7 судових рішень у спадкових справах

Ніколи не кажіть, що знаєте людину, якщо не ділили з ним спадщини.
Йоганн Леватер

1. Незвернення спадкоємця за оформленням спадкових прав на належну йому земельну частку (пай) після смерті спадкодавця не є підставою для визнання спадщини відумерлою та передачі її територіальній громаді (ВС/КЦС, справа 2о-55/2008 від 04.07.2018 р.)

 Рішенням районного суду позовну заяву прокурора району в інтересах територіальної громади сільської ради задоволено, – визнано спадщину, яка відкрилась після смерті особи, а саме право на земельну частку (пай) вартістю 22 484,4 грн відумерлою та передано її територіальній громаді цієї сільської ради.

Судове рішення мотивоване тим, що оскільки після смерті спадкодавця за оформленням спадкових прав на належну йому земельну частку (пай) спадкоємці не звертались, то відповідно до норми ст.1277 ЦК України є підстави визнати спадщину відумерлою та передати її територіальній громаді.

Судом апеляційної інстанції зазначене рішення суду першоі інстанціі скасоване, з чим погодився і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд, зокрема, зазначив, що судом першої інстанції не перевірено наявність у померлого спадкоємців, не вирішено питання про залучення їх та усіх заінтересованих осіб до участі у справі при тому, що апеляційний суд позбавлений процесуальної можливості залучати таких осіб до участі в справі.

Верховний Суд зазначив, що син померлого, проживаючи разом із останнім  станом на час його смерті, фактично прийняв спадщину та вступив в управління спадковим майном. Повідомлення ж державного нотаріуса на запит прокурора про відсутність в реєстрі спадкових справ оформлення на земельну частку (пай), не дає підстав для висновку про відсутність спадкоємців після його смерті.

Адже відповідно до з положень статей 526 і 549 ЦК УРСР, що були чинними на той час, діями, які свідчать про прийняття спадщини, є фактичний вступ заявника в управління чи володіння спадковим майном у межах шестимісячного строку з дня відкриття спадщини або подання ним протягом цього строку до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяви про її прийняття.

Той факт, що родинні відносини між сином та батьком були встановлені рішенням суду тільки через 18 років з моменту відкриття спадщини, та тривала несплата спадкоємцем земельного податку, на рішення судів не вплинули.

Врдночас, відповідно вимог ст. 1268 Цивільного кодексу України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Крім того, в Листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 № 24-753/0/4-13  наведено, що встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини буде необхідним, якщо спадкові правовідносин виникли після набрання чинності Цивільного Кодексу України, тобто після 1 січня 2004 року. Якщо ж спадщина відкрилась до набрання чинності ЦК, судам слід враховувати, що ст. 549 ЦК УРСР було визначено перелік дій, які свідчать про прийняття спадщини – фактичний вступ у володіння та управління спадковим майном.

2. Борг спадкодавця по аліментах стягується за рахунок активів спадкової маси і не є таким зобов’язанням, яке припиняється як нерозривно пов’язане із особою боржника (ВС/КЦС, справа 161/11682/15-ц від 21.03.2018 р.)

При житті батько (який загинув в АТО)дитини розлучився із дружиною і з часом заборгував  по аліментах біля 30 тис. грн. Після його смерті залишився спадок – квартира та два спадкоємці (матір та інша дитина) між якими ця квартира була поділена. Питання боргу по аліментах за рахунок спадкової маси вирішено не було.

Колишня дружина в інтересах дитини звернулася до суду із позовом про визнання права власності в порядку спадкування на 1/3 частини квартири, та просила стягнути з інших спадкоємців по 1/3 частини від загальної суми заборгованості по аліментах.

Суд першої інстанції задовільнив позов, проте суд апеляційної інстанції частково скасував рішення суду першої інстанції, залишив за дитиною право власності на 1/3 квартири померлого батька та відмовив у стягнення боргу по аліментах з двох інших спадкоємців.  Ця відмова обґрунтовувалася  тим, що відповідно до статті 608 Цивільного кодексу України зобов’язання припиняється у зв’язку зі смертю фізичної особи, зокрема зобов’язання зі сплати аліментів припинилося оскільки воно нерозривно пов’язано із померлим батьком і не може бути виконано іншою особою.

ВС скасував рішення судів апеляційної та першої інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

ВС роз’яснив, що «зобов’язання із сплати аліментів» є таким, що нерозривно пов’язане із особою боржника,  і дійсно припиняється із смертю боржника. Проте заборгованість по аліментах, яка існувала до моменту смерті боржника є зобов’язанням, яке НЕ припиняється зі смертю боржника  і включається до спадкової маси. Спадкоємці успадковують як активи, так і борги спадкодавця. Таким чином, суд апеляційної інстанції неправильно застосував ст. 608 Цивільного кодексу України.

Водночас помилився і суд першої інстанції присуджуючи дитині боржника 1/3 частини квартири та кошти, бо згідно ст. 1282 Цивільного кодексу України та враховуючи борг по аліментах її частка у спадщині повинна бути більшою.

Так, дитина є кредитором спадкодавця, тому два інших спадкоємця зобов’язані задовольнити вимоги кредитора особисто шляхом одноразового платежу, в межах вартості майна одержавного у спадщину.  У випадку відмови спадкоємців від одноразового платежу, суд за позовом дитини накладає стягнення на квартиру, яка була передана спадкоємцям в натурі. Таким чином, дитина має право збільшити свою частку у квартирі понад  1/3 частини за рахунок часток інших спадкоємців, які не виплатили їй свою частину боргу по аліментах.

3. Безпорадний стан спадкодавця повинен підтверджуватися медичними документами, а не лише показаннями свідків, якщо існує спір за спадок між спадкоємцями (ВС/КЦС, справа 200/21452/15-ц від 17.10.2018 р.)

Спадкодавець проживав із жінкою (позивачка) тривалий час без оформлення шлюбних стосунків.   Відповідно до статті 1264 Цивільного кодексу України «особи, які проживали зі спадкодавцем однією  сім’єю не менше як  п’ять років до часу відкриття спадщини» відносяться до четвертої черги спадкоємців за законом. (В народі – співмешканка або цивільна дружина).

У спадкодавця була дочка, яка проживала за кордоном, є спадкоємцем першої черги та не збиралася ділитися спадщиною.

Позивачка звернулася до суду із позовом про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, визнання права на спадкування за законом разом зі спадкоємцями першої черги спадкування.  Зокрема позов обґрунтовувався частиною другою, ст. 1259 Цивільного кодексу України –«зміна черговості одержання права на спадкування». А саме:  «фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.».

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції задовольнив позов, проте суд касаційної інстанції скасував частково ці рішення та відмовив у задоволенні позову в частині вимоги про визнання за жінкою права на спадкування разом із спадкоємцями першої черги.

ВС вдався до тлумачення поняття «безпорадний стан», яке міститься у ст. 1259 Цивільного кодексу України, тобто такий стан особи, у якому ця особа не може самостійно забезпечити свої життєві потреби, потребує стороннього догляду, допомоги, піклування.

ВС підкреслив, що у випадку існування спору за спадок, безпорадний стан спадкодавця повинен довести позивач заявляючи вимогу про зміну черговості одержання права на спадок. При цьому лише одних пояснень позивача та показань свідків недостатньо для доведення безпорадного стану спадкодавця. Повинні бути певні медичні документи, яких у матеріалах справа не було.  І це має бути підставою для відмови.

4. Право представлення діє. Заповіт баби на доньку не є перешкодою для спадкування майна онуком за правом представлення (ВС/КЦС, справа 539/2170/17 від 26.09.2018 р.)

У жінки є єдина дочка та онук. Проте є дві рідні сестри.  Жінка складає заповіт, за умовами якого усе майно, зокрема коштовна земельна ділянка, заповідається дочці. На жаль дочка помирає раніше жінки, і виникає питання кому буде належати спадок після смерті жінки? Онуку, рідним сестрам чи усім трьом в  певних частинах? В заповіті жінки ніхто інший як спадкоємець окрім дочки не згадується.

Нотаріус відмовив онуку у визнанні права власності на земельну ділянку в порядку спадкування  у зв’язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове майно. Успадкувати земельну ділянку намагалися також рідні сестри спадкодавця, які  відповідно до ст. 1262 Цивільного кодекс України є другою чергою спадкоємців за законом. Онук оскаржив відмову нотаріусу до суду.

Суд першої інстанції з яким погодився суд апеляційної інстанції відмовив онуку – позивачу у задоволенні позову обґрунтовуючи таку відмову тим, що онук не може спадкувати бабі  за право представлення в порядку, передбаченому ст. 1266 Цивільного кодексу України, оскільки баба залишила заповіт. Адже частина 1, ст. 1266 Цивільного кодексу України передбачає, що «внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка б належала б за законом їхнім матері, батькові, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини». Тобто, «яка б належала б за законом».  А тут є дійсний заповіт, і успадкування повинно було відбутися не на підставі закону, а на підставі заповіту. При цьому дочка не встигла успадкувати земельну ділянку та оформити правовстановлюючи документи на себе оскільки померла.

ВС підтвердив права онука на спадкування за правом представлення в такому випадку і прийшов до висновку, що по своїй суті спадкування за правом представлення – це специфічний порядок набуття права на спадкування за законом, який не є окремою підставою або видом спадкування і за яким суб’єктами спадкування  стають певні спадкоємці за законом.

Застосовуючи частину 2, статті 1223 Цивільного кодексу України ВС підкреслив, що в будь якому випадку дочка спадкодавця є спадкоємницею першої черги, а рідні сестри – спадкоємницями другої черги.  Тому онук за правом представлення стає спадкоємцем першої черги і має право на успадкування земельної ділянки.

5. Суд не має права позбавити спадкоємця обов’язкової частки у спадщині, такий спосіб захисту прав інших спадкоємців законодавством не передбачений (ВС/КАС, справа 483/597/16 від 16.05.2018 р.)

Предметом спору став будинок, який належав бабусі та її чоловіку (відповідачу) у рівних частках. Бабуся померла і залишила заповіт, відповідно до умов якого все її майно переходило у власність позивачу.  Під час звернення до державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини позивач дізнався, що відповідач також звернувся із відповідною заявою оскільки на підставі ст. 1241 Цтвільного кодексу України має право на обов’язкову частку у спадщині бабусі, тобто на 1/4 будинку.

Позивач звернувся до суду із вимогою про позбавлення права на обов’язкову частку в спадщині. Так, до обов’язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, а відповідач на момент спору вже за твердженням позивача привласнив спадок на суму  15 000,00 грн і та речі звичайної домашньої обстановки та вжитку бабусі вартістю більше ніж 50 000,00 грн.

Проте суди трьох інстанцій відмовили у задоволенні такого позову. В даному випадку позивачем обрано неправильний спосіб захисту свого права.  Законодавство не передбачає право суду позбавити спадкоємця обов’язкової частки у спадщині, а лише дозволяє суду зменшити обов’язкову частку у спадщині з урахуванням відносин між спадкоємцем та спадкодавцем, а також за інших обставин, які мають істотне значення. Тобто, позивачу слід було просити суд зменшити спадщину відповідача до вартості вже привласнених ним коштів та речей домашньої обстановки та вжитку.

ВС також підкреслив, що право на обов’язкову частку у спадщині існує тільки при наявності заповіту, і фактично є гарантією на спадок на підставі закону окремих спадкоємців першої черги померлої особи. Тобто, незалежно від змісту заповіту спадкоємець не може бути у будь-якому випадку позбавлений судом права на обов’язкову частку спадщині.

