5. Заборона рабства та примусової праці (привести приклад рішення ЄСПЛ в конкретній справі).

Стаття 4 Конвенції “Заборона рабства і примусової праці”

1. Нікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані.

2. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов’язкову працю.

3. Для цілей цієї статті значення терміна “примусова чи обов’язкова праця” не поширюється:

a) на будь-яку роботу, виконання якої зазвичай вимагається під час призначеного згідно з положеннями статті 5 цієї Конвенції тримання в умовах позбавлення свободи або під час умовного звільнення;

b) на будь-яку службу військового характеру або – у випадку, коли особа відмовляється від неї з мотивів особистих переконань у країнах, де така відмова визнається, – службу, яка вимагається замість обов’язкової військової служби;

c) на будь-яку службу, що вимагається у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, яке загрожує життю чи благополуччю суспільства;

d) на будь-яку роботу чи службу, яка є частиною звичайних громадянських обов’язків.

У статті 4 Конвенції рабство та підневільна праця відрізняються від примусової та обов’язкової праці. Перші два терміни передбачають встановлення більшого контролю над особою та характеризуються жорсткими умовами, яких ця особа не може ані змінити, ані уникнути. Два останні терміни підкреслюють примусовий характер окремих видів роботи або послуг, які виконуються тимчасово або ж як доповнення до інших обов’язків, в тому числі й громадських.

1. Рабство та підневільний стан
Комісія та Суд розглянули кілька справ за зверненнями, в яких піднімалось питання стосовно заборони рабства та підневільного стану, про що йдеться в пункті 1 статті 4. Більшість із скарг були подані особами, які перебували в ув’язненні, і жодна з них не була прийнята до розгляду.
У справі Ван Дроогенбрьок проти Бельгії (1982) рецидивіст, якого було передано під нагляд адміністративних органів, скаржився на те, що контроль, під яким він перебував, був підневільним станом згідно з пунктом 1 статті 4. Суд не погодився з цим, зазначивши, що обмежувальні заходи не тільки носили тимчасовий характер, але й здійснювались під судовим наглядом. Суд також підкреслив, що ці заходи не вплинули на правовий статус заявника настільки, щоб мова могла йти про рабство чи підневільний стан.
У справі W, X, У і Z проти Сполученого Королівства (Заяви № 3435-3438/67) четверо юнаків у п`ятнадцяти- шістнадцятирічному віці зобов’язались відслужити у військово-морському флоті по 9 років. Пізніше всі вони попросили звільнити їх в запас, і всі отримали відмову. У своєму зверненні до Комісії юнаки стверджували, що беручи до уваги їхній вік на час укладення угоди, примушування їх виконувати умови цієї угоди було підневільним станом згідно з пунктом 1 статті 4. Визнаючи заяву неприйнятною, Комісія зазначила, що військова служба може розглядатись як виняток із пункту 2 статті 4, але не розглядається як підневільний стан відповідно до пункту 1 статті 4. Вона також зауважила, що держава держала дозвіл від батьків неповнолітніх, які бажали служити на флоті, як того вимагало національне законодавство. Дозвіл було отримано в усіх чотирьох випадках, і тому кожен юнак були зобов’язаний відслужити цей дев’ятирічний строк. Комісія окремо відзначила, що такий дозвіл позбавляє працю або службу примусового характеру.

2. Примусова чи обов’язкова праця
Комісія та Суд розглянули декілька справ, що були пов’язані з положеннями пункту 2 статті 4, де забороняється примусова чи обов’язкова праця, та пункту 3 статті 4, де визначено чотири виключення з цього загального положення. До останнього часу Суд лише в одному випадку визнав порушення заборони примусової чи обов’язкової праці. В основі цієї справи лежала дискримінація за ознакою статі, оскільки уряд, проти якого було подане звернення, звертався лише до чоловічої частини населення, а не до жінок, коли йшлось про те, чи нести службу в пожежній бригаді, чи платити компенсаційне відшкодування замість проходження такої служби (Карлхайнц Шмідт проти Німеччини (1994).
Не розроблюючи власного визначення терміна “примусова чи обов’язкова праця”, Суд звернувся до дефініцій, що використовуються у відповідних конвенціях Міжнародної організації праці (МОП). Наприклад, у справі Ван дер Мюссель проти Бельгії (1983) молодий бельгійський адвокат скаржився на те, що зобов’язання без подальшої компенсації за роботу чи відшкодування відповідних витрат представляти в суді підсудних, які не мають коштів для оплати правової допомоги захисника, є порушенням пункту 2 статті 4. Суд почав розгляд справи з цитування статті 2 Конвенції № 29 МОП, де “примусова праця” визначається як “праця або послуги, що вимагаються від особи під загрозою покарання, і які ця особа не збиралась виконувати добровільно”. Не знайшовши ніякого порушення пункту 2 статті 4, Суд відзначив також декілька деталей: ця робота входила до звичайного кола обов’язків адвоката; вона сприяла його професійному зростанню і не була занадто обтяжливою. Суд також відзначив, що бельгійська система призначення захисників для осіб, які не мають коштів для оплати правової допомоги, не тільки гарантує право на захисника відповідно до підпункту с пункту 3 статті 6, але й становить собою “звичайні громадянські обов’язки” згідно підпункту d пункту 3 статті 4.

Комісія розглянула кілька звернень, в яких представники різних професій стверджували, що зобов’язання, згідно з яким вони повинні були надавати послуги конкретного характеру або в конкретній місцевості, становили порушення пункту 2 статті 4 Конвенції. Як і слід було очікувати, більшість цих звернень надійшла від представників правничої професії. У справі Іверсена (Заява № 1468/62), однак, вже норвезький дантист стверджував, що порушенням пункту 2 статті 4 було примушування його обслуговувати пацієнтів у віддаленій частині країни після того, як закінчились невдачею усі спроби знайти спеціаліста, що бажав би оселитись у цій частині країни. Окремі члени Комісії визнали, що таке примушування виконувати обов’язок може бути виправдане на підставі положень підпункту с пункту 3 статті 4: “надзвичайної ситуації або стихiйного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспiльства”. Інші члени Комісії дійшли висновку, що обмежений термін цієї роботи, належна винагорода та характер послуг, що мали бути надані, відповідали професії, яку обрав собі заявник.
Комісія визнала неприйнятними кілька справ з посиланням на положення підпункту b пункту 3 статті 4, і це виключило з поняття “примусової або обов’язкової праці” альтернативну службу, проходження якої є обов’язковим у разі відмови від військової служби через переконання у країнах, де така відмова визнається. Це положення не зобов’язує Високі Договірні Сторони визнавати відмову від військової служби на підставі переконань або ж увільняти від альтернативної служби осіб, які відмовились від військової служби на підставі переконань.

В цілому, слід зазначити, що скарги європейців на порушення прав за статтею 4 Конвенції є чи не найбільш рідкісними в практиці Європейського суду. Так, на більш ніж шістдесятирічну історію існування Суду припадає всього 155 рішень за фактом розгляду таких скарг. При цьому найбільш грубими порушниками в цій області є Російська Федерація і Республіка Кіпр (по 22 рішення про порушення прав за статтею 4 Конвенції). Щодо України Європейський суд розглядав 46 справ, однак, на щастя, порушником нашу державу не було визнано жодного разу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.