ВСУ про відшкодування шкоди за договором про виплату винагороди

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-530 цс15)

Відповідно до статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю.
Частина друга статті 3 КЗпП України передбачає можливість установлення особливостей праці, тобто особливостей правового регулювання певних трудових відносин, надаючи окремим підприємствам, установам, організаціям право регулювати трудові відносини їхніми статутами, положеннями.
Надавши це право КЗпП України, у статті 9 закріплює норму, якою забороняє підприємству, установі, організації уводити до своїх внутрішніх нормативних актів умови, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством про працю, в тому числі щодо оплати праці окремих категорій працівників, які визначаються відповідним законодавством та статутами підприємств, установ, організацій.
Аналогічні гарантії передбачені у статті 22 Закону України «Про оплату праці».
Питання про наслідки відступу від положень трудового законодавства при укладенні договорів про працю вичерпно вирішено у статті 9 КЗпП України, яка імперативно кваліфікує такі умови недійсними без необхідності визнання їх такими в судовому порядку.
Разом з тим у частині першій статті 91 КЗпП України встановлюється право підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників.
Аналіз норми статті 9 КЗпП України разом з нормами статті 91, 44 цього Кодексу та іншими положеннями законодавства (статті 58, 62 Закону України «Про акціонерні товариства», статті 39 Закону України «Про банки і банківську діяльність») дає підстави для висновку про те, що встановлення підприємством, установою, організацією в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів у трудових договорах чи інших угодах додаткових, порівняно із законодавством, трудових чи соціально-побутових пільг для працівників, тобто які покращують їх становище, не може бути приводом для визнання таких умов недійсними.
Враховуючи, що відповідно до статті 21 КЗпП України предметом трудового договору (контракту) є праця (трудова функція) особи, яка є об’єктом саме трудових правовідносин, які повною мірою врегульовані трудовим законодавством (зокрема статтями 3, 7, 9, 91 , 44 КЗпП України) положення ЦК України щодо умов дійсності правочину та правових наслідків недійсності правочину не підлягають застосуванню для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв’язку з укладенням трудового договору (контракту).
Установивши наявність між сторонами договору трудових правовідносин, які регулюються нормами трудового й спеціального законодавства, та факт укладення цього договору саме у зв’язку з існуванням трудових правовідносин, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що укладений договір не є правочином у розумінні статті 202 ЦК України, на який поширюються передбачені нормами статей 203, 215 цього Кодексу загальні вимоги щодо чинності правочину та який може бути визнаний недійсним із передбачених ЦК України підстав із застосуванням наслідків недійсності правочину.

Суддя Верховного Суду України Л.І. Григор’єва

ПОСТАНОВА ВСУ від 24 червня 2015 року 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Григор’євої Л.І., суддів: Гуменюка В.І.,  Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Романюка Я.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства “Діамантбанк” до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору недійним, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, публічного акціонерного товариства “Діамантбанк” про відшкодування збитків за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року,

в с т а н о в и л а:
У червні 2014 року публічне акціонерне товариство “Діамантбанк” (далі – ПАТ “Діамантбанк”) звернулося до суду із зазначеним позовом та з урахуванням змін просило визнати недійсним договір про виплату винагороди від 12 липня 2013 року, укладений від імені ПАТ “Діамантбанк” головою спостережної ради ПАТ “Діамантбанк” ОСОБА_1 з ОСОБА_2, та стягнути судові витрати у справі.
ПАТ “Діамантбанк” указувало, що укладений 12 липня 2013 року ПАТ “Діамантбанк” з ОСОБА_2 договір про виплату винагороди суперечить нормам чинного законодавства, оскільки укладений особою, яка не мала достатнього обсягу цивільної дієздатності для його вчинення, під впливом помилки й обману, у зв’язку із чим було штучно створено безпідставні зобов’язання позивача перед ОСОБА_2. Посилаючись на викладене, ПАТ “Діамантбанк” просило задовольнити позов на підставі статей 203, 215, 229, 230 ЦК України.
У липні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ “Діамантбанк” та ОСОБА_2, в якому зазначав, що оскаржуваний договір про виплату винагороди від 12 липня 2013 року був укладений під впливом обману. Оскільки він особисто виплатив ОСОБА_2 власні грошові кошти у розмірі 12 млн грн на виконання цього договору, позивач просив на підставі статті 230 ЦК України стягнути з ПАТ “Діамантбанк” та ОСОБА_2 на його користь завдані збитки в подвійному розмірі – в сумі 24 млн грн та судові витрати, пов’язані з розглядом справи.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 11 липня 2014 року позов ПАТ “Діамантбанк” задоволено. Визнано недійсним договір про виплату винагороди від 12 липня 2013 року, укладений між ПАТ “Діамантбанк” та ОСОБА_2
Позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 12 млн грн.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 23 жовтня 2014 року рішення районного суду скасовано, в задоволенні позову ПАТ “Діамантбанк” та ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 23 жовтня 2014 року в частині відмови в задоволенні позову ПАТ “Діамантбанк” до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору недійсним скасовано, залишено в силі в цій частині рішення Печерського районного суду м. Києва від 11 липня 2014 року. В іншій частині рішення Апеляційного суду м. Києва від 23 жовтня 2014 року залишено без змін.
У поданій 5 травня 2015 року до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року ОСОБА_2 порушує питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та прийняття нової постанови про залишення в силі рішення Апеляційного суду м. Києва з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦПК України).
Для прикладу наявності зазначеної підстави заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 листопада 2012 року, 14 травня 2014 року, 31 жовтня 2012 року та на рішення Верховного Суду України від 8 вересня 2010 року, в яких, на його думку, по-іншому ніж в оскаржуваному рішенні застосовані зазначені норми права.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що на підставі рішення спостережної ради ПАТ “Діамантбанк”, викладеного у протоколі від 1 лютого 2006 року НОМЕР_1, телеграми Головного управління Національного банку України по м. Києву і Київській області від 15 березня 2006 року НОМЕР_2, наказу ПАТ “Діамантбанк” від 15 березня 2006 року НОМЕР_3 ОСОБА_2 з 16 березня 2006 року призначений на посаду голови правління ПАТ “Діамантбанк”.
Рішенням спостережної ради ПАТ “Діамантбанк”, викладеним у протоколі від 12 липня 2013 року НОМЕР_4, задоволено заяву ОСОБА_2 від 11 липня 2013 року про звільнення його з посади голови правління за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України).
Цього ж дня ПАТ “Діамантбанк” в особі голови спостережної ради ОСОБА_1 уклало з ОСОБА_2 договір про виплату винагороди, за умовами якого банк зобов’язався виплатити ОСОБА_2 при звільненні винагороду за виконання ним обов’язків голови правління ПАТ “Діамантбанк” у розмірі 12 млн грн, з яких – 5 млн 648 тис. 405 грн 89 коп. повинно було виплачуватися у день звільнення, а 6 млн 351 тис. 594 грн 11 коп. – на першу його вимогу (пункти 1, 2 договору).
Підставою для укладення договору про виплату винагороди від 12 липня 2013 року зазначено рішення спостережної ради ПАТ “Діамантбанк”, викладене у протоколі від 12 липня 2013 року НОМЕР_5, про виплату ОСОБА_2 винагороди при звільненні за період його роботи з 1 січня 2007 року до 31 грудня 2012 року у розмірі 2 млн грн. за кожен рік роботи, всього 12 млн грн.
Довідкою ПАТ “Діамантбанк” від 30 квітня 2014 року підтверджено, що виплата винагороди за вказаним договором банком не проводилась.
Задовольняючи позовні вимоги ПАТ “Діамантбанк” про визнання договору від 12 липня 2013 року недійсним, суд першої інстанції, з яким у цій частині погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що цей договір суперечить положенням частини п’ятої статті 58, частини четвертої статті 64 Закону України “Про акціонерні товариства” та статті 5 Закону України “Про оплату праці”.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 на підставі статей 386, 387 ЦК України 12 млн грн, районний суд дійшов висновку про їх обґрунтованість з огляду на власноручну заяву ОСОБА_2 про звільнення його з посади голови правління ПАТ “Діамантбанк”, відсутність у договорі про виплату винагороди від 12 липня 2013 року визначення порядку отримання грошових коштів у розмірі 12 млн грн, розмір задекларованих ОСОБА_1 доходів у 2012–2013 роках, що, на думку суду, свідчить про можливість виплати ОСОБА_2 ОСОБА_1 власних грошових коштів без оформлення відповідних документів.
Одночасно суд відмовив ОСОБА_1 у стягненні додаткових грошових коштів з відповідачів у розмірі 12 млн грн на підставі статті 230 ЦК України, виходячи з їх необґрунтованості та недоведеності факту укладення угоди під впливом обману.
Скасовуючи зазначене рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що ПАТ “Діамантбанк” не надано доказів на підтвердження факту укладення договору від 12 липня 2013 року під впливом помилки, яка є істотною та може бути підставою для визнання правочину недійсним, враховуючи, що юридична особа повинна бути обізнана щодо показників своєї діяльності та діяльності її працівників і посадових осіб, а також не доведено факту укладення договору під впливом обману.
Крім того, апеляційний суд зазначив, що відповідно до статуту ПАТ “Діамантбанк”, зареєстрованого 31 травня 2011 року, та Положення про спостережну раду ПАТ “Діамантбанк” від 8 квітня 2011 року контроль за реалізацією основних напрямів діяльності вказаного акціонерного товариства та прийняття рішень щодо його фінансово-господарської діяльності належить до компетенції спостережної ради ПАТ “Діамантбанк”, а умови оспорюваного договору не містять посилань на те, що виплата ОСОБА_1 винагороди за цим договором передбачалася саме за його особисту участь у значному покращенні показників фінансово-господарської діяльності банку, про які він повідомив на засіданні спостережної ради ПАТ “Діамантбанк” 12 липня 2013 року.
Також апеляційний суд дійшов висновку про те, що відсутність посилань у трудовому контракті чи інших угодах про виплату ОСОБА_2 грошової винагороди за виконання обов’язків голови правління банку не може бути підставою для визнання правочину недійсним у розумінні норми статті 215 ЦК України, оскільки відповідно до положень частини четвертої статті 62 Закону України “Про акціонерні товариства” посадовим особам органів акціонерного товариства виплачується винагорода лише на умовах, передбачених цивільно-правовими або трудовими договорами (контрактами), укладеними з ними.
Відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що особисто ОСОБА_1 не є стороною оспорюваного правочину, оскільки договір укладено між юридичною особою ПАТ “Діамантбанк”, інтереси якого представляв ОСОБА_1 як голова спостережної ради ПАТ “Діамантбанк”, та ОСОБА_2, а тому договір про виплату грошової винагороди не покладав особисто на ОСОБА_1 обов’язку з виплати ОСОБА_2 власних грошових коштів. Водночас апеляційний суд зробив висновок про те, що, застосовуючи положення частини першої статті 387 ЦК України, місцевий суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки ОСОБА_1 не заявляв до ОСОБА_2 вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі статей 386, 387 ЦК України.
Скасовуючи рішення апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позову ПАТ “Діамантбанк” до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання договору недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України й залишаючи в силі в цій частині рішення суду першої інстанції, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновком районного суду про те, що, ухвалюючи рішення про виплату винагороди ОСОБА_2, спостережна рада ПАТ “Діамантбанк” порушила вимоги Закону України “Про акціонерні товариства” та Закону України “Про оплату праці”, оскільки укладеним між ОСОБА_2 та ПАТ “Діамантбанк” трудовим контрактом виплата такої винагороди не передбачалася.
Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_2, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховний Суд України дійшли таких висновків:
– нормами трудового законодавства не передбачено можливості визнання трудового договору, контракту чи додаткової угоди до цього контракту недійсними з підстав, визначених статтями 203, 215 ЦК України, як і не передбачено правових підстав для визнання в судовому порядку незаконним призначення особі винагороди за працю (ухвала від 14 листопада 2012 року);
– виходячи зі змісту статті 21 КЗпП України трудовий договір спрямований на здійснення та забезпечення трудових функцій працівника. Згідно зі статтею 626 ЦК України цивільно-правовий договір є домовленістю двох або більше сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Тобто предметом трудового договору є праця людини, а предметом цивільно-правових відносин – результат такої праці. Оскільки правовідносини між ОСОБОЮ_7 та компанією “Вашингтон Інтернешинал Груп ІНК” є трудовими, тому до них не можна застосовувати норми ЦК України (ухвала від 14 травня 2014 року);
– трудовий контракт і доповнення до нього не є правочином в розумінні статті 202 ЦК України, а тому застосування положень статей 203, 215 ЦК України до трудових правовідносин не ґрунтуються на нормах закону;
– нормами трудового законодавства не передбачено можливості визнання трудового договору чи контракту недійними з підстав, визначених статтями 203, 215 ЦК України, як і не передбачено правових підстав, для визнання в судовому порядку незаконним призначення особи на відповідну посаду (рішення Верховного Суду України від 8 вересня 2010 року).
Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права – статей 203, 215 ЦК України у поєднанні з іншими нормами трудового та цивільного законодавства, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю.
Частина друга статті 3 КЗпП України передбачає можливість установлення особливостей праці, тобто особливостей правового регулювання певних трудових відносин, надаючи окремим підприємствам, установам, організаціям право регулювати трудові відносини їхніми статутами, положеннями.
Надавши це право КЗпП України, у статті 9 закріплює норму, якою забороняє підприємству, установі, організації уводити до своїх внутрішніх нормативних актів умови, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством про працю, в тому числі щодо оплати праці окремих категорій працівників, які визначаються відповідним законодавством та статутами підприємств, установ, організацій.
Аналогічні гарантії передбачені у статті 22 Закону України “Про оплату праці”.
Питання про наслідки відступу від положень трудового законодавства при укладенні договорів про працю вичерпно вирішено у статті 9 КЗпП України, яка імперативно кваліфікує такі умови недійсними без необхідності визнання їх такими в судовому порядку.
Разом з тим у частині першій статті 91 КЗпП України встановлюється право підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників.
Таке право підприємства, установи, організації вільно розпоряджатися своїм прибутком відповідно до статуту підприємства ґрунтується, зокрема, на нормах статей 62, 65, 66, 69 Господарського кодексу України, статей 91, 92, 97, 152, 154, 160, 161 ЦК України, законах України “Про акціонерні товариства”, “Про банки і банківську діяльність”, статті 44 КЗпП України та статей 4, 14, 15 Закону України “Про оплату праці”.
Відповідно до частини другої статті 154, частини другої статті 160 ЦК України статут акціонерного товариства повинен мати, зокрема, відомості про склад і компетенцію органів управління товариством, в тому числі наглядової ради, та порядок ухвалення ними рішень.

Згідно з частиною п’ятою статті 58 Закону України “Про акціонерні товариства” права та обов’язки членів виконавчого органу акціонерного товариства визначаються цим Законом, іншими актами законодавства, статутом товариства та/або положенням про виконавчий орган товариства, а також контрактом, що укладається з кожним членом виконавчого органу. Від імені товариства контракт підписує голова наглядової ради чи особа, уповноважена на таке підписання наглядовою радою.
Частиною четвертою статті 62 цього Закону передбачено, що посадовим особам органів акціонерного товариства виплачується винагорода лише на умовах, передбачених цивільно-правовими або трудовими договорами (контрактами), укладеними з ними.

Згідно з пунктами 8, 9 частини другої статті 52 Закону України “Про акціонерні товариства” до виключної компетенції наглядової ради належить, зокрема, питання обрання та припинення повноважень голови і членів виконавчого органу, встановлення розміру їх винагороди.

Пунктом 7 статті 39 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачено, що до компетенції спостережної ради банку відноситься затвердження умов оплати праці та матеріального стимулювання членів правління банку.

Пунктом 4.3 Положення про правління ПАТ “Діамантбанк”, затвердженого 6 березня 2006 року загальними зборами акціонерів, передбачено, що права та обов’язки, строк повноважень, відповідальність та оплата праці голови правління визначається Законом України “Про акціонерні товариства”, іншими нормативними актами, статутом, цим положенням та трудовим договором, що укладається з головою правління.
Згідно з нормами статей 5, 15 Закону України “Про оплату праці” організація оплати праці здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів, генеральної угоди на національному рівні, галузевих (міжгалузевих), територіальних угод, колективних та трудових договорів.
Конкретні розміри оплати праці (в тому числі надбавок, премій, винагород) встановлюються в колективному договорі, а у разі його відсутності – роботодавцем за погодженням з уповноваженим на це органом.
При цьому, за положенням частин другої, третьої статті 2 Закону України “Про оплату праці” винагорода за працю понад установлені норми, зокрема доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати тощо, є додатковою заробітною платою і, як і інші компенсаційні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Отже, аналіз норми статті 9 КЗпП України разом з нормами статті 91, 44 цього Кодексу та іншими положеннями законодавства (статті 58, 62 Закону України “Про акціонерні товариства”, статті 39 Закону України “Про банки і банківську діяльність”) дає підстави для висновку про те, що встановлення підприємством, установою, організацією в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів у трудових договорах чи інших угодах додаткових, порівняно із законодавством, трудових чи соціально-побутових пільг для працівників, тобто які покращують їх становище, не може бути приводом для визнання таких умов недійсними.
Судами установлено, що згідно з положеннями пункту 10.1 Статуту ПАТ “Діамантбанк” у редакції від 20 грудня 2002 року, зареєстрованого Головним управлінням Національного банку України по м. Києву і Київській області, органами управління ПАТ “Діамантбанк” є загальні збори акціонерів, спостережна рада, правління. Згідно з пунктом 10.4.3 Статуту ПАТ “Діамантбанк” до складу правління входять члени правління: голова правління, всі заступники голови правління та головний бухгалтер. Положеннями пункту 10.4.4 Статуту ПАТ “Діамантбанк” визначено, що роботою правління керує голова правління, який призначається та звільняється з посади за рішенням спостережної ради, а умови роботи працівника на посаді голови правління визначаються трудовим контрактом.
Відповідно до пункту 11.1 Статуту ПАТ “Діамантбанк” зі змінами від 31 травня 2011 року, органами управління ПАТ “Діамантбанк” є загальні збори акціонерів, спостережна рада, правління. Згідно з пунктом 14.1 цього Статуту правління є колективним виконавчим органом ПАТ “Діамантбанк”, який очолює голова правління. Положеннями пункту 14.7 статуту ПАТ “Діамантбанк” визначено, що права та обов’язки, строк повноважень, відповідальність і оплата праці голови правління визначаються Законом України “Про акціонерні товариства”, іншими актами законодавства, цим Статутом, Положенням про правління, а також трудовим договором (контрактом), що укладається з головою правління.
Установивши зазначені обставини, апеляційний суд дійшов правильного висновку про укладення сторонами на підставі статті 24 КЗпП України трудового договору, оформленого наказами та іншими письмовими документами, та про наявність між ними трудових правовідносин з особливостями, врегульованими законодавством про акціонерні товариства та статутними документами товариства.

При цьому суди не спростували той факт, що відповідно до положень пунктів 13.3.5, 13.3.17, 13.3.18 Статуту ПАТ “Діамантбанк”, пунктів 5.2.18, 5.2.35, 8.7 Положення про спостережну раду ПАТ “Діамантбанк” питання укладення угоди з головою правління щодо винагороди за працю та укладення таких угод на зазначену у спірному договорі суму відноситься до компетенції спостережної ради та прийняте у межах її повноважень.
Зазначений висновок узгоджується також із викладеним у рішенні Голосіївського районного суду м. Києва від 14 липня 2014 року висновком про легітимність і правомірність рішення спостережної ради від 12 липня 2013 року НОМЕР_5 про виплату ОСОБА_2 винагороди при звільненні, ухваленому між тими самими сторонами, яке набрало законної сили і яке відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України носить преюдиційний характер.
Таким чином, установивши наявність між сторонами оскаржуваного договору трудових правовідносин, які регулюються нормами трудового й спеціального законодавства, та факт укладення цього договору саме у зв’язку з існуванням трудових правовідносин, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що укладений договір не є правочином у розумінні статті 202 ЦК України, на який поширюються передбачені нормами статей 203, 215 цього Кодексу загальні вимоги щодо чинності правочину та який може бути визнаний недійсним із передбачених ЦК України підстав.
Враховуючи, що відповідно до статті 21 КЗпП України предметом трудового договору (контракту) є праця (трудова функція) особи, яка є об’єктом саме трудових правовідносин, які повною мірою врегульовані трудовим законодавством (зокрема статтями 3, 7, 9, 91 , 44 КЗпП України) положення ЦК України щодо умов дійсності правочину та правових наслідків недійсності правочину не підлягають застосуванню для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв’язку з укладенням трудового договору (контракту).
Аналогічні висновки містяться в рішенні Верховного Суду України від 8 вересня 2010 року та ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 листопада 2012 року та 31 жовтня 2012 року.
Ураховуючи те, що неправильне застосування касаційним судом у справі, що переглядається, норм матеріального права призвело до ухвалення незаконного рішення, заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року підлягає задоволенню з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
Відповідно до підпункту б пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд має право в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасоване судом апеляційної та/або касаційної інстанції.
Оскільки суд касаційної інстанції помилково скасував законне рішення апеляційного суду, то відповідно до підпункту б пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України оскаржувана ухвала підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення Апеляційного суду м. Києва від 23 жовтня 2014 року.
Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :
Заяву ОСОБА_2 задовольнити.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Апеляційного суду м. Києва від 23 жовтня 2014 року.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Л.І. Григор’єва, Судді: В.І. Гуменюк, Н.П. Лященко, Л.І. Охрімчук, Я.М. Романюк, Ю.Л. Сенін, В.М. Сімоненко, А.Г. Ярема

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *