3. Право на життя та позитивні зобов’язання держави. Заборона смертної кари, питання екстрадиції та видачі правопорушників (навести приклад рішення ЄСПЛ у конкретній справі).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

Стаття 1 Зобов’язання поважати права людини
Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Розділ I Права і свободи
Стаття 2 Право на життя
1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.
2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:
a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;
b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;
c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.
Так, Конституція України зазначає, що «Людина, її життя і здоров’я, честь і гід­ність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст. 3) та «Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя» (ст. 27).

Стаття 1 Протоколу №6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари
Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено.
Стаття 2 Протоколу №6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари
Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або невідворотної загрози війни; таке покарання застосовується лише у випадках, передбачених цим законодавством і згідно з його положеннями. Держава повідомляє Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення цього законодавства.

 


Справа «Кабулов проти України» (Заява № 41015/04)

Заявник скаржився за статтею 2 Конвенції, що існує реальний ризик того, що у разі його екстрадиції до Казахстану його буде засуджено до смертної кари. Він також стверджував, що його буде піддано поводженню, що суперечить положенням статті 3 Конвенції, у зв’язку з можливим застосуванням смертної кари та незадовільними умовами тримання під вартою, що існують в Казахстані, а також з огляду на відсутність належного медичного обслуговування в установах попереднього ув’язнення та відбування покарань та на розповсюджену практику застосування катування до ув’язнених. Також на підставі підпунктів «с» і «f» пункту 1, пунктів 2, 3 та 4 статті 5 Конвенції він стверджував, що взяття його під варту 23 серпня 2004 року та рішення про його екстрадицію, прийняте Генеральною прокуратурою України, були незаконними. Він також скаржився за статтею 13 Конвенції, стверджуючи, що стосовно його скарг про екстрадицію та порушення статей 2 і 3 Конвенції не існує ефективних засобів юридичного захисту. Заявник також скаржився на те, що всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції у разі екстрадиції до Казахстану його буде піддано несправедливому суду. Він також стверджував, що було порушення статті 34 Конвенції.

3 вересня 2008 року заявник надіслав до Суду листа, в якому просив Суд вилучити заяву з реєстру, оскільки він хотів бути виданим до Казахстану. Лист пересилався разом із супровідним листом, підписаним начальником СІЗО у той самий день, в який був написаний заявником лист. У супровідному листі зазначалося, що лист заявника стосується клопотання про відкликання його заяви до Суду. Його мати та захисник пізніше заявили, що це клопотання заявника було написане під тиском національних органів та начальника Харківського СІЗО № 27. 6 листопада 2008 року заявник повідомив свого захисника, пана Бущенка, про те, що він має намір і надалі підтримувати свою заяву, та попросив його подати до Суду клопотання щодо прискорення розгляду його справи. Він також заявив, що начальник СІЗО та представники Державного департаменту України з питань виконання покарань чинили на нього тиск з метою змусити його відкликати свою заяву. 14 листопада 2008 року Генеральна прокуратура України, яка опитала заявника від імені Урядового уповноваженого, повідомила Урядового уповноваженого про те, що заявник написав листа від 3 вересня 2008 року у зв’язку з тривалим перебуванням під вартою та відсутністю рішення Європейського суду з прав людини. Генеральна прокуратура України заявила, що заявник після консультації 6 листопада 2008 року зі своїм захисником висловив бажання, щоб його справа й надалі розглядалася Судом. Прокуратура також заявила, що заявник не подавав скарг на дії адміністрації СІЗО.

Оцінка Суду

Суд повторює, що метою Конвенції є захист не теоретичних та ілюзорних прав, а прав практичних та ефективних (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Метьюз проти Сполученого Королівства» (Matthews v. the United Kingdom) [ВП], заява № 24833/94, п. 34, ECHR 1999-I). Крім того, Уряд, стверджуючи, що національні засоби юридичного захисту не були вичерпані, повинен переконати Суд у тому, що засіб юридичного захисту був на той час ефективним та доступним не тільки теоретично, а й практично. Іншими словами, що він був доступний, був здатним забезпечити у відношенні скарг заявника відповідну сатисфакцію та мав розумні шанси на успіх (див. рішення від 28 листопада 1997 року у справі «Ментеш та інші проти Туреччини» (Mentes and Others v. Turkey), п. 57, Reports of Judgments та Decisions 1997-VIII). У цьому зв’язку Уряд посилався на статтю 55 Конституції України та можливість оскарження до судів рішення про екстрадицію, яке могло суперечити положенням статей 2, 3, 5 і 13 Конвенції. Уряд заявив, що будь-які заходи, вжиті протягом провадження щодо екстрадиції за статтею 55 Конституції України, могли бути оскаржені до національних судів. На підтвердження свого твердження Уряд не надав відповідних прикладів з національної судової практики.

Щодо скарг за статтями 2 та 3 Конвенції Суд зазначає, що твердження про можливі порушення цих положень розглядалися у провадженні у Печерському районному суді м. Києва та в апеляційному суді м. Києва. Зазначене провадження завершилося винесенням Печерським районним судом ухвали від 1 липня 2005 року, яку було залишено без змін апеляційним судом 22 вересня 2005 року. Тоді суд першої інстанції дійшов висновку, що він не може розглядати скарги заявника в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України, оскільки вони стосувалися питань, що повинні розглядатися за правилами Кримінально-процесуального кодексу. Також згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 року юрисдикція судів поширюється тільки на перевірку запитів на екстрадицію, поданих правоохоронними органами, та не більше того (див. вищезазначене рішення у справі «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine), п. 31). Таким чином, видається, що національні суди у справі заявника, як і у справі «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine), mutatis mutandis, заява № 2440/07, п. 49, від 23 жовтня 2008 року, не могли розглядати скарги щодо екстрадиції, порушені на підставі статей 2 та 3 Конвенції.

Більш того, стосовно тверджень заявника про можливе порушення статті 5 Конвенції, Суд зазначає, що заявник, його мати та його захисники намагались застосувати різноманітні засоби правового захисту, посилаючись, inter alia, на статті 29 та 55 Конституції України, статтю 5 Конвенції та статтю 106 Кримінально-процесуального кодексу та заявляючи, що затримання заявника з метою екстрадиції та його триваюче тримання під вартою не ґрунтуються на положеннях закону і Конвенції. Вони подали кілька скарг до адміністративних судів, судів загальної юрисдикції, ініціювали чотири провадження в цих судах, але марно. Суд також зазначає, що у кількох випадках національні суди залишили скарги заявника без розгляду через те, що вони не були їм підсудні. Крім того, Жовтневий районний суд м. Харкова дійшов висновку, що тримання заявника під вартою до екстрадиції було правомірним, оскільки ґрунтувалось на відповідних законодавчих актах, які не вимагали наявності постійно триваючої правової підстави для тримання під вартою до екстрадиції. Суд, inter alia, посилався на статтю 29 Конституції України, статті 56-62 Мінської конвенції, статті 165-1 та 165-2 Кримінально-процесуального кодексу, а також на пункти 1, 3 і 4 статті 5 Конвенції.

Отже, Суд не вбачає ані правових, ані фактичних підстав для того, щоб відійти від висновків, яких він дійшов у вищезазначеному рішенні у справі «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine) щодо ефективних засобів юридичного захисту за статтею 3 Конвенції. Суд відхиляє попереднє заперечення Уряду стосовно необхідності вичерпання заявником засобів юридичного захисту, вказаних Урядом щодо скарг за статтями 2 та 5 Конвенції. Суд доходить висновку, що заявник не мав ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг про законність його екстрадиції та тримання його під вартою згідно зі статтями 2, 3 та 5 Конвенції. Питання засобів юридичного захисту для цілей статті 13 повинно розглядатися разом з питаннями суті справи.

1. Стверджуване порушення пункту 1 статті 2 Конвенції

Заявник скаржився за пунктом 1 статті 2 Конвенції на те, що в разі його екстрадиції до Казахстану існує справжній ризик того, що його засудять до смертної кари. Він стверджував, що запевнення, надані Урядом Республіки Казахстан, були недостатніми, оскільки мораторій на виконання смертної кари міг бути скасований у будь-яку мить, а обвинувачення проти нього можна було перекваліфікувати. Вищезазначене положення передбачає таке: «1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя…».

 Уряд заперечував цей аргумент та заявив, що у разі екстрадиції заявника до Республіки Казахстан останній не може бути засуджений до смертної кари, оскільки він обвинувачується у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 96 Кримінального кодексу Республіки Казахстан, за який не передбачається смертна кара. Крім того, Уряд заявляв, що в Республіці Казахстан введено мораторій на виконання смертної кари, що смертна кара застосовується тільки за виключних обставин та таке покарання не може бути виконане, навіть якщо припустити, що заявникові буде постановлено саме такий вирок. Уряд також заявив, що усі особи, засуджені до смертної кари, тримаються у спеціальній колонії у м. Аркалик Кустанайської області. У 2004 році у тій колонії трималися двоє осіб, засуджених до смертної кари. У 2005 році там перебувало 29 осіб, засуджених до смертної кари, у 2006 році – 30, а у 2007 році – 31 особа. З 2003 по 2006 рік національними судами було постановлено 17 смертних вироків. Уряд заявляв, що не існує ймовірності того, що заявник буде засуджений до смертної кари, особливо з огляду на конкретні гарантії, надані 2 грудня 2004 року заступником Генерального прокурора Республіки Казахстан, та, навіть якщо таке станеться, покарання не буде виконано у зв’язку з мораторієм на смертну кару, що діє в Республіці Казахстан.

Представники третьої сторони заявили, що смертна кара й досі передбачається Кримінальним кодексом Республіки Казахстан як покарання за деякі злочини та не скасована остаточно. У 2006 році було 26 осіб, засуджених до смертної кари. На думку представників третьої сторони, не існувало впевненості у тому, що смертна кара буде скасована, а, отже, заявник все ще міг бути засуджений до смертної кари та міг очікувати її, допоки не скасують мораторій.

Суд зауважує, що в контексті екстрадиції та позитивних зобов’язань за статтею 2 Конвенції для дотримання своїх зобов’язань у сфері міжнародної правової співпраці Договірні сторони повинні брати до уваги зобов’язання, закріплені у зазначеному положенні Конвенції. Отже, за обставин, коли існують достатні підстави вважати, що зазначена особа у разі її екстрадиції може бути засуджена до смертної кари у приймаючій країні, стаття 2 передбачає зобов’язання не видавати особу (див., серед багатьох інших джерел, ухвали щодо прийнятності у справах «S.R. проти Швеції» (S.R. v. Sweden), заява № 62806/00, від 23 квітня 2002 року, «Ісмаїлі проти Німеччини» (Ismaili v. Germany), заява № 58128/00, від 15 березня 2001 року, та рішення у справі «Багаддар проти Нідерландів» (Bahaddar v. the Netherlands), від 19 лютого 1998 року, Reports 1998-І, висновок Комісії, с. 270-71, пп. 75-78). Крім того, якщо держава, що видає особу, свідомо піддає її такому високому ризику втрати життя, який є майже невідворотним, таку екстрадицію можна вважати «умисним позбавленням життя», яке забороняється статтею 2 Конвенції (див. ухвали щодо прийнятності у справі «Саїд проти Нідерландів» (Said v. the Netherlands), заява № 2345/02, від 5 жовтня 2004 року, та рішення у справі «Дугос проти Греції» (Dougoz v. Greece), заява № 40907/98, від 8 лютого 2000 року).

У справі «Ісмоїлов та інші проти Росії» (Ismoilov and Others v. Russia) Суд дійшов висновку, що питання за статтею 3 Конвенції не порушувалося, оскільки ризику застосування смертної кари не існувало через те, що смертна кара була скасована, та було ліквідовано небезпеку її застосування (див. рішення від 24 квітня 2008 року у справі «Ісмоїлов та інші проти Росії» (Ismoilov and Others v. Russia), заява № 2947/06, п. 119). Суд вважає за необхідне оцінити ймовірність застосування до заявника смертної кари у разі його видачі до Республіки Казахстан.

Проте, як видається з матеріалів справи, відомостей, наданих сторонами, та відомостей, наданих третьою стороною, у 2007-2008 роках в Республіці Казахстан не було виконано жодного смертного вироку, а постановлені смертні вироки були замінені на довічне позбавлення волі. Що стосується мораторію на виконання смертної кари, то Суд зазначає, що з 17 грудня 2003 року Республіка Казахстан припинила виконання смертних вироків в очікуванні запровадження відповідних змін до Кримінального кодексу. Суд також зазначає, що цей мораторій був продовжений згідно з Законом «Про внесення змін та доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального та Кримінально-виконавчого кодексів Республіки Казахстан у зв’язку з введенням мораторію на виконання смертної кари» від 10 березня 2004 року № 529-2. Крім того, смертна кара в Казахстані скасована для більшості випадків. Ніщо не вказує на те, що мораторій на виконання смертної кари буде скасовано. Якщо звернутися до фактів справи, то запит на екстрадицію заявника був поданий за пунктом 1 статті 96 Кримінального кодексу (вбивство), а постанова про оголошення у міжнародний розшук, видана державними органами Республіки Казахстан 4 липня 2003 року, містила посилання на вбивство за обтяжуючих обставин (пункт 2 статті 96 Кримінального кодексу Республіки Казахстан). Уряд Республіки Казахстан запевняв, що заявник буде переслідуватися тільки за п. 1 статті 96 (вбивство).

У світлі всіх обставин справи Суд доходить висновку, що навіть у малоймовірному випадку перекваліфікації обвинувачень щодо заявника з «вбивства» на «вбивство за обтяжуючих обставин», немає справжнього ризику того, що він буде страчений, а отже, порушення статті 2 Конвенції не було.

2. Стверджуване порушення статті 3 Конвенції

Заявник стверджував, що існує небезпека, що його буде піддано жорстокому поводженню у зв’язку з можливим застосуванням смертної кари та часом, проведеним в очікуванні її виконання, а також у зв’язку з неналежними умовами ув’язнення в Казахстані, неналежною медичною допомогою та лікуванням в пенітенціарних установах та розповсюдженою практикою застосування до ув’язнених катувань. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка у відповідних частинах передбачає таке: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

Уряд заперечував цей аргумент. Уряд зазначив, що немає підстав вважати, що у разі екстрадиції до Казахстану заявник буде підданий жорстокому поводженню всупереч положенням статті 3 Конвенції. Уряд також вказав на те, що 18 вересня та 2 грудня 2004 року Уряд Республіки Казахстан надав достатні гарантії того, що заявник не буде підданий жорстокому поводженню та що протягом слідства його права й інтереси будуть дотримуватися. Уряд зазначив, що немає підстав вважати, що заявник буде триматися під вартою з метою завдання йому фізичних та психічних страждань. Уряд заявив, що державні органи мають діяти згідно з міжнародними правовими зобов’язаннями, що витікають з Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Уряд також стверджував, що в Казахстані особам, які тримаються під вартою, надається відповідна та необхідна медична допомога та що казахський уряд вживає заходів для покращення умов тримання та медичного обслуговування в установах тримання під вартою.

Представники третьої сторони, посилаючись на різні міжнародні доповіді, включаючи наведені вище документи, зазначали про відсутність у Казахстані ефективних національних засобів юридичного захисту щодо розслідування тверджень про жорстоке поводження. Вони вказували на відсутність незалежності судів та на стабільно погану історію дотримання прав людини в Республіці Казахстан. Вони зазначали, що з огляду на стан дотримання прав людини в Казахстані заявник наштовхнеться на насправді реальний ризик застосування до нього катувань або жорстокого поводження. Вони також зазначили, посилаючись на ті самі міжнародні доповіді з прав людини та їхні висновки, що умови ув’язнення в Казахстані дуже суворі та не відповідають вимогам статті 3 Конвенції.

Екстрадиція, яка здійснюється Договірною державою, може потягнути за собою відповідальність за статтею 3 Конвенції у разі, якщо буде доведено наявність суттєвих підстав вважати, що в такому випадку особа наразиться в державі, якій її видають, на реальний ризик зазнати поводження, забороненого статтею 3 (див. наведене вище рішення у справі «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine), п. 66). Встановлення такої відповідальності неминуче потребує оцінки умов у запитуючій державі та їхньої відповідності нормам статті 3 Конвенції. Для здійснення такої оцінки Суд вивчає усі надані йому матеріали або, за необхідності, матеріали, отримані proprio motu з інших міжнародних, національних, урядових та неурядових джерел. Суд повинен розглянути передбачувані наслідки видачі заявника до запитуючої країни, беручи до уваги загальну ситуацію в цій країні та особисті обставини заявника (див. рішення у справі «Вільвараджа та інші проти Сполученого Королівства» (Vilvarajah and Others v. the United Kingdom) від 30 жовтня 1991 року, Series A, заява № 215, п. 108 in fine). У той же час, якщо доступні Суду джерела характеризують загальну ситуацію, то конкретні твердження заявника у тій чи іншій справі потребують підтвердження іншими доказами (див. рішення у справі «Маматкулов і Аскаров проти Туреччини» (Mamatkulov and Askarov v. Turkey), заяви № 46827/99 та 46951/99, п. 73, ECHR 2005-I).

Жорстоке поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції лише у разі досягнення певного мінімального рівня жорстокості, який є відносним та залежить від усіх обставин справи, таких як характер та контекст поводження або покарання, спосіб та метод його застосування, його тривалість та його фізичні та психічні наслідки. При оцінці умов тримання під вартою повинні враховуватися їхні сукупні наслідки, а також конкретні твердження заявника та тривалість такого тримання. Крім того, дипломатичні гарантії не звільняють Суд від обов’язку розглянути питання, чи дійсно вони забезпечували достатню гарантію того, що заявник буде захищений від ризику жорстокого поводження, забороненого Конвенцією (див. рішення у справах «Чагал проти Сполученого Королівства» (Chahai v. the United Kingdom), п. 105, і «Сааді проти Італії» (Saadi v. Italy) [ВП], п. 148).

Суд зазначає, що по суті заявник стверджує, що в Казахстані він буде підданий катуванню з боку правоохоронних органів, які матимуть на меті отримати від нього визнавальні показання. Він також стверджував, що буде триматись в поганих умовах як до суду, так і після нього, якщо буде засуджений, та що необхідні умови для забезпечення йому медичної допомоги і лікування будуть відсутні. Він також стверджував, що якщо його засудять до смертної кари, він очікуватиме страти у стані невизначеності щодо того, чи буде його страчено, чи його вирок буде змінено.

Суд врахував доповіді різних міжнародних та національних неурядових організацій з прав людини, Державного департаменту США та матеріали, підготовлені Гельсінською Федерацією з прав людини, яка була допущена до провадження в якості третьої сторони. Згідно з цими матеріалами існує низка повідомлень про катування, жорстоке поводження з особами під вартою, регулярні побиття та застосування сили казахськими правоохоронними органами до підозрюваних у кримінальних злочинах з метою отримання визнавальних показань. Усі вищевказані повідомлення так само зазначали про дуже погані умови ув’язнення, включаючи переповненість, погане харчування та незабезпечення лікування хвороб. Також повідомляється, що твердження про катування і жорстоке поводження казахськими компетентними органами не розслідуються. Суд не піддає сумніву достовірність та надійність цих відомостей. Крім того, Уряд держави-відповідача не надав жодного доказу, інформації з надійних джерел або відповідних доповідей, які могли б спростувати твердження, викладені у вищезазначених повідомленнях.

Суд також зазначає, що стосовно тверджень заявника про те, що він наразиться на ризик застосування до нього катування з метою отримання визнавальних показань, немає доказів того, що існує справжній та неминучий ризик того, що він особисто буде підданий поводженню, забороненому статтею 3 Конвенції. Проте, з огляду на вищенаведені матеріали, видається, що будь-який підозрюваний у вчиненні кримінального злочину наражається на серйозний ризик застосування до нього катування та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, іноді навіть за відсутності будь-якої або конкретної мети. Отже, Суд приймає твердження заявника щодо того, що сам по собі факт тримання під вартою в якості підозрюваного у вчиненні кримінального злочину, як у цьому конкретному випадку, надає достатні підстави очікувати серйозного ризику того, що він буде підданий поводженню, що суперечить статті 3 Конвенції.

Щодо того, чи були виключені ризики для заявника гарантіями, наданими казахськими державними органами, Суд нагадує, що 18 вересня 2004 року Генеральна прокуратура Республіки Казахстан повідомила українські державні органи про те, що заявник буде притягнутий до відповідальності тільки за статтею, наведеною у запиті на екстрадицію, тобто за вбивство, та 2 грудня 2004 року було надано додаткову гарантію, що заявник не буде засуджений до смертної кари. Суд зазначає, що ці гарантії в загальній формі зазначають, що права та законні інтереси заявника протягом кримінального провадження щодо нього будуть захищені. У них немає конкретних положень щодо того, що заявник не буде підданий поводженню, що суперечить статті 3 Конвенції, а тому вони є недостатніми, щоб виключати серйозні ризики, розглянуті вище.

Вищенаведених міркувань у сукупності достатньо для того, щоб Суд дійшов висновку, що екстрадиція заявника до Республіки Казахстан буде порушенням статті 3 Конвенції.

Стверджуване порушення статті 13 Конвенції

Заявник стверджував, що він не мав ефективних засобів юридичного захисту для оскарження екстрадиції у зв’язку з існуванням ризику наразитися на поводження, що суперечить статті 3 Конвенції. Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає таке: «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

Уряд стверджував, що заявник мав доступ до національних судів, а отже, він міг подати свої скарги до національних компетентних органів.

Уряд, заявник та третя сторона також посилались на свої аргументи щодо заперечення Уряду про вичерпання національних засобів юридичного захисту. Зокрема, третя сторона зазначала, що стосовно скарг щодо екстрадиції, яка порушуватиме статті 2, 3 або 6 Конвенції, не існувало ефективних засобів юридичного захисту. Третя сторона стверджувала, що зазначений закон не був достатньо доступним і точним, щоб уникнути ризиків свавілля. Представники третьої сторони для порівняння посилались на досвід Польщі та Сполученого Королівства у цій сфері, де саме суди, а не прокуратури, приймають рішення за запитами щодо екстрадиції. Вони зазначали, що суди у Сполученому Королівстві, діючи на підставі Закону про екстрадицію 2003 року, при розгляді запитів на екстрадицію розглядають такі питання: а) правило запобігання повторному засудженню; b) інші пов’язані питання (чи не видається особа фактично для переслідування або покарання її на підставі раси, релігії, етнічного походження, сексуальної орієнтації чи політичних переконань або чи буде у разі екстрадиції така особа позбавлена об’єктивного судового розгляду або покарана, взята під варту або позбавлена особистої свободи на підставі раси, релігії, етнічного походження, сексуальної орієнтації чи політичних переконань); с) сплив часу; d) вік особи; e) можливість взяття у заручники; f) професію; g) попередню екстрадицію особи до Сполученого Королівства з інших країн; h) питання щодо прав людини, пов’язані із Законом про права людини 1998 року.

Суд нагадує, що поняття ефективного засобу юридичного захисту згідно з Конвенцією вимагає, щоб такий засіб міг запобігти вчиненню дій, що суперечать Конвенції, та чиї наслідки потенційно є незворотними. Отже, якщо такі дії вчиняються до того, як національні органи визначили, чи відповідають вони Конвенції, матиме місце порушення відповідних положень Конвенції. Хоча при цьому Договірні держави користуються певною свободою розсуду в обранні способу, в який вони забезпечуватимуть виконання своїх зобов’язань за цим положенням (див. рішення від 23 жовтня 2008 року у справі «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine), заява № 2440/07, п. 82).

Суд посилається на свої висновки у цій справі стосовно аргументу Уряду щодо національних засобів юридичного захисту. З тих самих причин Суд доходить висновку, що заявник не мав ефективного засобу юридичного захисту, який вимагається статтею 13 Конвенції, за допомогою якого він міг би оскаржити рішення про свою екстрадицію у зв’язку з існуванням ризику жорстокого з ним поводження при поверненні. Відповідно було порушення цього положення.

4. Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції

Заявник також скаржився на те, що видаючи його до Казахстану, де він скоріш за все був би підданий несправедливому судовому розгляду, Україна порушить пункт 1 статті 6 Конвенції: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення…».

Уряд проаналізував цю скаргу у контексті рішення Суду у справі «Бадер та Канбор проти Швеції» (Bader and Kanbor v. Sweden), заява № 13284/04, п. 42, ECHR 2005-ХІ) та зазначив, що заявник не буде підданий несправедливому судовому розгляду в Казахстані, результатом якого було б засудження до смертної кари. Уряд стверджував, що були надані достатні правові гарантії забезпечення незалежного розгляду кримінальних справ в Казахстані, що судді та судова влада є незалежними та, ухвалюючи обґрунтовані та вмотивовані рішення з дотриманням принципів рівності сторін та змагальності провадження, діють відповідно до закону.

Третя сторона заявила, що судова влада в Казахстані не є незалежною від виконавчої влади, а отже, судовий розгляд кримінальної справи в Казахстані буде несправедливим.

Суд нагадує про свій попередній висновок щодо того, що екстрадиція заявника до Казахстану становитиме порушення статті 3 Конвенції. Не маючи підстав сумніватися, що Уряд держави-відповідача виконає це рішення, Суд вважає, що немає необхідності вирішувати гіпотетичне питання, чи буде порушення статті 6 Конвенції у разі екстрадиції до Казахстану (див., mutatis mutandis, вищенаведене рішення у справі «Сааді проти Італії» (Saadi v. Italy) [ВП], п. 160).

5. Стверджуване порушення статті 5 Конвенції

Скарги за підпунктами «с», «e» і «f» пункту 1, пунктами 3 та 4 статті 5 Конвенції

Заявник також скаржився за підпунктами «с», «є» і «f» пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції на незаконність його тримання під вартою та екстрадиції. Зокрема, він стверджував, що тримався під вартою без належної санкції. Підпункти «с», «є» і «f» пункту 1 та пункт 3 статті 5 Конвенції передбачають таке: «1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом: с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічно хворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг; f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції. 3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання».

Уряд не погодився із заявником. Уряд стверджував, що тримання заявника під вартою та його екстрадиція були правомірними, а не свавільними, оскільки державні органи мали право взяти його під варту відповідно до Мінської конвенції 1993 року та відповідних положень національного законодавства, включаючи пункт 5 статті 11 Закону України «Про міліцію». Уряд повторив свої аргументи з наведеного вище рішення у справі «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine). Уряд також стверджував, що підпункти «с» і «e» пункту 1 статті 5 Конвенції незастосовні у цій справі, оскільки тримання заявника під вартою з самого початку було пов’язане з його екстрадицією. Уряд зазначив, що заявник залишався під вартою у зв’язку з рішенням Суду щодо зупинення екстрадиції та розглядом ним справи. Отже, Уряд не міг звільнити заявника з-під варти та не міг його видати.

Заявник стверджував, що вимоги пункту 1 статті 5 Конвенції не звільняють державу від виконання її міжнародних зобов’язань щодо екстрадиції, оскільки така підстава для тримання під вартою чітко передбачається підпунктом «f» пункту 1 статті 5 Конвенції, який вимагає тільки, щоб тримання під вартою відповідало процедурі, закладеній у національному законодавстві. Заявник стверджував, що Мінська конвенція не передбачає таку процедуру. Він також зазначив, що тримання його під вартою з моменту його затримання 23 серпня 2004 року до цього часу не має правових підстав, необґрунтоване та порушує процедуру, встановлену законодавством. Він зазначив, що тримання його під вартою до 16 вересня 2004 року повинно охоплюватися дією підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції, та після цієї дати воно повинно розглядатися за підпунктом «f» пункту 1 статті 5 Конвенції.

Третя сторона зазначила, що українському законодавству бракує необхідних доступності та передбачуваності для того, щоб відповідати вимогам підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції.

Суд нагадує, що стаття 5 Конвенції гарантує основоположне право на свободу та особисту недоторканність особи, тобто право не бути позбавленим свободи (див. рішення від 2 березня 1987 року у справі «Уікс проти Сполученого Королівства» (Weeks v. the United Kingdom), Series A, № 114, с 22, п. 40), за винятком, коли таке позбавлення свободи відповідає умовам, зазначеним у пункті 1 статті 5 Конвенції. Перелік винятків, викладених у пункті 1 статті 5 Конвенції, є вичерпним, та тільки вузьке тлумачення цих винятків відповідає цілям зазначеного положення (див. рішення від 25 червня 1996 року у справі «Амуур проти Франції» (Amuur v. France), Reports 1996-III, с. 848, п. 42; рішення у справах «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 170, ECHR 2000-IV, та «Ассанідзе проти Грузії» (Assanidze v. Georgia) [ВП], заява № 71503/01, п. 170, ECHR 2004-М).

Суд повторює, що слово «законний» і словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у пункті 1 статті 5 Конвенції за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов’язання забезпечувати дотримання матеріально-правових і процесуальних норм законодавства. Проте «законність» тримання під вартою за національним законом хоч і важливий, але не вирішальний чинник. Додатково Суд повинен переконатись, що тримання під вартою упродовж періоду, який розглядається, відповідало меті пункту 1 статті 5 Конвенції, яка полягає в недопущенні позбавлення особи свободи в свавільний спосіб. Під загрозою тут перебуває не тільки «право на свободу», але й також «право на особисту недоторканість» (див., серед інших джерел, рішення у справах «Боцано проти Франції» (Bozano v. France), с. 23, п. 54; «Вассінк проти Нідерландів» (Wassink v. the Netherlands), від 27 вересня 1990 року, Series A, № 185-A, с. 11, п. 24).

Раніше Суд вже дійшов висновку, що законодавство України не передбачає процедури екстрадиції, яка була б достатньою мірою доступною, чіткою та передбачуваною для того, щоб запобігти ризику тримання під вартою до екстрадиції на основі свавільного рішення (див. «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine), заява № 2440/07, п. 114, від 23 жовтня 2008 року).

Тримання заявника під вартою має бути поділено на два періоди: первісне тримання заявника під вартою з 23 серпня 2004 року до судового рішення від 13 вересня 2004 року, яким було вирішено питання про тримання його під вартою до екстрадиції; тримання заявника під вартою після судового рішення від 13 вересня 2004 року.

Щодо першого періоду тримання під вартою – з моменту затримання заявника о 21:20 23 серпня 2004 року по 13 вересня 2004 року – Уряд стверджував, що по суті весь період тримання заявника під вартою ґрунтувався на підпункті «f» пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд зазначає, що, хоча немає сумнівів, що з того моменту, як державним органам України стало відомо про розшук заявника Республікою Казахстан, існував намір щодо його екстрадиції, доказів на підтвердження твердження про те, що первісне затримання заявника було здійснене з наміром його екстрадиції, немає. Його затримання було скоріше здійснено або на підставі того, що о 21:20 23 серпня він або був знайдений у стані сп’яніння у громадському місці та повинен був бути доправлений до витверезника (що, як вбачається із записів витверезника та тверджень заявника, мало місце у цьому випадку), або внаслідок вчинення заявником невизначеного кримінального правопорушення, або з метою встановлення його особи, для чого він був доправлений до відділу міліції (що випливає з пункту 4 протоколу про затримання).

Суд вважає, що не було наведено жодних підстав, згідно з якими первісне затримання заявника та взяття його під варту можна було б віднести до сфери застосування будь-якого підпункту статті 5 Конвенції. Зокрема, якщо первісне затримання було здійснено з метою доправлення заявника до витверезника, немає пояснень щодо того, чому згідно з власними записами витверезника заявник залишався у цій установі дві ночі, або що його затримання було необхідне за обставин справи. Якщо первісне затримання було пов’язане зі вчиненням злочину, не було надано жодних відомостей про такий злочин, та якщо первісне затримання було здійснене з метою встановлення особи, неясно, як таке затримання могло тривати більше 72 годин, передбачених статтею 29 Конституції України. Проте ці питання можуть залишитися без відповіді, оскільки навіть якщо працівники міліції, які затримували заявника, знали, ким він був, та знали, що він розшукується у зв’язку із вбивством, вчиненим в Республіці Казахстан (тобто намір щодо екстрадиції мав місце з моменту первісного затримання, згідно з твердженням Уряду про те, що взяття під варту охоплюється межами дії підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції), Суд вже встановив, що законодавство України не передбачає доступної, чіткої та передбачуваної процедури екстрадиції, щоб запобігти ризику свавільного тримання під вартою до екстрадиції (див. рішення від 23 жовтня 2008 року у справі «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine), заява № 2440/07, п. 114). Зазначені висновки цілком стосуються тримання під вартою до першого рішення суду у справі заявника 13 вересня 2004 року. За цих обставин, коли можливість застосування підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції не з’ясована, пункт 3 статті 5 Конвенції також незастосовний. Відповідно первісне тримання заявника під вартою з 23 серпня 2004 року до 13 вересня 2004 року не відповідало пункту 1 статті 5 Конвенції.

Перше рішення суду щодо взяття заявника під варту з метою екстрадиції було ухвалене 13 вересня 2004 року, тобто через 21 день після його затримання. Після цього тримання заявника під вартою подовжувалося кілька разів до жовтня 2005 року. З того часу не ухвалювалося жодних рішень з приводу його подальшого тримання під вартою.

Проте щодо законодавства України, як вже вище зазначалося з посиланнями на рішення у справі «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine), пп. 112-114), Суд дійшов висновку, що тримання заявника під вартою до екстрадиції було незаконним, оскільки воно не передбачало процедури, яка могла б відповідати вищезазначеним критеріям. На основі цих висновків Суд констатував порушення підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції. Уряд не вказав на будь-які особливості цієї справи, які б відрізняли її від справи «Солдатенко проти України».  Беручи до уваги вищенаведене, Суд доходить висновку, що як і у вищенаведеній справі «Солдатенко проти України» (пп. 111-112), тримання заявника під вартою до екстрадиції було незаконним, оскільки законодавство України не передбачає процедури, яка була б достатньою мірою доступною, чіткою та передбачуваною для того, щоб запобігти будь-якому свавільному триманню під вартою. Суд доходить висновку, що у цій справі було порушення підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції щодо тримання заявника під вартою з 13 вересня 2004 року до цього часу.

Заявник стверджував, що було порушено пункт 2 статті 5 Конвенції. Зокрема, він стверджував, що дізнався про справжні підстави тримання його під вартою, а саме, що він розшукувався державними органами Республіки Казахстан, тільки під час розгляду його справи Дніпровським районним судом м. Києва 13 вересня 2004 року. Він дійшов висновку, що минуло більше 20 днів з моменту його затримання 23 серпня 2004 року та часом його повідомлення, а тому воно не може вважатися «негайним». Пункт 2 статті 5 Конвенції передбачає: «Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього».

Уряд не погодився із заявником, стверджуючи, що не було порушення пункту 2 статті 5 Конвенції. Уряд зазначив, що заявник був негайно повідомлений про підстави його затримання, а отже, міг оскаржити його до суду. Уряд стверджував, що заявник був затриманий о 21:20 23 серпня 2004 року у громадському місці без документів, що посвідчують особу, та у стані алкогольного сп’яніння. Коли після затримання він повідомив працівникам міліції своє ім’я, то після перевірки його особи було встановлено, що він розшукується державними органами Республіки Казахстан за підозрою у вчиненні вбивства. Уряд стверджував, що протокол затримання було складено о 21:20 23 серпня 2004 року працівником Дніпровського РУ ГУМВС України у м. Києві. Прокурора було повідомлено про затримання о 22:00. Заявник після цього був доправлений до витверезника, де його прийняли о 21:25. Згідно з твердженнями Уряду, він перебував у витверезнику до 7:30 24 серпня 2004 року. Уряд також стверджував, що заявник підписав протокол його затримання десь після 22:00 23 серпня 2004 року.

Суд повторює, що за пунктом 2 статті 5 Конвенції будь-яка затримана особа повинна бути повідомлена простою, доступною мовою, яку вона розуміє, про основні правові та фактичні підстави її затримання, щоб бути в змозі оскаржити до суду його законність згідно з пунктом 4 статті 5 Конвенції. Хоча ця інформація повинна бути доведена до особи «негайно» (французькою: «dans le plus court delai»), в цілому, вона не повинна надаватись саме працівником міліції, що здійснює затримання, та саме у момент затримання.

Аналіз того, чи були зміст та швидкість надання інформації достатніми, повинен здійснюватися у кожній справі згідно з її особливостями (див. рішення від 30 серпня 1990 року у справі «Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства» (Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom), Series A, № 182, п.40). Крім того, коли особу затримують за підозрою у вчиненні злочину, пункт 2 статті 5 Конвенції не вимагає ані конкретної форми надання необхідної інформації, ані того, щоб надавався повний перелік обвинувачень, висунутих щодо особи, що затримується (див. ухвалу Комісії від 13 грудня 1978 року у справі «X. проти Німеччини» (X. v. Germany), заява № 8098/77, DR 16, с. 111). Крім того, коли особа затримується з метою екстрадиції, інформація, що надається, може бути менш повною (див. ухвалу Комісії від 5 липня 1984 року у справі «К. проти Бельгії» (K. v. Belgium), заява № 10819/84, DR 38, с. 230). Тим не менш, ця інформація повинна надаватися затриманим особам в адекватний спосіб з тим, щоб особа знала причини позбавлення її свободи (див. рішення від 21 лютого 1990 року у справі «Ван дер Леєр проти Нідерландів» (Van der Leer v. the Netherlands), Series A, № 170-A, с 13, п. 28, та «Шамаєв та інші проти Грузії і Росії» (Shamayev та Others v. Georgia та Russia), заява № 36378/02, п. 413, ECHR 2005-III).

Крім того, Суд зазначає, що у справі «Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства» (див. рішення від 30 серпня 1990 року у справі «Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства» (Fox, Campbell та Hartley v. the United Kingdom), n. 40, Series A, № 182), яка стосувалася затримання за підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції, заявникам були повідомлені підстави їхнього затримання протягом щонайбільше семи годин після їхнього затримання, і це було визнано Судом «негайним» (див. там само, п. 42). Порушення пункту 2 статті 5 Конвенції було констатовано через затримку у 76 годин при повідомленні підстав для тримання під вартою (див. рішення «Сааді проти Сполученого Королівства» (Saadi v the United Kingdom) [ВП], заява № 13229/03, п. 84, ECHR 2008-…), а також затримку у десять днів (див. рішення від 2 жовтня 2008 року у справі «Рузу проти Австрії» (Rusu v. Austria), заява № 34082/02, п. 43).

Звертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що сторони не погоджуються щодо точного часу та дати, коли заявник дізнався про причини його тримання під вартою. Зокрема, заявник стверджував, що він дізнався про причини тримання його під вартою тільки 13 вересня 2004 року. Уряд не погодився з цим твердженням та заявив, що заявник був повідомлений про ці причини приблизно через сорок хвилин після його затримання, після того, як прокурор був повідомлений про затримання заявника, тобто після 22:00 23 серпня 2004 року. З точки зору Суду та з огляду на наведену вище практику, затримка у сорок хвилин, prima facie, не порушує питання за пунктом 2 статті 5 Конвенції. Проте єдиним документом, на якому ґрунтувався Уряд, є наведений вище протокол затримання, та в ньому не зазначені час та дата підпису заявника. Крім того, із записів витверезника видається, що через сорок хвилин після його затримання заявник був не у відділі міліції, а саме в цій установі. Отже, немає надійного свідчення того, чи був заявник повідомлений у період з 23 серпня до 13 вересня 2004 року про те, що його затримання було здійснене з метою його екстрадиції до Казахстану, та якщо так, то коли саме це сталося протягом вищезазначеного періоду.

Відповідно Суд доходить висновку, що було порушення пункту 2 статті 5 Конвенції.

Скарги заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції

Заявник також скаржився на відсутність в національному законодавстві достатніх процесуальних гарантій для перегляду законності його затримання та тримання під вартою та на затримку первісного розгляду національним судом питання його затримання з огляду на те, що він постав перед судом на сьомий день після його затримання. Він посилався на пункт 4 статті 5 Конвенції, який передбачає таке: «4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним».

Уряд не погодився, зазначаючи, що така ефективна процедура передбачена національним законодавством України. Уряд посилався на статті 106, 165-2 та 382 Кримінально-процесуального кодексу, які встановлюють процедуру розгляду скарг щодо запобіжних заходів. Уряд також стверджував, що 8 жовтня 2004 року Пленум Верховного Суду України ухвалив рекомендацію стосовно практики розгляду скарг, що стосуються питань екстрадиції.

Суд нагадує відповідні принципи тлумачення пункту 4 статті 5 Конвенції, встановлені його практикою (див. вищенаведене рішення у справі «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine), п. 125): «Суд повторює, що мета пункту 4 статті 5 полягає в захисті права осіб, яких затримано і взято під варту, на судовий контроль законності застосованого до них заходу (див., mutatis mutandis, рішення від 18 червня 1971 року у справі «Де Вільде, Оомс і Версип проти Бельгії» (De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium), серія A, № 12, п. 76). Відповідний засіб юридичного захисту має бути для затриманої особи доступним під час її перебування під вартою і надавати їй можливість домогтися невідкладного судового контролю законності тримання її під вартою та, за відповідних обставин,- домогтися свого звільнення. Існування засобу юридичного захисту, якого вимагає пункт 4 статті 5, має бути достатньо визначеним як на практиці, так і в теорії, інакше такому засобу не вистачатиме доступності та ефективності, які потребуються для цілей цього положення (див., mutatis mutandis, справи «Стоїчков проти Болгарії» (Stoichkov v. Bulgaria), заява № 9808/02, п. 66, in fine, від 24 березня 2005 року, та «Вачев проти Болгарії» (Vachev v. Bulgaria), заява № 42987/98, п. 71, ECHR 2004-VIII (витяги)). Доступність засобу юридичного захисту означає, зокрема, що умови, які органи влади створили за своїм розсудом, мають бути такими, щоб заявники могли реально скористатися цим засобом (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі «Чонка проти Бельгії» (Conka v. Belgium), пп. 46 і 55).

Застосовуючи вищенаведені принципи до фактів цієї справи, Суд зазначає, що заявник був затриманий та тримався під вартою з 21:20 23 серпня 2004 року. Він і досі тримається під вартою. Протягом цього часу заявник з жовтня 2004 року безуспішно ініціював у різних судах провадження з перегляду законності тримання його під вартою. Ці провадження не призвели до винесення жодного остаточного рішення стосовно законності тривалого тримання заявника під вартою або стосовно того, чи повинен він був бути звільнений з-під варти. Зокрема, клопотання про звільнення з-під варти не розглядалися по суті, оскільки згідно з позицією національних судів вони охоплювалися сферою застосування статті 106 Кримінально-процесуального кодексу та стосувалися кримінальної справи, порушеної щодо заявника в Республіці Казахстан. Подібних висновків дійшов і Печерський районний суд м. Києва у своїй ухвалі від 1 липня 2005 року, яка була залишена без змін судом апеляційної інстанції. Жовтневий районний суд дійшов висновку, що підставою для тримання заявника під вартою була санкція на екстрадицію, надана Генеральним прокурором України, а не рішення суду. Зазначений суд також відмовив у розгляді скарги заявника, поданої на підставі положень Цивільного процесуального кодексу України, оскільки вона була подана не у рамках належної процедури.

Що стосується законодавства, на яке посилався Уряд, Суд нагадує, що він вже встановлював, що відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу стосуються тримання під вартою протягом національного кримінального провадження, а не провадження щодо екстрадиції (див. вищенаведене рішення у справі «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine), п. 126). Зокрема, Уряд не вказав, яким чином статті 106, 165-2 та 382 Кримінально-процесуального кодексу, а також Постанова Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 року можуть забезпечити судовий перегляд, який вимагається пунктом 4 статті 5 Конвенції. У цьому відношенні Суд також посилається на свої висновки за пунктом 1 статті 5 Конвенції щодо відсутності в законодавстві України положень, які б регулювали процедуру тримання під вартою до екстрадиції. Суд вважає, що зазначені висновки так само доречні у контексті пункту 4 статті 5 Конвенції. Зокрема, Уряд не довів, що заявник мав у своєму розпорядженні ефективну та доступну процедуру, за якою він міг би оскаржити законність його тримання під вартою до екстрадиції.

Суд, з огляду на спроби заявника домогтися перегляду судом законності його тримання під вартою, а також на свої висновки за пунктом 1 статті 5 Конвенції та у вищенаведеному рішенні у справі «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine), вважає, що у цій справі було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

Скарги заявника за пунктом 5 статті 5 Конвенції

Первісно заявник скаржився за пунктом 5 статті 5 Конвенції на те, що він не мав гарантованого права на відшкодування за порушення його прав за підпунктами «с», «є» і «f» пункту 1, пунктами 2, 3 та 4 статті 5 Конвенції. Зокрема, він зазначив, що національне законодавство не передбачало відшкодування за незаконне тримання під вартою до екстрадиції. Пункт 5 статті 5 Конвенції передбачає таке:«Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування».

Уряд не надав зауважень щодо цих тверджень.

Пункт 5 статті 5 Конвенції дотримано, коли існує можливість отримати відшкодування за позбавлення свободи, здійснене з порушенням пунктів 1, 2, 3 або 4 Конвенції (див. рішення від 24 березня 2005 року у справі «Стоїчков проти Болгарії» (Stoichkov v. Bulgaria), заява № 9808/02, п. 72). Отже, право на відшкодування, закріплене пунктом 5, означає, що порушення одного з попередніх пунктів статті 5 Конвенції вже встановлене або національним органом, або Судом.

У цьому зв’язку Суд зазначає, що у цій справі ним були встановлені порушення пунктів 1, 2 та 4 статті 5 Конвенції. Відповідно пункт 5 статті 5 є застосовним. Отже, Суд повинен встановити, чи надає заявникові законодавство України гарантоване право на відшкодування за порушення статті 5 Конвенції у цій справі.

Суд зазначає, що позбавлення заявника свободи не є порушенням національного законодавства. Таким чином, згідно з Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 року він не має права на відшкодування (див. рішення від 2 листопада 2006 року у справі «Волохи проти України» (Volokhy v. Ukraine), заява № 23543/02, п. 28), оскільки вищенаведений закон передбачає відшкодування тільки у випадках, коли тримання під вартою є «незаконним». Отже, Суд доходить висновку, що законодавство України не надає заявникові гарантованого права на відшкодування, що вимагається пунктом 5 статті 5 Конвенції. Отже, було порушення цього положення.

6. Стверджуване порушення статті 34 Конвенції

12 березня 2007 року заявник подав додаткову скаргу, в якій стверджував, що він не може відсилати своєму захисникові листи та отримувати листи від нього. Зокрема, захисник відсилав заявникові листи 27 січня, 13 лютого та 4 березня 2007 року, які були повернуті з СІЗО № 27 захисникові заявника, оскільки захисник не мав дозволу відповідного слідчого органу на листування із заявником. Захисник заявника зазначив, що державні органи України порушили статтю 34 Конвенції, яка передбачає таке:«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права».

Представники заявника також зазначали, що на заявника чинився тиск з метою змусити його відкликати свою заяву до Суду, що підтверджується його листом від 3 вересня 2008 року, відісланим з Харківського СІЗО № 27, та листом від 6 листопада 2008 року, відісланим через його представника.

 Уряд зазначив, що права заявника за статтею 34 Конвенції порушені не були, та що він мав доступ до своїх представників. Уряд не погодився з твердженнями заявника.

Суд повторює, що для ефективного функціонування системи індивідуальної заяви, встановленої статтею 34 Конвенції, надзвичайно важливо, щоб заявники та потенційні заявники могли вільно листуватися із Судом, не наражаючись при цьому на будь-яку форму тиску з боку державних органів з метою відкликати їхні заяви або змінити їх (див. рішення у справах «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), від 16 вересня 1996 року, Reports 1996-IV, с. 1219, п. 105, «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), від 18 грудня 1996 року, Reports 1996-VI, с. 2288, п. 105, та «Асьонов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, п. 169, Reports of Judgments та Decisions 1998-VIII). Вираз «будь-яка форма тиску» повинен розумітися як такий, що охоплює не тільки безпосередній примус та явне залякування, але також і неналежні опосередковані дії або контакти, метою яких є відговорити або знеохотити заявників від того, щоб вони скористалися засобом юридичного захисту згідно з Конвенцією (див. рішення у справі «Курт проти Туреччини» (Kurt v. Turkey), від 25 травня 1998, Reports 1998-III, с. 1192-93, п. 160). Крім того, питання щодо того, чи становить спілкування між державними органами та заявником неприйнятну з точки зору статті 34 практику, повинно бути визначене у світлі усіх обставин справи. У цьому зв’язку Суд повинен проаналізувати ступінь вразливості скаржника та ризику впливу на нього з боку державних органів (див. вищенаведені рішення у справах «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), с. 1219, п. 105, та «Курт проти Туреччини» (Kurt v. Turkey), с. 1192-93, п. 160). Становище заявника могло бути особливо вразливим, коли він тримався під вартою, оскільки він мав обмежені контакти з родичами або зовнішнім світом (див. рішення від 3 червня 2003 року у справі «Котлец проти Румунії» (<…>), заява № 38565/97, п. 71).

У цій справі Суд не знаходить жодного підтвердження того, що заявник не міг вільно листуватися з будь-ким з його представників або ж що їм перешкоджали листуватися з ним. Отже, стверджуване втручання у листування заявника із захисником не може вважатися неналежним втручанням в ефективне здійснення права заявника на індивідуальну заяву. Що стосується листа заявника від 3 вересня 2008 року, в якому він заявив, що бажає відкликати свою заяву, та який надійшов із супровідним листом від начальника СІЗО, що підтверджує, що державні органи знали про зміст листа та про бажання заявника відкликати свою заяву, Суд вважає, що цей лист є наслідком особистого рішення заявника відкликати свою заяву, якого він міг дійти як під впливом державних органів, так і без нього. Проте Суд вважає, що той факт, що замість того, щоб переслати лист заявника у тому вигляді, в якому він був, начальник СІЗО надіслав його із супровідним листом, в якому наводив коментарі щодо його змісту, є несумісним з гарантіями статті 34 Конвенції, незважаючи на те, чи мав він будь-яке відношення до листування заявника із Судом, чи ні. Відповідно Уряд не дотримався своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції. Суд не вважає за необхідне розглядати інші аспекти скарг заявника.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.