Без рубрики

ВСУ щодо скасування розпорядження, визнання недійсним державного акта на право власності на землю, повернення земельної ділянки, зобов’язання скасувати державну реєстрацію акта та внесення змін до державного земельного кадастру

Правова позиція, висловлена при розгляді справи № 6-523цс15

Відповідно до положень статей 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду; віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.
Згідно з пунктом «д» частини четвертої статті 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.
Відповідно до положень частини четвертої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час прийняття рішення про надання земельної ділянки у власність) лише на умовах оренди громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.
Отже, за змістом вищенаведених норм права на землі в межах двох кілометрів прибережних захисних смуг навколо морських заток і лиманів не можуть передаватись у власність громадян, оскільки це землі водного фонду України.
У разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об’єктів, збереження водних об’єктів повинно бути досягнуто шляхом урахування нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку, з урахуванням конкретної ситуації.

ПОСТАНОВА ВСУ від 1 липня 2015 року у справі № 6-523цс15

Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Очаківського міжрайонного екологічного прокурора Дніпровської екологічної прокуратури до Очаківської районної державної адміністрації Миколаївської області, ОСОБА_1, треті особи: Миколаївське обласне управління водних ресурсів, Очаківське міськрайонне управління юстиції в Миколаївській області, управління Держземагенства України в Очаківському районі Миколаївської області, про скасування розпорядження Очаківської районної державної адміністрації Миколаївської області, визнання недійсним державного акта на право власності на землю, повернення земельної ділянки, зобов’язання скасувати державну реєстрацію акта та внесення змін до державного земельного кадастру за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 30 грудня 2013 року, ухвали Апеляційного суду Миколаївської області від 13 березня 2014 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року,

в с т а н о в и л а :

У травні 2013 року Очаківський міжрайонний екологічний прокурор Дніпровської екологічної прокуратури (далі – прокурор) звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 8 квітня 2011 року розпорядженням Очаківської районної державної адміністрації (далі – Очаківська РДА) затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 37 особам, у тому числі ОСОБА_1, для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності в межах території Солончаківської сільської ради Очаківського району Миколаївської області. На підставі цього розпорядження ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку. Згодом у ході перевірки дотримання вимог земельного законодавства було виявлено, що під час передачі зазначеної земельної ділянки було порушено вимоги земельного та водного законодавства України щодо порядку передачі спірної земельної ділянки: земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги Дніпровсько-Бузького лиману та відноситься до земель водного фонду, а тому при вирішенні питання про передачу цієї земельної ділянки необхідно було змінити її цільове призначення та погодити питання з відповідними органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, до повноважень яких належить забезпечення погодження документації із землеустрою.
Прокурор просив визнати незаконним та скасувати вищезазначене розпорядження стосовно ОСОБА_1, визнати недійсним і скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку, повернути земельну ділянку в державну власність, зобов’язати Очаківське міськрайонне управління юстиції скасувати державну реєстрацію цього акта та зобов’язати управління Держземагенства України в Очаківському районі Миколаївської області внести зміни до державного земельного кадастру щодо власника спірної земельної ділянки.
Рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області
від 30 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 13 березня 2014 року, у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року постановлені у справі рішення залишено без змін.
У поданій 6 травня 2015 року до Верховного Суду України заяві
заступник Генерального прокурора України просить на підставі пункту 1 статті 355 ЦПК України скасувати ухвалені у справі судові рішення й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 87–89 Водного кодексу України (далі – ВК України), статей 58, 60, 61, 84 Земельного кодексу України (далі – ЗК України), пунктів 1, 4, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 (далі – Порядок № 486).
Крім того, заступник Генерального прокурора України зазначає, що суд касаційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин статті 19–21, 59 ЗК України, статті 3, 4 ВК України, статті 50–54 Закону України «Про землеустрій» та пункт 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434.
На підтвердження своїх доводів заступник Генерального прокурора України наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4, 11, 18 та 25 березня, від 1 та 10 квітня 2015 року.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора та представника відповідачки, перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Згідно з пунктом 1 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Суди під час розгляду справи встановили, що розпорядженням Очаківської РДА від 26 грудня 2002 року № 575 надано дозвіл 86 мешканцям Солончаківської сільської ради, у тому числі й ОСОБА_1, на розробку проектів відведення земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності в межах території Солончаківської сільської ради Очаківського району Миколаївської області загальною площею 104,56 га.
Розпорядженням Очаківської РДА від 8 квітня 2011 року передано у власність 37 громадянам згідно зі списком-додатком земельні ділянки загальною площею 47 га для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності в межах території Солончаківської сільської ради Очаківського району Миколаївської області, зокрема ОСОБА_1 надано у власність земельну ділянку площею S_1 га.
18 жовтня 2011 року на підставі зазначеного розпорядження ОСОБА_1 отримала державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею S_1 га з цільовим призначенням – для ведення особистого селянського господарства.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, керувався тим, що документація із землеустрою та будь-яка інша документація щодо встановлення межі прибережної захисної смуги Дніпровсько-Бузького лиману Чорного моря не виготовлялась, а відтак межі прибережної смуги на час прийняття розпорядження Очаківської РДА від 8 квітня 2011 року не були встановлені, і спірна земельна ділянка не була віднесена до земель водного фонду.
Проте в наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ суд касаційної інстанції керувався тим, що відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Отже, при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434.
Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 87–89 ВК України, статей 58, 60, 84 ЗК України, пунктів 1, 4, 5 Порядку № 486, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Відповідно до положень статей 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду; віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.
Статтею 4 ВК України, пунктом «б» частини першої статті 58 ЗК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що до земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів.
Крім того, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоч і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню водного фонду.
За положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) уздовж морів та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.
Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів установлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.
Розмір та межі прибережної захисної смуги вздовж морів та навколо морських заток і лиманів установлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів – з урахуванням містобудівної документації.
Крім того, за положеннями частини четвертої статті 88 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.
Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об’єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку з урахуванням конкретної ситуації.
Таким чином, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується окремий порядок надання та використання.
Згідно з пунктом «д» частини четвертої статті 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.
Відповідно до положень частини четвертої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час прийняття рішення про надання земельної ділянки у власність) лише на умовах оренди громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.
Отже, за змістом вищенаведених норм права на землі в межах двох кілометрів прибережних захисних смуг навколо морських заток і лиманів не можуть передаватись у власність громадян, оскільки це землі водного фонду України.
Суд касаційної інстанції, погодившись із висновком судів попередніх інстанцій про те, що у зв’язку з відсутністю проекту землеустрою про встановлення прибережної захисної смуги не доведено факту віднесення спірної земельної ділянки до земель водного фонду, не звернув уваги на те, що до земель водного фонду, щодо яких установлено заборону на передачу у власність, віднесені землі, які розташовані в межах двокілометрової зони від урізу води і які відповідно до норм земельного та водного законодавства є землями водного фонду й не можуть бути передані в приватну власність.
Крім того відповідно до пункту 5 Порядку № 486, розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно – технічної документації.
Згідно зі статтею 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок підлягають обов’язковій державній експертизі, зокрема проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок водного фонду, оздоровчого та рекреаційного призначення.
З огляду на системний аналіз положень вищенаведених норм законодавства при наданні в користування земельних ділянок навколо водних об’єктів у разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об’єктів, збереження водних об’єктів повинне здійснюватись шляхом урахування нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку № 486 з урахуванням конкретної ситуації.
Окрім того суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про те, що стаття 140 ЗК України містить вичерпний перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку без урахування того, що зазначена норма закону встановлює вичерпний перелік таких підстав лише в разі, коли набуття цього права в установленому законом порядку. Проте у випадку визнання незаконним рішення, згідно з яким набуто право власності на спірну земельну ділянку, посилання на норми статті 140 ЗК України не можна визнати правильним.
Щодо позовних вимог прокурора про зобов’язання Очаківського міськрайонного управління юстиції скасувати державну реєстрацію державного акта на право власності на земельну ділянку та зобов’язання управління Державного агентства земельних ресурсів України в Очаківському районі Миколаївської області внести зміни до державного земельного кадастру щодо зміни власника спірної земельної ділянки, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Відповідно до пункту 2 частини другої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Згідно із частинами шостою, сьомою статті 9 Закону України «Про Державний земельний кадастр» державний кадастровий реєстратор має доступ до всіх відомостей Державного земельного кадастру, самостійно приймає рішення про внесення відомостей до нього, надання таких відомостей, про відмову у здійсненні таких дій. Втручання будь-яких органів, посадових і службових осіб, громадян чи їх об’єднань у діяльність державного кадастрового реєстратора, пов’язану зі здійсненням державної реєстрації земельних ділянок, забороняється.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 16 ЦК України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів.
Заінтересована особа не позбавлена можливості звернутися до відповідних органів у порядку, передбаченому чинним законодавством, щодо скасування державної реєстрації державного акта на право власності на земельну ділянку та внесення змін до Державного земельного кадастру.
Проте слід зазначити, що ні Очаківськое міськрайонне управління юстиції, ні управління Держземагентства України в Очаківському районі Миколаївської області не були вказані прокурором як відповідачі, у такому процесуальному статусі вони не були залучені до участі у справі, що унеможливлює прийняття рішення про зобов’язання їх скасувати державну реєстрацію державного акта на право власності на земельну ділянку та внесення змін до Державного земельного кадастру щодо власника спірної земельної ділянки. Позовну заяву прокурора в цій частині слід залишити без розгляду на підставі пункту 8 частини першої статті 207 ЦПК України.
Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
Ураховуючи викладене, рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з постановленням нового рішення про задоволення позову прокурора в частині скасування розпорядження районної державної адміністрації, визнання недійсним державного акта на право власності на землю та повернення земельної ділянки.
Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.
Рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області
від 30 грудня 2013 року, ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області
від 13 березня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року скасувати.
Позовні вимоги Очаківського міжрайонного екологічного прокурора Дніпровської екологічної прокуратури задовольнити частково.
Визнати незаконним та скасувати розпорядження Очаківської районної державної адміністрації від 8 квітня 2011 року № 109 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадян України (37 осіб) для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності, не наданих у власність або користування в межах території Солончаківської сільської ради Очаківського району Миколаївської області» в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею S_1 га для ведення особистого селянського господарства та передачі її у власність ОСОБА_1.
Визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 18 жовтня 2011 року, виданий на ім’я ОСОБА_1, на земельну ділянку площею S_1 га в межах території Солончаківської сільської ради Очаківського району Миколаївської області.
Зобов’язати ОСОБА_1 повернути у державну власність земельну ділянку площею S_1 га в межах території Солончаківської сільської ради Очаківського району Миколаївської області.
Позовну заяву в частині зобов’язань щодо скасування державної реєстрації державного акта та внесення змін до Державного земельного кадастру залишити без розгляду.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Ю.Л. Сенін, Судді: Л.І. Григор’єва, В.І. Гуменюк, Н.П. Лященко, Л.І. Охрімчук, Я.М. Романюк, В.М. Сімоненко, А.Г. Ярема

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *