Батьки та діти. Позбавлення батьківських прав та відібрання дитини

Сім’я – те місце, де людина отримує перші життєві цінності. Батько і мати відіграють велику роль в житті своїх дітей, адже від них залежить, якою стане їхня дитина. І так перейдемо до суворого сьогодення та розглянемо декілька судових рішень, що стосуються батьківських прав. 

І. Підстави відмови в позбавленні батьківських прав

(Правова позиція Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладена в Постанові від 05 квітня 2019 року по справі № 570/3742/17)

Фабула справи: ОСОБА_1 звернулася до суду із позовною заявою до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – орган опіки та піклування районної державної адміністрації, в якій просила позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно малолітньої дочки ОСОБА_3.

Відповідач самоусунувся від виконання батьківських обов’язків, свідомо нехтує правами, з часу розлучення жодного разу доньки не бачив, коштів на її утримання не надавав, що, на думку позивачки, може в подальшому привести до негативних наслідків у житті дитини як з моральної, так і з правової точки зору.

Рішенням суду першої інстанції позов ОСОБА_1 в інтересах малолітньої ОСОБА_3 задоволено, позбавлено ОСОБА_2, батьківських прав відносно малолітньої дитини, дочки – ОСОБА_3.

Постановою апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення районного суду скасовано й ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Попереджено ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання дочки ОСОБА_3. Покладено на орган опіки та піклування районної державної адміністрації контроль за виконанням ОСОБА_2 своїх батьківських обов’язків, відносно дочки ОСОБА_3.

Мотивація касаційної скарги: ОСОБА_1 посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, а також невиконання ОСОБА_2 батьківських обов’язків щодо виховання дочки. Зокрема скаржниця зазначає про те, що відповідач не піклується про фізичний і духовний розвиток дитини, не приймає участі у її вихованні та розвитку, не цікавиться станом її здоров’я, навчанням у дошкільному/шкільному навчальному закладі, не надає матеріальної допомоги, не спілкується з донькою взагалі, не дбає про її нормальне самоусвідомлення, не сприяє засвоєнню загальновизнаних норм моралі, не надає доступу до культурних та інших духовних цінностей.

Правова позиція Верховної Суди: у п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» роз’яснено, що ухилення батьків від виконання своїх обов’язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов’язками.

Ст. 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ передбачено, що, держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Європейський суд з прав людини у справі «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини (п. 57, 58).

П. 15 Постанови передбачено, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов’язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об’єктивного з’ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Висновки: позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов’язків.

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

ІІ. Ухилення від виконання батьківських обов’язків як підстави для позбавлення особи батьківських прав

(Правова позиція Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладена в Постанові від 16 січня 2019 року по справі № 465/3694/14-ц)

Фабула справи: ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, у якому просила позбавити відповідача батьківських прав щодо дитини ОСОБА_3. Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду позов задоволено.

Мотивація касаційної скарги: ОСОБА_2 вважає, що позивач не надала належних та допустимих доказів, які б свідчили про ухилення відповідачем від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини, винної поведінки відповідача у свідомому нехтуванні своїми обов’язками, що безумовно свідчило про злісне ухилення від виховання та утримання дитини. Навпаки, позивач сама перешкоджає відповідачу у побаченнях з дочкою.

Правова позиція Верховного Суду: згідно ч. 1 ст. 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини.

Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно їх утримують, та інше), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов’язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об’єктивного з’ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Враховуючи, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу, всіх фактичних обставин для правильного вирішення справи, суд не встановив і не визначився, у чому саме полягає свідоме та умисне ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов’язків, чи є рішення суду таким, що ухвалене в інтересах дитини.

Посилання суду на існування заборгованості по аліментах та невідвідування відповідачем навчального закладу дитини протягом одного навчального року у повній мірі не може свідчити про ухилення батьків від виконання своїх обов’язків.

Висновки: ухилення батьків від виконання своїх обов’язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення, не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування своїми обов’язками.

ІІІ. Відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про відібрання малолітньої дитини

(Правова позиція Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладену в Постанові від 03 жовтня 2018 року по справі № 682/2778/17)

Фабула справи: ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2, третя особа – Служба у справах дітей виконавчого комітету, про відібрання малолітньої дитини ОСОБА_3.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають спільну дочку ОСОБА_3. ОСОБА_2 дізнався, що ОСОБА_1 звернулася із позовом про розірвання шлюбу до суду та наступного дня силою забрав їх спільну доньку в інше місто.

За рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду визначено місце проживання неповнолітньої ОСОБА_3 разом з матір’ю ОСОБА_1. Проте, всупереч зазначеному судовому рішенню ОСОБА_2 продовжує самочинно утримувати дочку у себе, обмежуючи ОСОБА_1 у спілкуванні з дитиною та участі у її вихованні.

Рішенням суду першої інстанції позов задоволено, судом відібрано малолітню дитину від батька та передано матері, рішення суду в частині відібрання дитини допущено до негайного виконання.

Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Мотивація касаційної скарги: ОСОБА_2 зазначає, що висновки судів про те, що рішення Виконавчого комітету не є правомочним для проживання дитини з батьком, є такими, що суперечать законодавству. Під час ухвалення судом рішення про негайне відібрання дитини від батька не наведено будь-яких виключних обставин, які б викликали об’єктивну необхідність розлучення дитини з батьком, судом не встановлено безпосередньої загрози для життя та здоров’я дитини зі сторони батька.

Правова позиція Верховного Суду: за змістом ч. 1 ст. 170 СК суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених п.п. 2-5 ч. 1 ст. 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров’я і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам – за їх бажанням або органові опіки та піклування. Під час ухвалення рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав суд бере до уваги інформацію про здійснення соціального супроводу сім’ї (особи) у разі здійснення такого супроводу.

Згідно із п.п. 2-5 ч. 1 ст. 164 СК мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва тощо.

Позбавлення батьківських прав завжди є результатом протиправної, винної поведінки.

Відібрання ж дитини не завжди пов’язується з протиправною поведінкою: загроза життю та здоров’ю дитини може бути результатом психічної хвороби, відкритої форми туберкульозу чи інших небезпечних хвороб, скрутних житлових умов тощо. Відібрання дитини можливе тоді, коли умови проживання дитини суд оцінить як небезпечні для неї.

У ч. 1 ст. 153 СК визначено, що мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Згідно з ч. 1 ст. 162 СК якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Висновки: підставами позову позивач визначила факт невиконання рішення суду про визначення місця проживання дитини, що набрало законної сили та підлягало примусовому виконанню, а тому положення ч. 1 ст. 162 СК як підстави для відібрання дитини від батька не застосовуються, адже позов фактично спрямований не на захист (відновлення) порушеного права позивача у формі негайного реагування на самочинну зміну місця проживання дитини її батьком, а на забезпечення виконання рішення суду про встановлення місця проживання дитини разом з матір’ю. У такому разі суд має виходити з того, що виконання судового рішення про визначення місця проживання неповнолітньої дитини відбувається (в разі його примусового виконання) шляхом, в тому числі, відібрання дитини та передачі її на виховання тому із батьків, з яким суд присудив їй проживати.

За заявою стягувача чи виконавця суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може встановити або змінити спосіб його виконання. Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.

У разі виникнення у особи перешкод під час виконання рішення суду, ці процесуальні питання підлягають вирішенню у порядку, визначеному цивільним процесуальним законом, а не шляхом пред’явлення іншого позову.

Залишити коментар

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.