ВСУ про поділ земельної ділянки

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-2 цс15)

Оскільки згідно з нормами цивільного законодавства спадкоємством є перехід прав та обов’язків (спадщини) від однієї фізичної особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців), то суд дійшов правильного висновку про те, що у зв’язку із прийняттям 22 лютого 2001 року спадщини, у сторін із передбачених законом підстав виникло в рівних частках право власності на спірну земельну ділянку, яка з моменту отримання спадкодавцем державного акта є об’єктом права власності.
На відміну від норми статті 30 ЗК Української РСР (1991 року), яка в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду, частина перша статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час укладення сторонами договору купівлі-продажу частини жилого будинку – 22 березня 2003 року) визначила, що при переході права власності на будівлю і споруду до набувача нерухомого майна право власності на земельну ділянку, на якій розташовані будівля або споруда, може переходити на підставі цивільно-правових угод між власниками земельної ділянки і набувачем будівель або споруд (договори купівлі-продажу, дарування, міни тощо).
При відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об’єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід застосовувати положення частини четвертої статті 120 ЗК України з огляду на таке.
Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.
Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об’єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об’єкт розташований. Згідно цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.
При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності.

Суддя Верховного Суду України Л.І. Григор’єва

ПОСТАНОВА  ВСУ від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2 цс15

Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г.,  суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П.,  Охрімчук Л.І.,  Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л.,  Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – ОСОБА_3 про поділ земельної ділянки та зобов’язання вчинити дії; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_3 про поділ земельної ділянки, за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2014 року,

в с т а н о в и л и:

У червні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2, третя особа – ОСОБА_3 про поділ земельної ділянки та зобов’язання вчинити дії.
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що їй належить S_1 частин житлового будинку з надвірними будівлями та Ѕ частина земельної ділянки загальною площею S_2 АДРЕСА_1, з яких S_3 частин житлового будинку із надвірними будівлями – згідно із свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 1 грудня 2001 року, а ще S_4 частин 22 березня 2003 року їй продав ОСОБА_2.
Посилаючись на те, що при переході права власності на S_4 частин будинку з надвірними будівлями до неї перейшла й частина земельної ділянки, яка повинна відповідати розміру придбаної її частини житлового будинку з надвірними спорудами, а відповідач без її згоди збудував на земельній ділянці, яка не поділена, фонтан та дитячий басейн, просила суд провести поділ цієї земельної ділянки пропорційно їхнім часткам у жилому будинку.
У вересні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_3 про поділ земельної ділянки, мотивуючи його тим, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 1 грудня 2001 року йому та ОСОБА_1 належить по Ѕ частини земельної ділянки, що розташована АДРЕСА_1, тобто по S_5 кожному та житлового будинку з надвірними будівлями розташованого на цій земельній ділянці: S_6 частин належить йому, а S_3 частин – ОСОБА_1. Згідно із договором купівлі-продажу від 22 березня 2003 року він продав ОСОБА_1 S_4 частини будинку з надвірними будівлями без укладання угоди про перехід права власності чи користування на S_4 частин спірної земельної ділянки. ОСОБА_2 просив суд провести поділ земельної ділянки по S_7 частин кожному.
Рішенням Бородянського районного суду Київської області від 6 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 22 липня 2014 року, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено, а позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Виділено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по S_5 земельної ділянки, що розташована АДРЕСА_1, розділивши її відповідно до першого варіанта поділу земельної ділянки, визначеного висновком судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 14 березня 2014 року НОМЕР_1.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2014 року рішення Бородянського районного суду Київської області від 6 червня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 22 липня 2014 року залишено без змін.
У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2014 року та направлення справи на новий розгляд до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з підстав неоднакового застосування касаційним судом норми матеріального права, а саме статті 88, частини четвертої статті 120 Земельного кодексу України (далі – ЗК України).
На обґрунтування заяви ОСОБА_1 додано ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2011 року, від 16 березня 2011 року, від 25 квітня 2012 року та постанову Вищого господарського суду України від 24 лютого 2010 року, в яких, на її думку, до подібних правовідносин по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 січня 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).
Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що батьку сторін – ОСОБА_4 належали на праві власності:
– житловий будинок АДРЕСА_1 та належні до нього господарські будівлі і споруди відповідно до договору купівлі-продажу, посвідченого Бородянською державною нотаріальною конторою 12 грудня 1991 року за реєстраційним номером – НОМЕР_2, зареєстрованого в Ірпінському бюро технічної інвентаризації 17 грудня 1991 року НОМЕР_3;
– земельна ділянка площею S_2 га для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 згідно із державним актом на право приватної власності на землю, виданого на підставі рішення Бородянської селищної ради Київської області від 1 червня 1995 року НОМЕР_4 та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 30 липня 1998 року НОМЕР_5.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
Згідно із свідоцтвом про право на спадщину за законом від 1 грудня 2001 року спадкоємці набули права спільної часткової власності на будинок: ОСОБА_1 на S_3 частин; ОСОБА_2 на S_6 частин, які зареєстровані у встановленому законом порядку 1 грудня 2001 року.
22 березня 2003 року ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу продав ОСОБА_1 S_4 частин вказаного житлового будинку з частинами господарських будівель і споруд, які зареєстровані у встановленому законом порядку 16 квітня 2003 року.
Таким чином, судом встановлено, що ОСОБА_1 належить на праві власності S_1 частини житлового будинку, господарських будівель і споруд, а ОСОБА_2 – S_8 його частин.
Згідно із свідоцтвом про право власності на спадщину за законом від 1 грудня 2001 року земельна ділянка площею S_2 га, яка розташована АДРЕСА_1, є власністю сторін в рівних частинах, тобто по Ѕ частині.
На час вирішення справи сторони у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку не оформили.
Ухваливши на підставі частини четвертої статті 88 ЗК України, рішення про поділ земельної ділянки в рівних частках – по Ѕ частині суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної і касаційної інстанцій, виходив з факту набуття сторонами в порядку спадкування земельних ділянок саме в таких розмірах.
Суд також на підставі статті 120 ЗК України (в редакції, яка діяла на час укладення сторонами договору купівлі-продажу житлового будинку з частинами господарських будівель і споруд – 22 березня 2003 року) дійшов висновку про те, що при переході до ОСОБА_1 права власності на S_4 частин будинку, право на відповідну частину земельної ділянки до неї не перейшло, оскільки сторони не уклали будь-яких цивільно-правових угод щодо земельної ділянки.
Разом з тим, зі змісту доданих до заяви ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2011 року, від 16 березня 2011 року, від 25 квітня 2012 року та постанови Вищого господарського суду України від 24 лютого 2010 року, на які посилається заявниця як на підставу перегляду судового рішення, вбачається неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.
Так, скасовуючи судові рішення про встановлення порядку користування земельною ділянкою суд касаційної інстанції – Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 14 вересня 2011 року зазначив, що оскільки будь-які документи, що визначають правовий статус земельної ділянки у сторін відсутні, підстав для застосування норми частини першої статті 88 та частини четвертої статті 120 ЗК України немає;
– в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2011 року зазначено, що на підставі статті 88 ЗК України може бути визначений порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, проте правовий статус земельної ділянки, щодо якої заявлено позов, судами не визначений, оскільки правовстановлюючі документи відсутні;
– в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 квітня 2012 року про поділ земельної ділянки судом зроблено висновок про те, що при поділі земельної ділянки на якій розташований будинок, право спільної часткової власності на який сторони набули у 2003 році слід враховувати положення частини 4 статті 120 ЗК України та виходити з розміру часток сторін у вартості будинку, господарських будівель і споруд на час перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову чи на час виникнення останньої;
– в постанові Вищого господарського суду України від 24 лютого 2010 року суд зазначив, що відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права, а відповідно до частини першої статті 120 ЗК України до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
У той самий час суд касаційної інстанції в ухвалі, яка переглядається, положення частини четвертої статті 120 ЗК України не застосував та дійшов висновку про те, що спірна земельна ділянка, на яку сторони у встановленому статтею 125 ЗК України порядку не зареєстрували своїх прав, підлягає поділу відповідно до їх часток, набутих в порядку спадкування (по Ѕ частині), без врахування набутої ОСОБА_1 22 березня 2003 року частки жилого будинку, оскільки діюча на той час норма статті 120 ЗК не передбачала автоматичного переходу (без укладення окремого цивільно-правового договору щодо земельної ділянки) у власність чи користування частини земельної ділянки пропорційно набутої частини об’єкту нерухомості.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 88, частин першої та четвертої статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних і господарських справах Верховного Суду України виходять із такого.
Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України (2001 року) право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Поняття земельної ділянки як об’єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Нормами частини другої статті 6, частини першої статті 22, частини першої статті 23 ЗК України (1991 року) передбачалося набуття громадянами права власності на земельні ділянки у разі одержання їх у спадщину та виникнення права власності після встановлення меж земельної ділянки в натурі і одержання державного акта про право власності на землю.
Аналогічними за змістом нормами статті 81 ЗК України також передбачено, що громадяни набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, прийняття спадщини.
Судом встановлено, що спірна земельна ділянка як об’єкт права власності визначена державним актом на право власності на землю, виданим ОСОБА_4, що зареєстрований 30 липня 1998 року в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю НОМЕР_5.

Таким чином, оскільки згідно з нормами цивільного законодавства спадкоємством є перехід прав та обов’язків (спадщини) від однієї фізичної особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців), то суд дійшов правильного висновку про те, що у зв’язку із прийняттям 22 лютого 2001 року спадщини, у сторін із передбачених законом підстав виникло в рівних частках право власності на спірну земельну ділянку, яка з моменту отримання ОСОБА_4 державного акта є об’єктом права власності.

На відміну від норми статті 30 ЗК Української РСР (1991 року), яка в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду, частина перша статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час укладення сторонами договору купівлі-продажу частини жилого будинку – 22 березня 2003 року) визначила, що при переході права власності на будівлю і споруду до набувача нерухомого майна право власності на земельну ділянку, на якій розташовані будівля або споруда, може переходити на підставі цивільно-правових угод між власниками земельної ділянки і набувачем будівель або споруд (договори купівлі-продажу, дарування, міни тощо).

Перехід права користування земельної ділянки при переході права власності на будівлю або споруду, які розташовані на ній, також визначається на підставі договору (частина друга статті 120 ЗК України).

Разом з тим, при відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об’єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід враховувати наступне.

Частина четверта статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об’єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об’єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності.

Дійшовши у зв’язку із цим правильного висновку про те, що спірна земельна ділянка з моменту отримання і реєстрації державного акту є об’єктом права власності і предметом поділу між співвласниками, суд разом з тим, безпідставно не застосував до правовідносин сторін норму частини четвертої статті 120 ЗК України та помилково здійснив поділ земельної ділянки без врахування цієї норми.

Частиною першою статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до статей 364, 367 ЦК України кожен із співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі або його поділ з дотриманням вимог статті 183 ЦК України.

Аналогічне положення закріплено в частині третій статті 88 ЗК України.

За нормою статті 87 ЗК України право спільної часткової власності на земельну ділянку, виникає, зокрема,при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами; при прийнятті спадщини або за рішенням суду.

Частиною першою статті 88 ЗК України передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди – у судовому порядку.

Відповідно до частини четвертої статті 88 ЗК України учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.

Виходячи з того, що володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності в тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається, насамперед, їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, при застосуванні статті 88 ЗК України при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або жилий будинок слід брати до уваги цю угоду. Це правило стосується тих випадків, коли житловий будинок поділено в натурі. Суд може не визнати угоду про порядок користування земельною ділянкою, коли дійде висновку, що угода явно ущемляє законні права когось зі співвласників, позбавляє його можливості незалежно користування своєю частиною будинку, фактично виключає його з числа користувачів спільної земельної ділянки, суперечить архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам. Якщо до вирішення судом спору між співвласниками житлового будинку розмір часток у спільній власності на земельну ділянку, на якій розташований будинок, господарські будівлі та споруди, не визначався або вона перебувала у користуванні співвласників і ними не було досягнуто угоди про порядок користування нею, суду при визначенні частини спільної ділянки, право користування якою має позивач (позивачі), слід виходити з розміру його (їх) частки у вартості будинку, господарських будівель та споруд на час перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову чи на час виникнення останньої.

Оскільки суд здійснив поділ земельної ділянки без урахуванням зазначених вимог закону, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Судді Верховного Суду України: А.Г. Ярема, В.П. Барбара, І.С. Берднік, Л.І. Григор’єва, В.І. Гуменюк, А.А. Ємець, Т.Є. Жайворонок, В.С. Гуль, П.І. Колесник, Н.П. Лященко, Л.І. Охрімчук, О.І. Потильчак, Ю.Л. Сенін, В.М. Сімоненко, Я.М. Романюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.