ВСУ про виселення з гуртожитку

Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-191цс15

Згідно із частинами другою, третьою статті 132 ЖК УРСР працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв’язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.
У справі, що переглядається, апеляційний суд установив, що на час вселення відповідачів у будівлю на підставі клопотання командира військової частини, будинок не мав статусу гуртожитку, він використовувався як готель для військовослужбовців, відповідачі були прописані за адресою будинку і проживають у ньому з 1993 року.
За таких обставин суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність підстав, передбачених статтею 132 ЖК УРСР, для виселення відповідачів, які вселилися до житлового приміщення ще до набуття будинком, у якому воно розташовано, статусу гуртожитку.

ПОСТАНОВА ВСУ від 24 червня 2015 року 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М.,  розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Полтавського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах Міністерства оборони України і Квартирно-експлуатаційного відділу м. Полтави Міністерства оборони України до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про виселення з гуртожитку за заявою Квартирно-експлуатаційного відділу м. Полтави Міністерства оборони України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2014 року,

в с т а н о в и л а :

У червні 2014 року Полтавський прокурор з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що у 1993 році ОСОБА_3 у зв’язку з проходженням ним військової служби на підставі дозволу командира військової частини було надано кімнату АДРЕСА_1. У 2001 році ОСОБА_3 та ОСОБА_1 розірвали шлюб і він виселився з гуртожитку, на даний час у кімнаті залишились проживати ОСОБА_1 та її син ОСОБА_2. Гуртожиток перебуває на балансі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Полтави Міністерства оборони України (далі – КЕВ м. Полтави), відповідачі у військовій частині чи інших підрозділах Полтавського гарнізону не працюють, а тому вони не мають правових підстав для проживання в ньому.
Прокурор просив суд виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із займаного приміщення без надання іншого житлового приміщення.
Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 18 серпня 2014 року позов задоволено, постановлено виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з кімнати АДРЕСА_1, без надання іншого жилого приміщення.
Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 1 жовтня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження в справі за касаційною скаргою прокурора на підставі пункту 5 частини першої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).
У поданій до Верховного Суду України заяві КЕВ м. Полтави
просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2014 року й ухвалити нове судове рішення, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 127 – 132 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208 (далі – Примірне положення).
На підтвердження своїх доводів КЕВ м. Полтави наводить ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2014 року.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 6 квітня 2015 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.
Відповідно до вимог пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» справа розглядається в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав.
Згідно зі статтею 355 ЦПК України (у редакції Закону від 7 липня 2010 року) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:
1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;
2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.
Судами під час розгляду справи встановлено, що у 1993 році відповідачка ОСОБА_1 вселилась у кімнату АДРЕСА_1 як член сім’ї військовослужбовця ОСОБА_3, який проходив військову службу у військовій частині А-2673. У 1994 році в подружжя народився син ОСОБА_2. Будинок перебуває на балансі КЕВ м. Полтави. ОСОБА_1 зареєстрована за вказаною адресою з серпня 1993 року. Після розірвання шлюбу 3 листопада 2001 року ОСОБА_3 виселився зі спірної кімнати. Згодом, ОСОБА_1 була прийнята на роботу за сумісництвом на посаду лікаря медичного пункту військової частини А-3990.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відповідачі вселилися в спірну кімнату як члени сім’ї військовослужбовця ОСОБА_3, останній розірвав шлюб із ОСОБА_1 й виселився зі спірної кімнати, а тому відповідачі втратили право користування зазначеним житлом. Той факт, що ОСОБА_1 працевлаштувалась у військову частину А-3990 не дає їй підстав для користування житлом у гуртожитку.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що на час вселення відповідачів у кімнату, будинок не мав статусу гуртожитку, а використовувався як готель Міністерства оборони України, кімнати в якому надавались для заселення військовослужбовців, які потребували покращення житлових умов, на підставі розпорядження командира військової частини. Статус гуртожитку зазначеній будівлі було присвоєно лише в 2006 році згідно з рішенням органу місцевого самоврядування, проте будинок у порядку, визначеному законодавством, як гуртожиток не зареєстрований. Оскільки на час вселення відповідачів у будинок він не мав статусу гуртожитку, то на спірні правовідносини не поширюються положення статей 128, 129 ЖК УРСР.
Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2014 року суд касаційної інстанції, постановляючи ухвалу в справі про виселення з указаного будинку інших громадян, виходив з того, що ордер, який відповідно до статті 129 ЖК УРСР є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу, не видавався, а тому особи без достатніх правових підстав проживають у жилому приміщенні й підлягають виселенню.
Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 128 –130 ЖК УРСР.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції наведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Відповідно до статті 127 ЖК УРСР, пункту 2 Примірного положення гуртожитки призначаються лише для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період їх роботи або навчання. Під гуртожитки надаються спеціально спорудженні або переобладнані з цією метою жилі приміщення. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.
Згідно із частиною другою статті 128, статті 129 ЖК Української РСР, частини першої пункту 10 Примірного положення на підставі спільного рішення адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.
Згідно із частинами другою, третьою статті 132 ЖК УРСР працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв’язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.
У справі, що переглядається, апеляційний суд установив, що на час вселення відповідачів у будівлю на підставі клопотання командира військової частини, будинок не мав статусу гуртожитку, він використовувався як готель для військовослужбовців, відповідачі були прописані за адресою будинку і проживають у ньому з 1993 року.
За таких обставин суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність підстав, передбачених статтею 132 ЖК УРСР, для виселення відповідачів, які вселилися до житлового приміщення ще до набуття будинком, у якому воно розташовано, статусу гуртожитку.
Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, а норми права у рішенні застосовані правильно.
Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви Квартирно-експлуатаційного відділу м. Полтави Міністерства оборони України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2014 року відмовити.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий А.Г. Ярема, Судді: Л.І. Григор’єва Л.І., Охрімчук, В.І. Гуменюк Я.М., Романюк, Н.П. Лященко Ю.Л., Сенін, В.М. Сімоненко

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *