ВСУ: багаторічні насадження не можуть розглядатися, як окремий об’єкт права власності без земельної ділянки, на якій вони знаходяться, оскільки є складовою частиною земельної ділянки.

Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-14цс15

Відповідно до частини другої статті 79 ЗК України (у редакції, чинній на час отримання державного акта) право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.
Згідно із частиною третьою статті 373 ЦК України право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об’єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
Враховуючи викладене, у правовідносинах, що склалися між реорганізованим сільськогосподарським підприємством та громадянином, багаторічні насадження не можуть розглядатися, як окремий об’єкт права власності без земельної ділянки, на якій вони знаходяться, оскільки є складовою частиною земельної ділянки.
Суд першої інстанції правильно виходив із того, що перебування багаторічних насаджень на балансі підприємства не може вважатись підтвердженням права власності на ці насадження, оскільки баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна і не свідчить про знаходження майна у власності (володінні) підприємства (організації).

ПОСТАНОВА ВСУ від 25 лютого 2015 року № 6-14цс15

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства “Сад Поділля” про визнання договору купівлі-продажу недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 серпня 2014 року,

в с т а н о в и л а :

У березні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 10 червня 2009 року їй належить земельна ділянка площею S га, що розташована на території Пеньківської сільської ради Шаргородського району Вінницької області. 17 березня 2011 року між сільськогосподарським відритим акціонерним товариством “Сад Поділля” (далі – СГ ВАТ “Сад Поділля”), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство “Сад Поділля” (далі – ПАТ “Сад Поділля”), та ОСОБА_2, яка представляла її інтереси, укладено договір купівлі-продажу багаторічних насаджень – яблунь у кількості 476 штук, за яким ПАТ “Сад Поділля” продало, а вона придбала дерева яблунь, які знаходяться на належній їй на праві власності земельній ділянці. У грудні 2011 року вона сплатила попередню оплату за договором в розмірі 7 854 грн.
Зазначаючи, що право власності на земельну ділянку поширюється й на розташовані на ній багаторічні насадження, з моменту отримання нею державного акта на право власності на земельну ділянку вона стала власником цих багаторічних насаджень – яблунь, які знаходяться на указаній земельній ділянці, а тому спірний договір не відповідає вимогам частини другої статті 79 Земельного кодексу України (далі – ЗК України), частини третьої статті 373 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), ОСОБА_1 просила визнати договір купівлі-продажу яблунь недійсним та стягнути з відповідача на її користь сплачені за цим договором кошти.
Рішенням Шаргородського районного суду Вінницької області від 4 червня 2014 року позов ОСОБА_1 задоволено, постановлено визнати недійсним договір купівлі-продажу багаторічних насаджень – яблунь в кількості 476 штук, укладений 17 березня 2011 року між СГ ВАТ “Сад Поділля” і ОСОБА_1; стягнути із ПАТ “Сад Поділля” на користь ОСОБА_1 7 854 грн, що сплачені за договором купівлі-продажу.
Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 14 липня 2014 року, рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 серпня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення суду апеляційної інстанції на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).
У поданій 10 листопада 2014 року до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 серпня 2014 року, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: частини другої статті 79 ЗК України, частини третьої статті 373 ЦК України.
На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2014 року.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 26 січня 2015 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:
1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;
2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.
Судами під час розгляду справи встановлено, що 23 грудня 2004 року Шаргородською районною державною адміністрацією Вінницької області затверджено проект землеустрою щодо роздержавлення та приватизації земель СГ ВАТ “Сад Поділля”.
10 червня 2009 року ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку площею S га з цільовим призначенням – для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Пеньківської сільської ради Шаргородського району Вінницької області.
17 березня 2011 року між СГ ВАТ “Сад Поділля”, правонаступником якого є ПАТ “Сад Поділля”, і ОСОБА_2, яка представляла інтереси ОСОБА_1, укладено договір купівлі-продажу, за яким ПАТ “Сад Поділля” продало, а ОСОБА_1 купила за 31 416 грн. 476 дерев яблунь, які знаходяться на належній їй на праві власності земельній ділянці.
У грудні 2011 року позивачка здійснила оплату за договором у розмірі 7 854 грн.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що право власності на земельну ділянку поширюється й на багаторічні насадження, які знаходяться на цій земельній ділянці. Позивачка, набувши право власності на земельну ділянку, одночасно стала власником багаторічних насаджень на ній, а тому відповідач не мав повноважень власника у розпорядженні майном на момент укладення спірного договору.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що відповідно до статті 181 ЦК України дерева не відносяться до об’єктів нерухомого майна, а тому відсутні підстави для визнання спірного договору недійсним.
Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про те, що при переході права власності на земельну ділянку до власника переходить й право власності на багаторічні насадження, що розташовані на земельній ділянці, тому при укладені договору купівлі-продажу товариство не мало права на розпорядження багаторічними насадженнями.
Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: частини другої статті 79 ЗК України, частини третьої статті 373 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Згідно із частиною першою статті 78 ЗК України право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.
Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки, виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Згідно із положеннями частини другої статті 22, статті 19 ЗК України багаторічні насадження це різновид сільськогосподарських угідь, що відносяться до земель сільськогосподарського призначення.
Відповідно до частини другої статті 79 ЗК України (у редакції, чинній на час отримання державного акта) право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.
Згідно із частиною третьою статті 373 ЦК України право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об’єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
Враховуючи викладене, у правовідносинах, що склалися між реорганізованим сільськогосподарським підприємством та громадянином, багаторічні насадження не можуть розглядатися, як окремий об’єкт права власності без земельної ділянки, на якій вони знаходяться, оскільки є складовою частиною земельної ділянки.
Суд першої інстанції правильно виходив із того, що перебування багаторічних насаджень на балансі підприємства не може вважатись підтвердженням права власності на ці насадження, оскільки баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна і не свідчить про знаходження майна у власності (володінні) підприємства (організації).
Суд касаційної інстанції, погодившись із висновками апеляційного суду, не перевірив правильність застосування судом частини другої статті 79 ЗК України, частини третьої статті 373 ЦК України та дійшов до передчасного висновку про те, що спірним договором не порушене право власності ОСОБА_1 на складову частину її земельної ділянки – багаторічні насадження.
Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 листопада 2013 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :
Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 серпня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий А.Г. Ярема, Судді: Л.І. Григор’єва, В.І. Гуменюк, Н.П. Лященко, Л.І. Охрімчук, Ю.Л. Сенін

 

Залишити коментар

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.