ВСУ про визнання договору фіктивним

Правова позиція у справі №6-116 цс14

Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивний правочин – це правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином. Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є не фіктивним, а удаваним ( ст. 235 ЦК України).

ПОСТАНОВА ВСУ  від 24 вересня 2014 року у справі № 6-116цс14

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г., Суддів: Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Сімоненко В.М.,
Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,  розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу ОСОБА_4, служба у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради, про визнання договору недійсним за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2014 року,

в с т а н о в и л а :
У травні 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу ОСОБА_4, служба у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради, про визнання договору недійсним. Позивачі зазначали, що 2 червня 2009 року уклали із відповідачкою договір дарування квартири АДРЕСА_1, який був нотаріально посвідчений. Позивачі просили визнати спірний договір фіктивним, оскільки вони фактично не мали наміру безоплатно передавати, а відповідачка приймати в дар спірну квартиру. Договір дарування укладався як забезпечення виконання боргових зобов’язань позивачів перед відповідачкою за договором позики від 3 червня 2009 року.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 12 листопада 2013 року у позові відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 21 січня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.
Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3.
У заяві про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_3 просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст. 234 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представників ОСОБА_3 – ОСОБА_5 та ОСОБА_6, представника приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу ОСОБА_4 – ОСОБА_7 та представника служби у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради ОСОБА_8, які взяли участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.
Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Судом встановлено, що 2 червня 2009 року між сторонами укладено договір дарування, за яким ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зобов’язувались передати у майбутньому безоплатно у власність ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1, який посвідчено приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу ОСОБА_4 2 червня 2009 року та зареєстровано в реєстрі за номером НОМЕР_1.
Згідно із п. 9 спірного договору сторони домовились, що під передачею квартири слід вважати символічну передачу речі. Передача дарувальниками обдарованій та прийняття обдарованою від дарувальників ключів від квартири, технічного паспорта відбудеться в термін до 2 квітня 2010 року та свідчитиме про те, що передача речі відбулась.
3 червня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір позики, за яким ОСОБА_1 позичила у ОСОБА_3 гроші в розмірі 14 200 євро із зобов’язанням повернути кошти до 3 квітня 2010 року.
У квітні 2010 року ОСОБА_3 зареєструвала в органах БТІ право власності на спірну квартиру.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 20 жовтня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 16 травня 2013 року, стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики в розмірі 14 200 євро та 3-х відсотків річних.
Таким чином судом встановлено, що у позивачів існували боргові зобов’язання перед відповідачкою.
Після укладення договору дарування позивачі квартиру не звільнили, не передали ключі та технічний паспорт, у зв’язку із відсутністю іншого житла продовжували проживати в спірній квартирі, самостійно оплачували витрати на її утримання.
Оцінивши зібрані у справі докази апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку, що договір дарування був укладений з метою забезпечення виконання договору позики, а тому спірний договір є фіктивним.
Встановивши такі фактичні обставини, апеляційний суд задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним.
Натомість в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 червня 2012 року, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. 234 ЦК України посилається заявниця, касаційний суд вказав, що в разі, якщо правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, якій вони насправді вчинили, такий правочин є не фіктивним, а удаваним і до нього слід застосовувати ті правила, які регулюють правочин, який сторони насправді вчинили.
Отже касаційним судом допущено неоднакове застосування однієї і тієї самої норми матеріального права.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні ст. 234 ЦК України Верховний Суд України виходить із такого.
Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивний правочин – це правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином. Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є не фіктивним, а удаваним (ст. 235 ЦК України).
Суд на зазначене уваги не звернув та встановивши, що під договором дарування сторони фактично приховали договір застави, укладений з метою забезпечення повернення ОСОБА_3 позичених у ОСОБА_1,_2 14 200 євро, помилково визнав спірний договір фіктивним.
Таким чином, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одну і ту саму норму матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до ст. 360-4 ЦПК України його слід скасувати і передати справу на новий касаційний розгляд.
Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково.
Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2014 року скасувати, передати справу на новий касаційний розгляд.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

Головуючий А.Г. Ярема, Судді: В.І. Гуменюк, Н.П. Лященко, Л.І. Охрімчук, М.В. Патрюк, Я.М. Романюк, Ю.Л. Сенін, В.М. Сімоненко

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *