22. Основні положення конституційної реформи щодо здійснення представництва іншої особи в суді, а також захисту від кримінального обвинувачення виключно адвокатом. Незалежність адвокатури України.

Розділ XV Перехідних положень Конституції України
11) представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 та статті 131-2 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції – з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції – з 1 січня 2019 року. Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюється з 1 січня 2020 року.
Представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом України “Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)”, здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, – до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню.

Головна мета зазначеної новації полягає у професіоналізації правової допомоги. Про це яскраво свідчить введення до ч. 1 ст. 59 Конституції України слова «професійну», тобто встановлюється право кожного не просто на правову допомогу, а саме на професійну правову допомогу. Це означає, насамперед, що держава бере на себе обов’язок забезпечити будь-кому, хто буде цього потребувати, надання правової допомоги на професійній основі фахівцем, для якого цей вид діяльності є основним.
У такий спосіб створюється передумова для подолання дуалізму правової професії, який склався у нашій державі завдяки відомому рішенню Конституційного Суду України у справі Солдатова. Нагадаємо, що питанням надання правової допомоги було присвячено два рішення КСУ. Перше рішення КСУ у справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича (про право вільного вибору захисника) від 16.11.2000 №13-рп/2000. У резолютивній частині рішення КСУ у цій справі зазначено: положення ч. 1 ст. 59 Конституції України про те, що «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав», в аспекті конституційного звернення громадянина Солдатова Г. І. треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого та підсудного при захисті від обвинувачення та особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права й за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи;
положення ч. 2 ст. 59 Конституції України про те, що «для забезпечення права на захист від обвинувачення… в Україні діє адвокатура», треба розуміти як одну з конституційних гарантій, що надає підозрюваному, обвинуваченому та підсудному можливість реалізувати своє право вільно вибирати захисником у кримінальному судочинстві адвоката – особу, яка має право на заняття адвокатською діяльністю.
Друге рішення КСУ у справі за конституційним зверненням громадянина Голованя Ігоря Володимировича (справа про право на правову допомогу) від 30.09.2009 №23-рп/2009. У резолютивній частині цього рішення КСУ зазначено: положення ч. 1 ст. 59 Конституції України «кожен має право на правову допомогу» треба розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі та формах, як вона того потребує; положення ч. 2 ст. 59 Конституції України «для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура» в аспекті конституційного звернення треба розуміти так, що особа під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слідства чи надання пояснень у правовідносинах з цими та іншими державними органами має право на правову (юридичну) допомогу від обраної за власним бажанням особи в статусі адвоката, що не виключає можливості отримання такої допомоги від іншої особи, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень.
У сукупності ці два рішення КСУ ґрунтуються на кількох правових ідеях, що визначили на певний період правову політику держави у питанні про надання правової допомоги, а саме:
держава не обмежує особу у виборі захисника своїх прав лише адвокатами, особа має право звертатися до інших осіб, в тому числі фахівців у галузі права, якщо закон не встановлює для цих осіб обмежень;
через законодавство про адвокатуру та безоплатну правову допомогу держава реалізує конституційну гарантію права особи на отримання правової допомоги на професійному рівні;
відсутність спеціального законодавства щодо надання правової допомоги іншими, крім адвокатів особами, означає, що держава не встановлює обмежень отримувати правову допомогу від осіб, які не є адвокатами, але й не заохочує до цього.
Тобто конституційні гарантії права на правову допомогу не поширювалися на інших осіб (крім адвокатів), які надають цю допомогу.
При цьому правову позицію КСУ щодо права вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права, було сприйнято законодавцем буквально. І в Законі «Про судоустрій України» (ст. 8) від 7.02.2002 відображено правову позицію КСУ у справі Солдатова.
Важливо звернути увагу на те, що участь у справі іншого фахівця у галузі права мала б ґрунтуватися на спеціальному законі. Така позиція знайшла відображення у постанові Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 №8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві». У п. 5 цієї постанови зазначено: «При вирішенні питання про наявність у фахівців у галузі права повноважень на здійснення захисту у кримінальній справі належить також з’ясовувати, яким саме законом їм надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам. Визнати правильною практику тих судів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту у кримінальних справах». Однак будь-яких законів, що врегульовували б питання участі інших фахівців у галузі права у судочинстві, не ухвалено.
Ст. 10 Закону «Про судоустрій і статус суддів» визначає основні засади правової допомоги при реалізації права на справедливий суд. Можна стверджувати, що у цій статті Закон лише відтворив конституційні приписи та не сприйняв правові ідеї рішення КСУ у справі Солдатова про надання правової допомоги іншими фахівцями у галузі права.
Саме через норми Законів «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» і «Про безоплатну правову допомогу» держава бере на себе відповідальність за надання адвокатами правової допомоги належного професійного рівня.
Що ж до надання правової допомоги іншими фахівцями у галузі права, ця діяльність спеціальними законами не регулюється, а здійснюється на загальних засадах, визначених Цивільним та Господарським кодексами України. Зокрема, таке регулювання передбачене гл. 63 «Послуги. Загальні положення» Цивільного кодексу. Основні засади такої діяльності встановлені у Господарському кодексі у гл. 4, якщо вона здійснюється як господарська комерційна діяльність (підприємництво), або у гл. 5, якщо вона здійснюється як некомерційна господарська діяльність.
Практика Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) з питання надання правової допомоги ґрунтується на пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, у якому закріплене право кожного обвинуваченого захищати себе особисто або використовувати правову допомогу захисника, обраного ним на власний розсуд. Загалом, ЄСПЛ розглядає юридичну допомогу як гарантію доступу до правосуддя. Практика ЄСПЛ, здебільшого, стосується своєчасності надання доступу до правової допомоги у кримінальному провадженні та надання безоплатної правової допомоги. Право на вільний вибір юриста в якості захисника або представника належить до головних принципів надання юридичної допомоги.
У контексті питань, що розглядаються, достатньо показовим є рішення Європейського суду з прав людини у справі «Загородній проти України» від 24.11.2011. У цьому рішенні розглянуто питання про право вільного вибору захисника. Зокрема, Суд сказав, що це право не є абсолютним і може бути обмежено. «Суд повторює, що хоча право кожної особи, обвинувачуваної у вчиненні кримінального правопорушення, на ефективний захист адвокатом не є абсолютним, воно становить одну з головних підвалин справедливого судового розгляду… Особа, проти якої висунуті кримінальні обвинувачення, яка не бажає захищатись особисто, повинна бути в змозі скористатись юридичною допомогою за власним вибором … Проте таке право також не може вважатись абсолютним. Таким чином, національні суди можуть не прийняти вибір особи, коли існують відповідні та достатні підстави вважати, що того вимагають інтереси правосуддя… До того ж законодавча вимога щодо наявності у захисника юридичної освіти не є порушенням вищезазначеного положення… У цій справі право заявника на вільний вибір свого захисника було обмежене, оскільки захисник за його вибором був юристом, але не мав свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. На думку Суду, таке обмеження права на вільний вибір захисника саме собою не порушує питання за пп. «c» п. 3 ст. 6 Конвенції, оскільки певна юридична кваліфікація може вимагатися для забезпечення ефективного захисту особи…».

Отже, Суд у цьому рішенні висловився про те, що право особи на ефективний захист адвокатом є однією з підвалин права на справедливий суд; право на вільний вибір захисника не є абсолютним і може бути обмеженим національними судами в інтересах правосуддя; законодавча вимога про наявність у захисника юридичної освіти не є порушенням права на вільний вибір захисника.
Завдяки новелі ч. 1 ст. 59 Конституції України не лише не звужується право особи на правову допомогу, а навпаки посилюється обов’язок держави щодо забезпечення надання правової допомоги на професійному рівні. Унормування ж виключного представництва адвокатами в судах є продовженням правової ідеї професіоналізації правової допомоги, адже саме судове вирішення правових конфліктів вимагає правової допомоги найвищого професійного рівня.
До цього слід додати, що у Висновку Венеціанської комісії щодо змін до Конституції в частині правосуддя, від 26.10.2015 загалом підтримано положення ст. 131-2 проекту, із рекомендацією про необхідність передбачити винятки для окремих категорій спорів (трудових, малозначних тощо), що і було враховано.
Конституційне регулювання адвокатури відповідає сучасним потребам реформування судової системи, сприятимє її подальшому розвитку в напрямку імплементації європейських стандартів судочинства, забезпечення права на справедливий суд.
Слід також зазначити, що внесенням змін до Конституції робота у цій галузі не закінчується, а лише розпочинається, оскільки необхідно буде у стислі строки привести у відповідність до Конституції поточне законодавство, зокрема й те, що регулює надання правової допомоги, діяльність адвокатури, системи безоплатної правової допомоги. Роботу в цьому напрямку вже було розпочато. І під час остаточного доопрацювання змін до профільного законодавства важливо взяти до уваги всі конструктивні пропозиції та зауваження, що надходять від окремих правників, громадських об’єднань, правозахисних організацій. Це, з одного боку, допоможе розвіяти численні міфи, створені навколо тези про «запровадження адвокатської монополії», а з іншого – надасть можливість створити в Україні сильну адвокатуру та забезпечити ефективне виконання ст. 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод.
Незалежність адвокатури – це організація і функціонування адвокатських утворень, а також професійна діяльність адвоката, які не є пов’язаними з думками, рішеннями чи діями органів і посадових осіб, що не входять в систему адвокатури.
У Загальному кодексі правил для адвокатів держав Європейського Співтовариства наголошується на незалежності адвоката. Під нею розуміється недопустимість підпорядкування адвоката будь-кому при виконанні своїх професійних доручень, впливу третіх осіб. Незалежність адвокатів при виконанні своїх функцій полягає, насамперед, у незалежності адвокатури від органів виконавчої та судової влади, а також об’єднань громадян.
На жаль, в Україні склалася ситуація, за якої держава через координаційні центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги фактично контролює процес залучення того чи іншого адвоката до участі у справі, встановлює механізми звітності щодо обсягу та результативності наданих послуг. При цьому, розподіл справ між адвокатами є нерівним і непрозорим. Крім того, є абсолютно очевидним, що в багатьох випадках безоплатна правова допомога надається тим особам, які обмежились лише заявою про бажання скористатись такою допомогою. Тобто, прокурори, слідчі та судді не перевіряють, чи входить особа до кола осіб, які мають право на отримання безоплатної вторинної правової допомоги згідно закону.
Отже, має місце зарегульований вплив на адвокатів з боку держави, що за своєю сутністю і є прямим посяганням на незалежність адвокатури України.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.