15. Захист прав власності Європейським судом з прав людини (привести приклад рішення ЄСПЛ в конкретній справі).

Право на вільне володіння своїм майном: стаття 1 Протоколу № 1 “Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.”

Стаття 1 Першого Протоколу до Європейської конвенції гарантує право на вільне володіння своїм майном, яке звичайно називається правом на власність. Так само, як це передбачено відповідно до більшості інших гарантованих Конвенцією основних прав, держава може обмежити здійснення права на власність. Вона може позбавити особу її майна “в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом”. Вона може також “вводити в дію такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів” або для забезпечення сплати різних штрафів, податків та ін. Таким чином, згідно з цією статтею держава має широкі межі розсуду. Слід відзначити, що Суд досить широко витлумачує поняття “юридична особа”.

1. Зміст поняття “майно” за статтею 1 Протоколу № 1
Комісія та Суд розглянули кілька справ, в яких вони визначили зміст поняття “майно” за статтею 1 Протоколу № 1. У справі Меллахер та інші проти Австрії (1989) заявник стверджував, що право одержувати орендну плату за угодою про оренду є правом на власність, яке відрізняється від права на використання власності. Суд не погодився з цим, звернувши увагу на те, що право укладати угоди на оренду є складовою частиною права використання нерухомого майна і, таким чином, є аспектом права на володіння цією власністю. Далі Суд визнав, що введення Австрією контролю за орендною платою належало до меж її розсуду, і, таким чином, порушення права на власність не було.
У кількох заявах йшлось про те, що різного типу дозволи з точки зору осіб, яким було надано такі дозволи, розцінювались як власність згідно зі статтею 1 Протоколу № 1. Комісія та Суд погодилися з тим, що дозволи є власністю за змістом статті 1 Протоколу № 1, але разом з тим зазначили, що держава надає дозвіл на певних умовах, і якщо власник порушує ці умови, то держава може не надати новий або анулювати вже виданий дозвіл. У справі Тре Тракторер Актієболаг проти Швеції (1989) Суд погодився з тим, що позбавлення ліцензії на продаж алкогольних напоїв дійсно було порушенням статті 1 Протоколу № 1, тому що така ліцензія була важливим елементом організації роботи ресторану, при цьому Суд ухвалив, що умови позбавлення ліцензії належали до дискреційних повноважень уповноважених органів Швеції.
У справі Ван Марле та інші проти Нідерландів (1986) Суд ухвалив рішення про те, що чесне ім’я (good will) за певних обставин теж може розглядатись як “власність” за змістом статті 1 Протоколу № 1: “Завдяки власній праці заявники створили свою клієнтуру; це в багатьох відношеннях мало характеристики приватного права, становило певну цінність і, отже, було власністю за змістом статті 1.”
Комісія і Суд чітко зазначили, що не існує ніякої володіння власностю до тих пір, доки особа не може заявити про своє право власності. Іншими словами, право власності не містить у собі права на набуття власності. Так, у справі Маркс проти Бельгії (1979), про яку згадувалось вище у зв’язку зі статтями 8 і 14, Суд визнав, що права матері, якій було відмовлено у праві заповісти спадок своїй дочці, були порушені згідно зі статтею 1 Протоколу № 1; але при цьому права дочки не були порушені, тому що наміри стосовно набуття власності не захищаються цією статтею. У справі Ван дер Мюссель проти Бельгії (1983), про яку згадувалось вище у зв’язку зі статтею 4 і про яку йтиметься нижче у зв’язку зі статтею 14, Суд ухвалив рішення про те, що вимога до адвоката надавати певні послуги безоплатно не позбавляла його існуючої власності і не порушувала статтю 1 Протоколу № 1.
Термін “власність” поширюється на всі “безумовні права”, які може довести особа, включаючи, зокрема, активи, що повязані з приватним правом (такі як пайові внески чи фінансові претензії, в основі яких лежить контракт або делікт), а також окремі економічні і соціальні виплати, які повязані з публічним правом.

2. “Мирне володіння” своїм майном
У своєму тлумаченні фрази “мирне володіння” Комісія та Суд часто розрізняють поняття “позбавлення власності” і “контроль за її використанням”. Наприклад, у відомій справі Спорронг і Льоннрот проти Швеції (1982) заявники скаржились на те, що постанова муніципалітету міста Стокгольм, яка дозволяла місцевій владі відчужувати за своїм бажанням практично без обмежень будь-яку власність, порушувала їхнє право власності за статтею 1 Протоколу № 1. Суд ухвалив, що хоч подібне відчуження теоретично залишало за власниками право користуватись та розпоряджатись своєю власністю, однак практично їхні можливості робити це були обмежені настільки, що застосування шведського закону справді порушувало їхнє право на вільне володіння своїм майном. Розглянувши справу, Суд також підкреслив свою думку про те, що Конвенція у цілому вимагає збереження балансу між інтересами суспільства і основними правами людини, та зауважив, що у випадку позбавлення власності, обмеження на користування нею чи в інших подібних випадках справедливість вимагає, щоб особам, які постраждали, було надано право оскаржувати рішення уряду з питань позбавлення власності, контролю за її використанням та надання відшкодування.
Суд більш чітко виклав свою думку щодо балансу між приватними інтересами та суспільним інтересом у справах Літгоу та інші проти Сполученого Королівства (1987) і Джеймс та інші проти Сполученого Королівства (1986). В цій останній справі заявники виступали проти застосування британського законодавства, яке дозволяло деяким орендаторам житла, що орендували житло протягом тривалого часу, купувати у орендодавця його частку нерухомості, іноді навіть за меншу ціну від її ринкової вартості на час укладання угоди. Не знайшовши порушення права на власність, Суд зазначив:
Поняття “суспільний інтерес” обов’язково має розширене тлумачення … Суд, вважаючи природним, що мають бути широкими межі розсуду, які надаються законодавцям для здійснення соціальної та економічної політики, поважає рішення законодавців стосовно того, що є “суспільний інтерес”, коли ці рішення будуть основані на розумних міркуваннях.
Відчуження власності, яке здійснюється відповідно до законодавчої, соціальної, економічної політики чи з іншою метою, може відповідати “суспільним інтересам”, навіть якщо суспільство в цілому безпосередньо не використовує цю відчужену власність або не володіє нею.
Із тексту статті 1 Протоколу № 1 і тлумачень, які були зроблені під час розгляду Комісією та Судом судових справ, стає зрозумілим, що держава має значно ширші межі розсуду, коли йдеться про критерій “суспільні інтереси”, у порівнянні з критерієм “необхідності в демократичному суспільстві”, який представлене також і в інших статтях Конвенції. Французький уряд вийшов за визначені для нього межі розсуду у своїй концепції “загального інтересу” при забезпеченні сплати податків, про що йшлось у справі Антріш проти Франції (1994). У цій справі регіональні власті скористалися своїм правом купувати першими власність під час торгової операції з приватною власністю, при цьому вони використали закон, який надавав їм значні дискреційні повноваження, однак не забезпечував власниці достатніх процедурних гарантій. Суд визнав, що факт привласнення державою абсолютної влади, коли вона підмінювала собою покупця будь-якої нерухомості з єдиною метою – забезпечити неухилення від сплати податків, завдав заявниці значної шкоди. Тому було визнано порушення статті 1 Протоколу № 1.
Рішення держави, які вона приймала на власний розсуд, стали предметом суперечки у справах Катікарідіс та інші проти Греції (1996) і Цомцос та інші проти Греції (1996). У цих справах йшлось про експропріацію власносності для будівництва автомагістралі. При цьому використовувався закон, що встановлював неоспорюване положення, за яким доходи, які будуть надходити від робіт по опорядкуванню автодороги, складуть достатню компенсацію відповідним особам. Суд постановив, що відсутність гнучкості у системі відшкодування, зокрема, неможливість отримати судове рішення, яке б визначило реальні втрати від вимушеної експропріації, порушувала статтю 1 Протоколу № 1.
Коли уряд відмовляє особі у доступі до її власності протягом кількох років, позбавляючи тим тамим цю особу можливості користуватись, розпоряджатись і володіти цією власністю, то в цьому випадку має місце порушення права володіти своїм майном. Суд дійшов такого висновку у справі Лоізіду проти Туреччини (1996), в якій він не погодився з численими аргументами, які наводились урядом, зокрема з тим, що політична ситуація на Кіпрі виправдовує відмову допустити громадянина Кіпру грецького походження до його власності, яка знаходиться на території, що контролюється Туреччиною. Суд зазначив, що “фактична перешкода може становити порушення Конвенції так само, як і юридична перешкода”.

3. Контроль за використанням власності
Суд розглянув декілька справ, в яких власники власники помешкань скаржились на контроль з боку уряду за використанням їхньої власності. Окрім справи Меллахера, яку було згадано вище, Суд розглянув ще дві справи, в яких йшлось про те, що власники квартир не могли добитись виконання судових рішень про примусове виселення осіб, які винаймали ці помешкання. Суд ухвалив різні рішення в кожній із справ: у справі Спадеа і Скалябріно проти Італії (1995) Суд визнав, що заявники не змогли довести свою потребу проживати в помешканні, про яке йшла мова і яке на той час винаймали малозабезпечені жінки похилого віку. Ці жінки звернулись до муніципальних властей з проханням надати їм інше помешкання, винайм якого буде коштувати дешевше. У цьому випадку порушення статті 1 Протоколу № 1 не було. Однак в іншій справі – Сколло проти Італії (1995) – було допущено порушення цього положення, тому що заявник документально підтвердив свою інвалідність і необхідність для нього та його сімї проживати у зазначеному помешканні.
Суд інколи розглядає справи, в яких заявники скаржаться на контроль за використанням власності в звязку з провадженням кримінального розслідування. У справі Раймондо проти Італії (1994) італійські власті наклали арешт на значну частку майна в очікуванні доказів про законне походження зазначеного майна, що належало особі, яку підозрювали у звязках з мафією. Не знайшовши у цьому випадку порушення статті 1 Протоколу № 1, Суд акцентував увагу на тому, для якої мети мафія використовує подібну власність, з якими труднощами зустрічається уряд, який провадить боротьбу з таким використанням власності, та що приписи про накладення арешту носили обмежений характер. Суд також не визнав порушення у справі, в якій йшлось про накладення арешту на помешкання як на елемент доказу в рамках проведення кримінального розслідування (Вендітеллі проти Італії (1994)). В обох цих справах Суд, однак, відзначив порушення в тому, що уряд не вжив швидких заходів для того, щоб знову надати в повноправне користування власність після закінчення відповідних розслідувань.

4. Компенсація за позбавлення власності
Суд розглянув декілька справ, де заявники скаржились на труднощі, з якими їм довелось зіткнутись при отриманні компенсації за власність, якої вони були позбавлені. Для того щоб визначити, наскільки ті чи інші заходи відповідали вимогам, що містяться у статті 1 Протоколу № 1 Суд вивчив такі фактори, як складність законодавства та процедур, що регулюють питання експропріації та відшкодування (Цубані проти Італії (1996)), тривалість кожної з цих двох процедур (справи Цубані та Матош е Сільва, ЛДА та інші проти Португалії (1996)), збитки, що завдаються тривалим процесом позбавлення власності (Гійємен проти Франції (1997)), а також відповідний характер розміру відшкодування з урахуванням затримки у виплаті (справи Гійємен та Аккус проти Туреччини ( 1997)).
Суд визнав порушення статті 1 Протоколу № 1 у випадках, коли держави, що є учасницями Конвенції, намагались в окремих випадках використовувати правову казуїстику для того, щоб не виконувати зобовязання щодо відшкодування приватним особам збитків, яких ті зазнали в результаті позбавлення майна. Держава не може в односторонньому порядку вносити поправки до контракту, який укладено з приватною особою, або припиняти його дію без виплати компенсації за втрати, яких зазнають особи, що з ними був укладений контракт. Законодавчий акт також не може скасовувати виплату, що повязана зі зміною або припиненням контракту (Грецькі очисні заводи та Стратіс Андреадіс проти Греції (1994)). Уряд, оперуючи законами, також не може відмовитись визнавати факт делікту, що мав місце відносно групи фізичних осіб або відносно держави (Прессос Компаніа Нав”єра С.С. проти Бельгії (1995)).

5. Стаття 1 Протоколу № 1 та інші статті Конвенції
Заявники часто скаржаться не лише на те, що держава порушує їхнє право на власність, але також і на відсутність відповідного процедурного захисту для оскарження питань про власність. Суд визнав, що хоч змістовно дії держави за статтею 1 Протоколу № 1 можуть визначатись її власними межами розсуду, в той же час якість процедур, які є доступними для осіб, що оскаржують дії держави, може часто не відповідати вимозі справедливого судового розгляду за пунктом 1 статті 6 (Аллан Якобсон (1989), Хаканссон і Стурессон (1990), Лангборгер (1989) – всі справи проти Швеції).

 


У справі “Совтрансавто-Холдинг проти України” (заява № 48553/99) Європейський Суд у своєму рішенні щодо прийнятності констатував, що акції, якими володів заявник, мали безсумнівно економічну цінність та становили “майно” в розумінні статті 1 Протоколу № 1. З огляду на те, що Уряд не оскаржує твердження, що заявник мав право на відповідні акції, Суд, відтак, констатує, що стаття 1 може бути застосована в цьому випадку. Суд вказує, що “акція товариства є складною річчю. Вона свідчить про те, що власник має частину акціонерного капіталу та відповідні права. Тут мова не йде лише про непрямий контроль за акціонерними активами, оскільки й інші права, особливо право голосу та право впливати на товариство, можуть випливати з акції (№11189/84, “Товариство S. і T. проти Швеції» рішення від 11.12.1986, Рішення та Звіти (D.R.) 50, с. 158). В цій справі Суд зазначив, що у цьому випадку заявник спочатку володів 49% акцій ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ”. Внаслідок кількох збільшень статутного фонду ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” частина капіталу, що була в його володінні, знизилася з 49% до 20,7%. Відтак, зазнали змін власні повноваження заявника як власника акцій, а саме: його здатність керувати товариством та контролювати його майно.З огляду на обставини справи та враховуючи специфічну природу майна, що належала позивачу, Суд розцінює, що представлена справа через складність фактів та правових питань не може бути чітко віднесена до однієї з категорій статті 1 Протоколу № 1. Суд нагадав про три положення, що складають статтю 1 Протоколу № 1 (параграф 90). Він зауважує, що у цьому випадку не було ані прямого позбавлення заявника його майна з боку національних органів державної влади, ані іншого втручання, прирівняного до такого позбавлення власності.Суд вважає, що несправедливий характер, який мало провадження у справах, має прямий зв‘язок з правом заявника на повагу до його майна. В результаті безперечним є те, що відмова судів нижчої ланки дотримуватися вказівок Вищого арбітражного суду, а також суттєві відмінності у підходах судів різних рівнів при застосуванні та тлумаченні національного законодавства створили підстави для повторного відновлення провадження і, відтак, створили постійний сумнів стосовно законності рішень ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” та актів виконавчого комітету Луганська. Крім того, втручання органів виконавчої влади держави в судову процедуру значно сприяло збереженню цього стану непевності. Врешті-решт, спосіб, у який завершився судовий процес (§ 81), здається, не відповідає зобов’язанню держави реагувати з більшою послідовністю на ситуацію, в якій знаходився заявник (див., з відповідними змінами, рішення у справі “Бейелер проти Італії”, §120). Як наслідок, заявник повинен був переживати цю непевність протягом періоду, коли початкова вартість його акцій знизилася, що потягло за собою зміни в можливостях заявника керувати ЗАТ “Совтрансавто – Луганськ” та контролювати його майно.
Більшість Рішень Європейського Суду з прав людини останнім часом навіть і коли пов’язані із захистом права власності, здебільшого стосуються виконання рішень національних судів.
Фактично можна говорити про те, що жодне право в Україні, в тому числі право власності, не може бути ефективно захищене, оскільки не працює судова система та механізми виконання рішень національних судів.

Справа “Півень проти України» (Заява № 56849/00)

Заявниця  скаржиться  на невиконання рішень Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 року та  4  березня  1999  року  в частині,  що  стосується  виплати  надбавки  за  вислугу  років та допомоги на оздоровлення.

Суд вважає,  що рішення Конотопського міського  суду  від 1 квітня  1998  року  та  4  березня  1999  року,  яке зобов’язало державний заклад сплатити заявниці надбавки за  вислугу  років  та допомогу  на оздоровлення,  стало остаточним і таким,  що підлягає примусовому виконанню,  створило  право  вимоги,  достатнім  чином встановлене,   щоб  підлягати  задоволенню  і  вважатися  “майном”відповідно до  статті  1  Першого  Протоколу  (  994_535  )  (див. “Грецькі  переробні  заводи  “Стран”  і  Стратіс  Андреадіс  проти Греції” (Raffineries   grecques   Stran   et   Stratis   Andreadis c.  Grece),  рішення  від 9 грудня 1994 р., серія A N 301-B, стор. 84,  параграф  59;  вищезазначене  рішення  у справі “Бурдов проти Росії”  (Bourdov  c. Russie), параграф 40; “Яасіуньєн проти Литви”(Jasiuniene c. Lituanie), параграф 44). Таким чином ця стаття може застосовуватись.

Суд   вважає,  що  неможливість  для  заявниці  домогтися виконання рішень, що вступили в законну силу, було втручанням у її право на майно (див.  вищезазначене рішення “Бурдов  проти  Росії” (Bourdov   c.   Russie),  параграф  40;  “Яасіуньєн  проти  Литви”(Jasiuniene c. Lituanie), параграф 45).

Суд вважає,  що стаття 1 Першого Протоколу містить три чіткі положення: перше, яке міститься у першому абзаці першого пункту  та  має  загальний  характер,  проголошує  принцип поваги до прававласності;  друге,  яке міститься у другому абзаці того ж пункту, передбачає можливість позбавлення права  власності та  встановлює  умови  для нього;  третє,  яке міститься у другому пункті,  визнає за державами повноваження регулювати  користування майном відповідно до загальних інтересів. Мова не йде про правила, які  не  мають  зв’язку  між  собою.  Друге  та  третє   положення стосуються конкретних випадків посягання на право власності; таким чином,  вони повинні тлумачитися у світлі принципу,  зазначеного у першому положенні  (рішення у справі Бейелер проти Італії (Beyeler c. Italie), N 33202/96, 98, CEDH 2000-1).

Суд підкреслює, що протягом періоду з квітня 1998 року до березня 2001 року заявниця не могла користуватися правом власності на надбавку за вислугу років та  допомогу  на  оздоровлення  через нерегулярний  характер  фінансування з державного бюджету поточних витрат установи-боржника.  Суд зауважує,  що з 5 березня 2001 року право   власності   заявниці   регламентувалося   двома   судовими рішеннями,  які надали відстрочку виконання рішень  від  1  квітня 1998 року та 4 березня 1999 року.  Таким чином,  Суд вважає, що ця ситуація не може бути віднесеною до  чітко  визначеної  категорії, властивої  статті  1  Першого  Протоколу,  і повинна вивчатися у світлі загальної норми цієї статті.

Суд зауважує,  що в цьому  випадку  відстрочка  виконання рішення  не  містила жодного точного строку і що зазначене рішення залишається невиконаним вже протягом шести років. Більше того, для заявниці   немає   жодної  гарантії,  що  воно  буде  виконаним  у найближчому майбутньому.  Очевидним є те,  що  ця  ситуація  важко узгоджується  з  вимогою  передбачуваності,  зазначеною в статті 1 Першого Протоколу.  Виходячи  з  цього,  навіть  якщо припустити,  що втручання держави в право заявниці на повагу до її майна засноване на законі і служить правомірній меті,  Суд вважає, що  була  порушена  справедлива  рівновага між вимогами загального інтересу і вимогами охорони  права  заявниці  на  її  майно  і  що заявниця  зазнала і продовжує нести особливий та непомірний тягар. Єдине і просте право, згадане Урядом, – звернутися до суду з метою отримання  компенсації  за таке запізнення та індексації суми,  що вимагається заявницею,  не здатне  надати  адекватного  полегшення ситуації.
З  огляду  на  вищезазначене,  Суд вважає,  що мало місце порушення статті 1 Першого Протоколу.

 

Залишити коментар

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.