Без рубрики

ВСУ: Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-788цс16

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов’язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Таким чином, невиконання рішення суду про стягнення на користь звільненого працівника недоплаченої заробітної плати є підставою для покладення на власника або уповноважений ним орган відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, за весь період невиплати цієї заробітної плати, оскільки вимоги звільненого працівника щодо її виплати є трудовим спором і регулюються нормами трудового права.

Суддя
Верховного Суду України В.М. Сімоненко

ПОСТАНОВА ВСУ від 14 грудня 2016 року у справі 6-788цс16

Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України у складі:

головуючого Сімоненко В.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
Романюка Я.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «Сєвєродонецьке об’єднання «Азот» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати та відшкодування моральної шкоди, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного акціонерного товариства «Сєвєродонецьке об’єднання «Азот» (далі – ПАТ «Сєвєродонецьке об’єднання «Азот») про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати та відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що з 3 липня 1989 року він працював на Сєвєродонецькому виробничому обєднанні «Азот». Наказом підприємства НОМЕР_1 від 15 липня 2008 року позивача було звільнено з роботи.
Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 29 червня 2011 року його було поновлено на роботі на тій самій посаді на ПАТ «Сєвєродонецьке обєднання «Азот» та стягнуто з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 71336 грн.
Рішенням апеляційного суду Луганської області від 13 грудня 2011 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу було скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення, яким з відповідача на користь позивача стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 86895,54 грн за період з 17 липня 2008 року по 29 червня 2011 року.
Фактично позивача було поновлено на роботі 17 лютого 2012 року та цього ж числа звільнено з роботи за власним бажанням.
Проте розрахунок із позивачем при звільненні було проведено частково, оскільки середню заробітну плату за період з 30 червня 2011 року по 16 лютого 2012 року, за період затримки виконання рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 29 червня 2011 року про поновлення на роботі, відповідач здійснювати йому відмовився.
Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 7 серпня 2013 року у зв’язку із затримкою виконання рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 29 червня 2011 року на його користь з відповідача було стягнуто середню заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 26673,39 грн.
Таким чином, на день його звільнення з роботи, тобто 17 лютого 2012 року, відповідач повинен був виплатити належну йому заробітну плату, однак випалтив її тільки 17 листопада 2014 року в розмірі 15616,80 грн. і 10 квітня 2015 року в розмірі 11056,59 грн. на підставі рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 7 серпня 2013 року.
Позивач просив стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за власним бажанням з 17 листопада 2014 року.
Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 23 квітня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 27000,00 грн, компенсацію втрати доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати в розмірі 9045,36 грн та 1000,00 грн. у відшкодування моральної шкоди, в решті позову відмовлено. Вирішено питання про оплату судових витрат.
Рішенням Апеляційного суду Луганської області від 4 листопада 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Луганської області від 4 листопада 2015 року залишено без змін.
ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року з підстав передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 24, 116, 117, 237-1 КЗпП України, статті 76 Закону України «Про виконавче провадження», частини 2 статті 2 Закону України «Про оплату праці», статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати».
На підтвердження зазначених підстав заявником надано ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого і 23 вересня 2015 року, ухвали Верховного Суду України від 15 лютого 2012 року, 11 травня 2011 року, 24 грудня 2008 року й постанови Верховного Суду України від, 26 грудня 2011 року, 27 березня 2013 року та 25 квітня 2012 року та 21 січня, 24 червня, 1 квітня 2015 року.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення заявника, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Під час розгляду справи суди встановили, що позивач з 3 липня 1989 року перебував у трудових відносинах з Сєвєродонецьким виробничим об’єднанням «Азот», яке з часом було перейменовано в ПАТ «Сєвєродонецьке об’єднання «Азот». 16 березня 1994 року його було переведено слюсарем з контрольно-вимірювальних приладів та автоматики 4 розряду та присвоєно в подальшому5 розряд слюсаря КВПтА, а потім 6 розряд за цією спеціальністю.
Наказом по підприємству НОМЕР_1 від 15 липня 2008 року його було звільнено з роботи з 16 липня 2008 року у зв’язку із скороченням штату.
Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 29 червня 2011 року позивача було поновлено на роботі на тій самій посаді на ПАТ «Сєвєродонецьке об’єднання «Азот» та стягнуто з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 71336 грн, при цьому рішення в частині поновлення на роботі було допущено до негайного виконання.
Рішенням колегії суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Луганської області від 13 грудня 2011 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу було скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення, яким з відповідача на користь позивача стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 86895,54 грн за період з 17 липня 2008 року по 29 червня 2011 року.
Незважаючи на те, що рішення суду від 29 червня 2011 року було допущено до негайного виконання в частині поновлення позивача на роботі, відповідач поновив позивача на роботі на тій самій посаді лише 17 лютого 2012 року, звільнивши його у цей же день за власним бажанням.
Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 у судовій справі, в якій переглядаються судові рішення, суд першої інстанції виходив з того, що станом на день звільнення за власним бажанням (17 лютого 2012 року) позивач мав право на отримання від відповідача грошових коштів у вигляді середнього заробітку за час вимушеного прогулу у період з 30 червня 2011 року до 16 лютого 2012 року у розмірі 26673,39 грн, яких не було йому виплачено в день звільнення, а тому на користь позивача підлягає стягненню відповідно до статті 117 КЗпП України середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, компенсація середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до вимог статті 34 Закону України «Про оплату праці» та статті 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати» та моральна шкода на підставі статті 237-1 КЗпП України.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що правові підстави для задоволення позову відсутні.
Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого та від 23 вересня 2015 року не можуть бути підтвердженням неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, тому що ними справу передано на новий розгляд у зв’язку з неповним з’ясуванням обставин, що мають значення для правильного вирішення спорів, та невірним визначенням характеру спірних правовідносин.
Ухвала Верховного Суду України від 15 лютого 2012 року не може бути підтвердженням неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, тому що в даній справі здійснювався перегляд рішення за винятковими обставинами.
Ухвала Верховного Суду України від 24 грудня 2008 року також не може бути підтвердженням неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, тому що в даній справі суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для застосування статті 117 КЗпП України, оскільки затримки виплати заробітної плати не відбулося.
Разом з тим у інших справах, які виникли з подібних правовідносин, суд виходив з наступного:
– в постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року та 26 грудня 2011 року вказано, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника, є триваючим правопорушенням, а отже працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку;
– в постановах Верховного Суду України 27 березня 2013, 21 січня, 1 квітня 2015 року суд зробив висновок, що невиплата власником або уповноваженим ним органом належних звільненому працівникові сум та невиконання рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати й середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тягне за собою відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпП України;
– в ухвалі Верховного Суду України від 11 травня 2011 року суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо стягнення на користь позивача компенсації втрати частини заробітної плати, що передбачена Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати»;
– в постанові Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року міститься правовий висновок, відповідно до якого компенсація завданої моральної шкоди має самостійне юридичне значення, а тому її відшкодування за наявності порушення прав працівника на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової допомоги;
– в постанові Верховного Суду України від 22 січня 2014 року суд зробив висновок, що невиплата власником або уповноваженим ним органом належних звільненому працівникові сум та невиконання рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати й середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні тягне за собою відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпП України, оскільки правовідносини до фактичного розрахунку не переходять у площину виконавчого провадження.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме статей 24, 116, 117, 237-1 КЗпП України, статті 76 Закону України «Про виконавче провадження», частини 2 статті 2 Закону України «Про оплату праці», статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати».
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із наступного.
Закон України «Про виконавче провадження» визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.
Цим Законом урегульовано лише правовідносини, що виникають у процесі виконання судових рішень.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов’язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв’язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз’яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов’язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням висновків, що викладені в Рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012, дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Таким чином, невиконання рішення суду про стягнення на користь звільненого працівника недоплаченої заробітної плати є підставою для покладення на власника або уповноважений ним орган відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, за весь період невиплати цієї заробітної плати, оскільки вимоги звільненого працівника щодо її виплати є трудовим спором і регулюються нормами трудового права.
У справі, судові рішення в якій переглядаються, суд касаційної інстанції помилково погодився з висновком апеляційного суду, який, установивши, що за рішенням суду з власника або уповноваженого ним органу стягнуто на користь звільненого працівника недонараховану й невиплачену заробітну плату за період з 30 червня 2011 року по 16 лютого 2012 року, а 17 лютого 2012 року позивач звільнився, дійшов висновку про те, що позивач наполягав на застосуванні до відповідача подвійних санкцій за одне й те саме порушення, що не передбачено чинним законодавством, не звернувши уваги на те, що позивач просив стягнути заборгованість вже за період з 17 лютого 2012 року по день звернення до суду, в зв’язку з затримкою виконання рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 7 серпня 2013 року.
Таким чином суд першої інстанції правомірно застосував до вказаних правовідносин статтю 117 КЗпП України, обрахувавши належні до сплати суми з дня затримки виплати по день фактичного проведення розрахунку.
Компенсація втрати частини заробітної плати провадиться згідно зі статтею 34 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати» і Положенням про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427 (зі змінами, внесеними постановою від 23 квітня 1999 року № 692), підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності й господарювання своїм працівникам у будь-якому разі затримки виплати нарахованої заробітної плати (проіндексованої за наявності необхідних для цього умов) на один і більше календарних місяців, незалежно від того, чи була в цьому вина роботодавця, якщо в цей час індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги зріс більше ніж на один відсоток.
Відповідно до пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» у справах, пов’язаних із вирішенням спорів про індексацію заробітної плати або компенсацію працівникам втрати її частини у зв’язку із затримкою її виплати, суди мають враховувати, що індексація заробітної плати провадиться в період між переглядами Верховною Радою України розміру мінімальної заробітної плати і здійснюється відповідно до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» і тих положень Порядку проведення індексації грошових доходів громадян, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 травня 1998 р. № 663 (з внесеними змінами та доповненнями), котрі йому відповідають, підприємством, установою чи організацією, які виплачують заробітну плату, при її нарахуванні починаючи з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін, який перевищив 105 відсотків (величину порога індексації). За наявності зазначених умов у тому ж порядку індексації підлягає присуджена за рішенням суду сума заробітної плати, якщо ці умови настали у зв’язку з несвоєчасним виконанням рішення.
Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди, то відповідно до статей 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна особа має право на захист цивільних прав та інтересів у разі їх порушення.
Статтями 16 та 23 ЦК України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.
Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.
Підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (з відповідними змінами) роз’яснено, що згідно статті 237-1 КЗпП України (набрав чинності з 13 січня 2000 року) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров’я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов’язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв’язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (статті 3, 4, 11, 31 ЦПК України).
Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.
Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.
Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції.
Оскільки суд касаційної інстанції взяв до уваги помилковий висновок суду апеляційної інстанції, а суд першої інстанції при задоволенні позовних вимог і в частині стягнення середнього заробітку в розмірі 27000 грн, і в частині стягнення моральної шкоди в сумі 1000 грн правильно застосував норми матеріального права та, виходячи із принципів розумності, зваженості та справедливості, прийняв законне рішення, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Луганської області від 4 листопада 2015 року не можуть залишатися в силі та підлягають скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України із залишенням у силі рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 23 квітня 2015 року, яке було помилково скасовано судом апеляційної інстанції.
Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 360-2, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року і рішення Апеляційного суду Луганської області від 4 листопада 2015 року скасувати та залишити в силі рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської ообласті від 23 квітня 2015 року.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий В.М. Сімоненко
Судді: В.І. Гуменюк, Н.П. Лященко Л.І., Охрімчук, Я.М. Романюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *