст. 223 КПК). Обов’язок доказування всіх обставин вчиненого кримінального правопорушення покладається на сторону обвинувачення. Під час судового розгляду кримінальної справи головуючий суддя також зобов’язаний скеровувати розгляд на забезпечення з’ясування всіх обставин кримінального провадження (див. коментар до ст. 321 КПК) та перевірки їх за допомогою наявних у справі доказів, поданих сторонами, а також одержаних за допомогою судових дій (допитів, оглядів, проведення експертиз тощо). Неповнота судового розгляду є підставою для скасування або зміни судового рішення судом апеляційної інстанції (див. коментар до ст. 410 КПК).

Повне й неупереджене досудове розслідування і судовий розгляд кримінальної справи дає можливість забезпечити вирішення двоєдиного завдання кримінального провадження, а саме: 1) притягнення до кримінальної відповідальності кожного, хто вчинив кримінальне правопорушення, в міру своєї вини; 2) недопущення обвинувачення або засудження жодного невинуватого.

Захист особи, суспільства й держави та охорона прав, свобод і законних інтересів учасників провадження, а також необхідність швидкого, повного і неупередженого встановлення винних та всіх обставин вчиненого кримінального правопорушення вимагає вжиття органами, які ведуть провадження, у встановлених кримінальним процесуальним законом випадках та на визначених ним підставах застосування заходів забезпечення кримінального провадження (див. коментар до ст. 131 КПК), насамперед обмежувальних заходів та заходів процесуального примусу. Завданням кримінального провадження є такий спосіб дій органів, які його ведуть, щоб не допустити до жодної особи застосування необґрунтованих обмежень і процесуального примусу. Кримінальний процесуальний кодекс регламентує підстави, умови і порядок застосування таких заходів. У кримінальному провадженні застосовується дозвільний тип правового регулювання, згідно з яким органам і службовим особам, які ведуть провадження, дозволено вчиняти лише ті дії, що передбачені кримінальним процесуальним Законом. У випадку безпідставного (незаконного) застосування обмежень прав, свобод та інтересів осіб, які залучаються в сферу кримінального провадження, заходів процесуального примусу такі заходи скасовуються, а винні службові особи можуть притягатись до відповідальності, зокрема кримінальної: за завідомо незаконне затримання, привід або арешт (ст. 371 КК); примушування давати показання (ст. 373 КК); зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК).

Виконання завдань кримінального провадження може здійснюватися лише із застосуванням та дотриманням належної правової процедури. Належна правова процедура кримінального провадження – це встановлений кримінальним процесуальним законом (КПК) порядок дій органів, що ведуть провадження, та його учасників, реалізація ними своїх прав і обов’язків у визначених законом межах. Правова процедура є належною, коли вона ґрунтується на законі й є доступною як в інформаційному плані (ознайомлення учасників провадження з суттю відповідної процедури, їх правами і обов’язками під час її здійснення, результатами тощо), так і фактичному (можливість брати участь, звернутись за правовою допомогою до адвоката-захисника, спеціаліста тощо). Належна правова процедура включає в себе дотримання засад (принципів) кримінального провадження, процесуальних засобів і способів їх реалізації, процесуальних гарантій прав і свобод учасників кримінального провадження та прийняття законних, обґрунтованих і справедливих рішень. Визначені коментованою статтею завдання кримінального провадження є загальними для всіх його стадій (досудового розслідування, судового розгляду і вирішення справи, апеляційного і касаційного провадження, перегляду судових рішень у Верховному Суді України та за нововиявленими обставинами, виконання судових рішень) і порядків, зокрема особливих (розділ VI КПК), і реалізуються в комплексі вирішення завдань кожної зі стадій провадження.

Залишити коментар

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.