ВСУ: придбання майна у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого майно придбане

Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-2641цс15

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями:
1) час набуття майна;
2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
У зв’язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.

ПОСТАНОВА від 16 грудня 2015 року № 6-2641цс15

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Сеніна Ю.Л.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя за заявою ОСОБА_2 про перегляд рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 7 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 25 червня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 31 жовтня 2008 року вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, вони мають спільну дочку ОСОБА_3. Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 20 серпня 2013 року шлюб між ними розірвано. У період шлюбу за спільні кошти було придбано таке майно: квартира АДРЕСА_1 вартістю 560 тис. грн, автомобіль Skoda Octavia A5 вартістю 199 тис. 130 грн, кухонні меблі вартістю 15 тис. грн, духовка Indesit вартістю 3 тис. 999 грн, витяжка Piramida вартістю 1 тис. 499 грн, варильна поверхня Gorenje вартістю 3 тис. 999 грн, холодильник Bosch вартістю 4 тис. 299 грн, шафа-купе вартістю 5 тис. 424 грн.
Позивачка просила поділити зазначене майно та визнати за нею право власності на S_1 частину квартири АДРЕСА_1, кухонні меблі, холодильник Bosch, духовку Indesit, витяжку Piramida, варильну поверхню і шафу-купе, а за ОСОБА_2 визнати право власності на S_2 частину квартири АДРЕСА_1 та автомобіль Skoda Octavia A5.
Судами розглядали справу неодноразово.
Останнім рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 7 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 25 червня 2015 року, позов задоволено. Постановлено: визнати за ОСОБА_1 право власності на S_1 частину квартири АДРЕСА_1; кухонні меблі вартістю 15 тис. грн, духовку Indesit вартістю 3 тис. 999 грн, витяжку Piramida вартістю 1 тис. 499 грн, варильну поверхню Gorenje вартістю 3 тис. 999 грн, холодильник Bosch вартістю 4 тис. 299 грн, шафу-купе вартістю 5 тис. 424 грн; визнати за ОСОБА_2 право власності на S_2 частину квартири АДРЕСА_1 та автомобіль Skoda Octavia A5 вартістю 199 тис. 130 грн.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на зазначені судові рішення.
У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення і постановити нове рішення, яким визнати спірне майно його особистою приватною власністю, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 57, 60 Сімейного кодексу України (далі – СК України).
На підтвердження своїх доводів ОСОБА_2 наводить ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2011 року та постанову Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року (справа № 6-79цс13).
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до пунктів 1, 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Суди під час розгляду справи встановили, що 31 жовтня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, у ІНФОРАЦІЯ_1 у них народилася донька ОСОБА_3. Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 20 серпня 2013 року шлюб між сторонами розірвано.
У період шлюбу подружжя придбало квартиру АДРЕСА_1, кухонні меблі, холодильник Bosch, духовку Indesit, витяжку Piramida, варильну поверхню Gorenje, шафу-купе, автомобіль Skoda Octavia A5.
Установивши, що в березні 2013 року відповідач продав належні йому на праві особистої приватної власності частини квартир АДРЕСА_2 й цього ж місяця придбав квартиру АДРЕСА_1, автомобіль, духовку, витяжку, холодильник, варильну поверхню, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов висновку про те, що це майно є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. При цьому суд урахував згоду ОСОБА_1 на придбання спірної квартири в інтересах сім’ї, що зазначено в договорі.
Проте у наданих для порівняння судових рішення зроблено такі висновки:
– в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2011 року суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що квартира. придбана чоловіком за його особисті кошти, виручені від продажу іншої квартири, що належала йому та його батькові, є його особистою приватною власністю;
– у постанові від 2 жовтня 2013 року Верховний Суд України дійшов висновку про те, що, визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тільки в разі встановлення цих фактів норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно.
Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме 57, 60 СК України.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями:
1) час набуття майна;
2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
У зв’язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву в справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час розгляду справи суди не встановили всіх обставин, необхідних для правильного застосування норм матеріального права, якими регулюються спірні правовідносини, що не дозволяє Верховному Суду України ухвалити нове рішення.
Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 7 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 25 червня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Ю.Л. Сенін

Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко, Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк, В.М. Сімоненко А.Г. Ярема

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.