Слід також додати, що відповідно до Постанови Пленуму ВСУ “Про судову практику у справах про спадкування” від 30.05.2008 № 7  підставами для зменшення обов’язкової частки у спадщині можуть бути:  

1) непідтримання спадкоємцем зв’язків зі спадкодавцем, незважаючи на потребу останнього в цьому;

2) погане поводження із ним;

3) нездійснення належного догляду;

4) надання заздалегідь неправдивих свідчень у суді проти спадкодавця;

5) звинувачення спадкодавця у вчиненні тяжкого злочину;

6) неповідомлення про те, що готується замах на життя спадкодавця;

7) не надання спадкодавцеві допомоги, коли той перебував у небезпеці;

8) аморальна поведінка обов’язкового спадкоємця не лише щодо спадкодавця, а й щодо інших спадкоємців, зокрема й тих, хто має право на обов’язкову частку;

9) виокремлення спадкоємцю певної частки майна ще за життя спадкодавця.

6. Неотримання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину не вбереже від боргів спадкодавця, не припинить договір іпотеки та не зніме заборону на відчуження нерухомості.

Верховний Суд захистив права кредиторів і нагадав, що борги все ж таки треба віддавати.

Спадкодавець взяв споживчий кредит у банку і для його забезпечення передав будинок в іпотеку. Кредит повернутий не був. Після його смерті банк звернувся до суду із позовом про стягнення предмету іпотеки, проте суд відмовив посилаючись на те, що основне (кредитне) зобов’язання припинилося у зв’язку із смертю боржника, тому і начебто іпотечне (похідне) зобов’язання теж у померлого боржника припинилося.

Надалі вже спадкоємець, який постійно проживав в іпотечному будинку, звернувся із позовом до суду про визнання договору іпотеки припиненим та зняття заборони відчуження будинку.  Рішенням суду першої інстанції позов задоволено, суд апеляційної інстанції з цим погодився. Банк оскаржив це рішення до суду касаційної інстанції, який скасував попередні судові рішення та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

ВС нагадав, що згідно ст. 1219 Цивільним кодексом України  кредитні зобов’язання не є такими, що нерозривно пов’язані особою боржника, а відповідно до ст. 1218 Цивільного кодексу України до складу спадщини  входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Водночас стаття 1282 Цивільного кодексу України передбачає обов’язок спадкоємця задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного в спадщину.

У питанні спадщини з боку спадкоємця можливо три варіанти поведінки: подати заяву нотаріусі про прийняття спадщини, подати нотаріусу заяву про відмову від спадщини, нічого не робити і в даному випадку далі проживати в іпотечному будинку.

Єдиним варіантом для спадкоємця уникнути заявлених кредитних зобов’язань – це відмовитися від спадщини і подати відповідну заяву нотаріусу. Тоді звісно спадкоємець втрачає право на будинок.

ВС підкреслив, що варіант при якому спадкоємець НЕ здійснює юридично значимих дій щодо спадку НЕ припиняє договору іпотеки. Будинок залишається в іпотеці кредитора і чекає, що хтось на підставі закону стане його власником.

З одного боку кредитор не може стягнути предмети іпотеки, оскільки у нього на момент спору відсутній власник «із документами», з іншого боку  власник «без документів» не може нічого зробити з предметом іпотеки оскільки для розпорядження ним треба повернути борг кредитору. Хоча такий власник і надалі може проживати в іпотечному будинку невизначений термін.

Так ВС підтвердив, що без задоволення вимог кредитора договір іпотеки будинку припинений не буде.

7. Заповіт спадкодавця може підписати інша особа, і такий заповіт буде законним. 

 Позивачі просили суд визнати нікчемним заповіт від 23 жовтня 2012 року, посвідчений секретарем сільської ради (відповідач), яким все своє майно заповідач, заповів своєму сину, і який вони вважають нікчемним, оскільки під час його підписання у заповідача був відсутній документ, що посвідчує його особу, в заповіті відсутні паспортні дані заповідача, що дає підстави вважати, що цей заповіт вчиняла та підписувала інша особа. Також зі змісту заповіту вбачається, що він вчинявся та посвідчувався не в самому приміщенні сільської ради, оскільки відсутня повна юридична адреса сільської ради. Вказали, що заповідач не хворів на захворювання рук, а тому були відсутні підстави для підпису заповіту іншою особою.

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду визнав ці рішення законними і обґрунтованими, виходячи з наступного.

Як вбачається зі змісту заповіту, його складено у письмовій формі, із зазначенням часу його складення. Доводи щодо відсутності у заповіті повної юридичної адреси органу, де вчинявся заповіт є необґрунтованими. Відповідно до пункту 2.1. розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, що затверджений наказом Міністерства юстиції України № 3306/5 від 11 листопада 2011 року, заповіт складено в приміщенні органу місцевого самоврядування. Відсутність у заповіті повної юридичної адреси без зазначення вулиці та номеру будинку сільської ради не може свідчити про те, що не вказано місце вчинення нотаріальної дії, тому доводи касаційної скарги щодо недотримання форми складення заповіту є безпідставними.

Як вбачається із тексту заповіту, його підписала інші особа у зв’язку з хворобою рук заповідача, якому діагностовано хворобу правого лучезап’ястного суглоба.

Підпис цієї на тексті заповіту засвідчений посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії – секретарем сільської ради, із зазначенням причин, з яких текст правочину не міг бути підписаний заповідачем  – хвороба рук останнього.

Крім того, в порядку статті 1253 Цивільного кодексу України та пункту 1.4. розділу III вказаного Порядку заповіт був посвідчений при двох свідках, особу і дієздатність яких перевірено посадовою особою, яка вчиняла дану нотаріальну дію – секретарем сільської ради.

Отже, підписання заповіту іншою особою на прохання заповідача відбулося з дотриманням вимог закону та відображало дійсне волевиявлення заповідача на розпорядження своїм майном.

Таким чином, як зазначил Верховний Суд, відмовляючи в задоволенні позову, суди на підставі доказів, поданих сторонами, дійшли правильного висновку про те, що волевиявлення заповідача, спрямоване на передачу майна саме сину та зафіксоване в оспорюваному заповіті від 23 жовтня    2012 року, було вільним та відповідало його волі.

Наприкінці наведу ще декілька корисних рішень:

Постійне проживання закордоном не є поважною причиною для визначення додаткового строку для прийняття спадщини (ВС/КЦС, справа 592/9058/17-ц від 06.06.2018 р.).

Незначний часовий проміжок між закінченням строку прийняття спадщини та подачею позовної заяви про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини є підставою для задоволення таких вимог (ВС/КЦС, справа 681/203/17 від 17.10.2018 р.).

Заповіт, складений з порушенням вимог щодо його посвідчення, зокрема, – за межами нотаріального округу нотаріуса, є нікчемним (ВС/КЦС, справа 401/3540/15-ц від 18.05.2018 р.).

Заповіт не може бути скасований судом, правильною позовною вимогою є визнання заповіту недійсним (ВС/КЦС, справа 2/1201/2005 від 28.11.2018 р.).

Якщо у спадкоємця не було перешкод для подання заяви, а він не реалізував право на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть того, то підстави для додаткового строку для прийняття спадщини відсутні (ВС/КЦС, спр712/656/15-ц від 12.02.18 р.).

Підставою для визнання заповіту недійсним може бути не просто хвороба, навіть, важка, а абсолютна неспроможність заповідача в момент складання заповіту розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (ВССУ, справа 343/1571/14-ц від 26.10.16 р.).

За наявності у спадкоємця позикодавця оригіналу боргової розписки, і відсутності належних доказів повернення боргу, стягнення з відповідачів боргу на користь цього спадкоємця є обґрунтованим (ВССУ, мправа 761/22776/15-ц від 12.06.17 р.).

Залишити коментар

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.